— Ну що, доню, ви подумали? Вчора бачила таку «Рено»! Біле, з шкіряним салоном. Красень. Всього-то триста тисяч гривень, — голос Тетяни Михайлівни звучав натягнуто легко, але за цим ховався тиск.

— Мам…

— Оксана видихнула й закрила ноутбук.

— Ми ж вже говорили. У нас іпотека, Софійка часто хворіє. Де я тобі такі гроші знайду? Подивись щось простіше.Зі спальні лунали дитячі вигуки. Андрій возився з Софійкою: вона упиралася, не хотіла вдягати шкарпетки. На годиннику було двадцять на дев’яту.

Через десять хвилин Оксані треба виходити на роботу. І ось ця історія з машиною знову вилізла невчасно.

— Тож візьміть кредит, — спокійно сказала Тетяна, присунувши до себе вазку з печивом.

— Ви ж молоді, у вас стаж, гарні зарплати. Не на похорон прошу, а на корисну річ.Оксана різко обернулася до матері, вже стискаючи кулаки.

— А платити чим, мамо? Повітрям? Ти мене взагалі чуєш? У нас і так іпотека.Тетяна фуркнула, схрестила руки на грудях й відвернулася.

— Угу. У батьків Андрія машина є, а я, значить, як завжди, десь на задвірках.Тут Оксану пройняло.

— У батьків Андрія машина є, бо вони самі її купили. Продали стару, накопили. Ні в кого нічого не випрошували. А ти тільки права отримала, а вже «Рено» за триста тисяч тобі подавай.

— А чому, на твою думку, я тільки зараз права отримала?! — спалахнула Тетяна.

— Бо тебе виховувала, кожну копійку на тебе витрачала, тобі на перший внесок відкладала!

А тепер, коли нарешті є можливість, мені від ворот поворот.Оксана глянула на Андрія. Він допомагав доньці взуватися й виглядав втомленим і ніяковим. Він, як завжди, не втручався. Сподівався, що вони самі розберуться. Але по стиснених губах було зрозуміло: йому вже набридло

.— Мамо, ти ж сама мені казала, що боїшся сідати за кермо. Послухай, ми не звірі. Але у нас немає золотої картки, — обурення в голосі Оксани змінилося втомою.

— Ми й так тобі у всьому допомагаємо. Платимо за комуналку, даємо на ліки, на подарунки…

Тетяна схопилася за серце так театрально, ніби згадала, що в неї гіпертонія.

— Ой, усе зрозуміло. То тепер ти мене кожною копійкою попрікатимеш.

-Я даю тобі гроші, а ти назавжди щабуваєш про спілкування з онукою, іде, мамо?- на диво голос доньки звучав так спокійно та переконливо.

Тетяна зітхнула, дивлячись на онуку, яка щасливо сміялася, і зрозуміла, що родина — це найцінніше, що в неї є.