Немолоді вже були старенькі Семенюки, а все чогось метушилися. Зроду на місці не посидять, і не дивіться, що ногами вже ослабли, та в руках колишньої сили немає. Тут приладнати, там підбити, десь копнути, десь посадити, дивишся, і день минув.

Город хоч і зменшили вже на добру половину, а все ж руки до всього прикладати треба. Як то кажуть, щоб рибу їсти, треба у воду лізти. Сама по собі тільки трава бур’янова росте.

Діти їхні, самі вже діди та баби, все бурчали на стареньких, мовляв, і дався вам ваш город? Кидайте його, нині час такий, що все продається і все купується.

Он, полиці в магазинах ломляться від їстівного. Скільки там тієї картоплі вам треба?

Пару мішків з лишком вистачить. А мало буде, то ще купимо, тільки себе бережіть.

Ти, мамо, мовляв, і так нічого не бачиш до пуття, а все моркву свою садиш. Вона ж копійки коштує, навіщо тобі це треба?

Баба Марія, маленька, пишна, рум’яна, в хусточці та великих окулярах, вона, взявшись у боки, суворо дивилася на доньку і обурено говорила:

— Диви яка, все б купували! Дивись, багатії які! Все вам копійки! Тут копієчка, там копієчка, ось і гривня набігла, а за нинішніми мірками не гривня, а тисяча вже! Сядемо ми з дідом, долоньки складемо, та дивитися один на одного станемо! Як же, чекайте! А земля що ж, пустувати тепер буде?

Поки руки та ноги ворушаться, поки дряпаємося ми з дідом потихеньку, не бувати тому, щоб покупну картоплю ми їли. Ось як зляжемо, так будете нас годувати вашою отрутою магазинною, а зараз навіть заїкатися не смійте!

Дід Семен такі розмови не любив. Одразу хмурився він, опускав плечі, і скорботно підтискав губи. Хоч і розумів дід, що частка правди в словах дітей є, а прийняти цю правду не міг.

Погодитися з дітьми і кинути город означало для діда Семена те, що здався він, визнав свою слабкість, усвідомив власне безсилля перед віком і життя його більше не має сенсу. Тільки й залишається, що лягай, та помирай.

Помирати не хотілося, сидіти склавши руки вони змалку не звикли, а тому, трохи випрямившись, посміхався дід, і немов комусь невидимому говорив:

— А ось нічого подібного вам, ми ще міцні! Поживемо ще трохи!

Щоранку в старій сільській хаті починалося однаково. Дід Семен вставав з ліжка ще затемна, за своїм внутрішнім будильником. Давно вже не давав осічок цей будильник, спрацьовував чітко, в один і той же час, хвилина в хвилину.

Це замолоду важко було вставати, поспати вдосталь хотілося, а зараз все по-іншому. Спи, скільки душі завгодно, а ні, не спиться. Не йде сон, не стискає стареньких в обіймах своїх міцних.

Тихо шаркаючи капцями, йшов будити дід бабусю Марію. Давно вже сплять вони в різних спальнях. Бурчить на нього бабця, мовляв, хропеш, як трактор, сил немає з тобою.

Я й так спати не можу, ноги крутить, а ледь сон нажене мене, так від хропіння твого й прокидаюся. Ну тебе! Сам собі хропи, а мені не треба.

Усміхався дід, знав, що не спить уже бабуся, але й не встане, доки не прийде він до неї з «ревізією». Це баба Марія так завжди казала, мовляв, дід мій з ревізією йде.

Звісно, не спала вже бабуся, лежала, чекала, коли дід першим привітається.

— Вставай, сонько старе! Ранок добрий настав. Скоро сонечко по боках припікати почне, а ти все вилежуєшся! Чи забула, який день сьогодні? Онуки з правнуками приїдуть, а ти хропеш на всю хату!

Дід жартівливо бурчав, а бабуся так само жартівливо обурювалася, мовляв, хто це старий тут? Сам он на скільки за мене старший? Майже на десять років.

Дід, примруживши очі, відповідав бабусі, мовляв, для мене це хіба вік?

Я ж за нинішніми мірками майже немовля, молодий ще хлопчисько, а ось ти як є бабця. Навіть не бабця, а ціла прабабця!

Бабуся посміхалася, відповідаючи дідові, мовляв, я-то прабабця, а ти прадідусь, і, кряхтячи, піднімалася з ліжка.

Дід, присівши поруч із бабусею, ніби ненароком почав згадувати молодість. Як познайомилися на танцях, як будували цей самий будинок, як росли їхні діти, а потім і онуки. Начебто ось тільки одружилися вони, дочку народили та сина, а бач ти, як час летить!

Спочатку дочку заміж віддавали, потім сина одружили.

Ось тільки онуки їхні крихітні були, у пелюшках лежали, а тепер вони дорослі люди, і привозять уже своїх дітей, правнуків стареньких.

Зітхала баба Марійка, розчісуючи волосся.

— Ох, як швидко життя пролетіло, Семене, наче й не жили зовсім.

— Та не пролетіло воно. Іде ще, продовжується. Поки ми живі — продовжується. А як нас не стане, так продовження наше в дітях, онуках та правнуках буде.

— І то правда, Семенчику! Залишили слід на землі-матінці, і онуків четверо у нас, і правнуків вже двоє. Дасть Бог, доживемо, коли цілою юрбою до нас їздити стануть.

— А чого ж не дожити, Марійко? Ти ніби вмирати зібралася? Ти мені це кинь, бабцю моя улюблена. Живі будемо то ж не помремо! Ну що ти, що ти розкисла, моя хороша? Вище ніс, бабусю! Гостей чим частувати будемо? Придумала вже?

— Атож! Млинців зараз напечу, та борщу зварю. Ще дещо