Мама добре розбиралася в людях до тих пір, поки її не стало.

Тепер вона часто снилася Валі і несла нечувану нісенітницю: з цим не дружи, цій не довіряй, туди не ходи. Валя навіть спробувала ходити до церкви, за порадою сусідки баби Іри палила тонку воскову свічку, записалася до психолога, який наполегливо шукав у неї дитячі травми.

Дитячих травм у Валі не було. Мама була доброю, веселою, від неї незмінно пахло випічкою і кашею з молоком. Мама працювала вихователем у дитячому садку, вона любила дітей, і діти її любили – на похорон принесли стільки квітів, що наче якусь знаменитість ховали.

Ніколи вона не лаяла Валю, не ображала її, не вимагала відмінних оцінок і не порівнювала з іншими, більш успішними дівчатками – даремно психолог копалася в усьому цьому, нема чого було шукати.

Свічки теж не допомагали, і Валя змирилася: з іншого боку, майже щоночі вона ніби зустрічалася з мамою, нехай та і говорила різні дурниці.

Коли Валя зустріла Олексія, вона подумала – що б про нього сказала мама?

– Нареченого я тобі сама знайду, – обіцяла мама. – А то, не дай Бог, вискочиш заміж, як я, за першого-ліпшого, розуму-то у нас дівчат немає зовсім.

Про це Валя психологу не розповідала. Батько матір ображав, гроші відбирав, а потім і зовсім до іншої пішов. Психологу Валя сказала, що батьки розлучилися, коли їй було тринадцять років, але далі навідріз відмовилася про це розмовляти.

Мама і справді завжди підбирала їй хлопців.

– Валю, а чому ти Славу Воронько на день народження не покликала? Такий хороший хлопчик: одяг завжди чистенький, акуратний, і ввічливий такий – щойно сумку мені до під’їзду тягнув.

Або:

– Валентино, даремно ти Павлу дозволяєш себе проводжати, краще поклич Стиценка – пам’ятаю, він у дитячому садку вже дівчаткам місце поступався і виделкою найпершим їсти навчився.

Валя, звичайно, маму не слухала і продовжувала дружити не з тими хлопчиками. Але зустрівши Олексія, раптом захотіла, щоб мама з ним познайомилася – вона була впевнена, що він мамі сподобався б.

Але вночі мама про Олексія не говорила. І тоді Валя дістала залежану свічку, запалила її і, дивлячись на мерехтливе жовте полум’я, розповіла про нього мамі.

Олексій був програмістом, захоплювався футболом і мріяв поїхати до моря. Він зустрічав Валю після роботи і вів її в спортивний бар, де вони дивилися матчі і вечеряли, а потім йшли гуляти по набережній, обговорюючи, як продадуть свої квартири і поїдуть до моря.

Серце у Валі завмирало від таких розмов, тому що продати дві квартири і купити одну – це означає мати щось спільне. А раз буде щось спільне, значить, буде і каблучка на безіменному пальці.

Мамі він точно сподобався б, в Олексії майже не було недоліків. Сварилися вони тільки з двох питань: він був проти, щоб Валя фарбувала волосся в рудий колір, як вона любила, і йому не подобалося, що Валя дружить з Марком

Марк був молодший за неї на п’ять років, і Валі здавалося, що ревнощі Олексія в даному випадку недоречні: вони і справді були просто друзями, познайомилися, коли вона влітку підробляла офіціанткою.

Марк вступив до університету, а вона знайшла роботу менеджера зміни в іншому ресторані, але спілкуватися вони продовжили, встигли подружитися за те літо.

Марк ніколи не намагався до неї залицятися, а вона ніколи не розглядала його як хлопця: не тільки тому, що він був молодший, але ще й тому, що він був зовсім не її типажем зі своїм довгим рудим волоссям, зібраним в неохайний хвіст, і значною статурою – Валя віддавала перевагу струнким, а Марк, навіть коли сів на дієту і пішов в зал, все одно купував одяг розміру два ікс ель.

– Не буває дружби між чоловіком і жінкою, – лаявся Олексій. – З чого ти взагалі обідаєш з ним?

– Хочеш, буду обідати з тобою, – вибачаючись, пропонувала Валя.

– Ти ж знаєш, я працюю! А обідати можна і вдома. Ну або з подружками.

Валя дзвонила Марку і скасовувала спільний обід. Він засмучувався, але не ображався, а наступного разу не запрошував її заздалегідь, а приходив до її під’їзду у вихідний і кричав доти, поки Валя не відчиняла кватирку:

– Валентино, моя зірко, хінкалі холонуть в очікуванні нас!

Олексію вона про такі обіди не говорила і відчувала себе страшенно винною. Хотілося б порадитися з мамою, але у своїх снах вона чула від неї про подружку Тоню, яка точно вкраде у Валі гроші, про начальницю Катерину, яка колись підставить Валю і так далі.

Якби мама була жива! Вона б точно придумала, як пояснити Олексію, що йому нема чого переживати. Валя навіть волосся перестала фарбувати, хоча руде їй подобалося набагато більше, ніж власне мишаче – сваритися з Олексієм зовсім не хотілося.

Валя досі працювала менеджером зміни – поки вчилася заочно, це було найкращим варіантом, та й гроші хороші платили.

Тільки ось порядки на роботі були суворі – лікарняні не любили, зміни не рухали, якщо щось траплялося, то що хочеш роби, але на роботу приповзи.

Валя рідко хворіла, але тут, схоже, застудилася на холодному осінньому вітрі, коли ввечері гуляли з Олексієм по набережній.

Горло весь день скребло, знобило, а ліків, як на зло, ні у кого з собою не було.

Довелося писати Олексію.

«Я захворіла. Схоже, ангіна. Привезеш мені ліків на роботу?»

Олексій відповів тільки через півгодини.

«Я працюю, ти ж знаєш. Якщо захворіла, все одно вже не допоможеш, купиш ввечері, та й все».

Від образи навіть очі защеміло. Але що поробиш, якщо і справді працює. Довелося просити Марка про допомогу – у нього якраз пари закінчилися.

Марк примчав через півгодини. Привіз лимони, малинове варення, її улюблені шоколадки з печивом і, напевно, весь асортимент аптеки від застуди.

– Не знав, що взяти, – виправдовувався він.

– Ти взагалі як? Може, тобі на лікарняний?

– Та не можна нам на лікарняний…

– Значить, треба міняти роботу.

– Треба, – погодилася вона. – Гаразд, ти йди, а то заразишся ще.

– Та годі, я витривалий. Так радий, що ти мені написала, хоч побачив тебе. Дуже скучив.

Сказав і раптом почервонів. Червонів Марк смішно – вуха загорялися, як два вогники, і ніс. Зазвичай Валя сміялася над ним, але сьогодні сміятися не хотілося.

Увечері Олексій запропонував не зустрічатися – йому хворіти ніяк не можна було. Валя засмутилася, ще й тривога незрозуміла не відпускала. Марк написав, запропонував відвідати її, але вона відмовилася.

Приїхавши додому, Валя написала Олексію: «Чим займаєшся? Щось я зовсім розклеїлася».

Через п’ять хвилин він відповів: «Я лягаю спати, ти ж знаєш, що завтра мені рано вставати. Випий таблетки і теж лягай».

Ні, спати зараз не вийде. Вона спробувала знову запалити свічку, щоб поговорити з мамою,не вийшло.

Увімкнула фільм на ноутбуці, спробувала відволіктися. Горло пекло, і доводилося весь час пити чай, так що варення і шоколадки, принесені Марком, виявилися дуже доречними.

Коли фільм закінчився, Валя спробувала лягти спати, але сон не приходив. Вона встала, пройшлася туди-сюди по кімнаті, дістала з серванту фотоальбоми.

Вона рідко його дивилася – відразу починала плакати, як тільки бачила мамині фотографії. І цього разу сльози знову закапали на кольорові фотокартки.

Найбільше фотографій було з роботи – мама зберігала їх усі, навіть зроблені на мильницю, засвічені і розмиті.

На них мама завжди була в оточенні дітей, в очах рябіло від однакових бантиків і коротких чубчиків. Але мама завжди посміхалася, дивлячись на цих однакових дітей.

І тут погляд Валі зупинився на одній фотографії, на якій мама тримала на колінах заплакану дівчинку з рудим волоссям.

Одягнена дівчинка була як хлопчик – у вільні шортики з якорями і в сорочку в клітинку.

Стоп. Це ж не дівчинка. Це хлопчик, просто волосся у нього довге. Хлопчик з рудим волоссям, такий знайомий, що навіть сумніватися довго не довелося.

Марк.

Ні, це точно Марк!

Коли Валя взяла в руки телефон, вона не подумала, котра зараз година. Тільки коли пролунав сонний голос Марка, вона зрозуміла, що вже давно за північ.

– Ой, Марк, вибач…

– Щось сталося? Тобі стало гірше?

– Ні, вибач… Дурне питання. Слухай, ти не пам’ятаєш, коли ти ходив до дитячого садка – як звали твою виховательку?

– Людмила Сергіївна, – швидко відповів він. – Це якийсь тест?

– Ні, просто…

– Класна була вихователька. Добра. А я у неї був улюбленцем, між іншим.

Схоже, сон у Марка як рукою зняло.

– Прямо улюбленцем?

– Так.

– А що, якщо я скажу, що вона – моя мама?

– Що? Серйозно?

– Серйозно. Це ж ти сидиш заплаканий у неї на руках у синіх шортах з якорями?

– Я! – зрадів Марк. – Оце збіг! Слухай, а ти чому не спиш?

Валя розгубилася.

– Не знаю. Почуваюся не дуже.

– Може, я приїду?

– Зараз?

– Ну так.

– Ніч же. І метро не працює.

– Так на таксі.

Валі здалося, що вона почула голос мами, як у дитинстві. І, здається, цього разу їй не потрібно було розчути слова, щоб зрозуміти, що вона хоче сказати.

– Приїжджай, – сказала вона.

– Ставлю чайник…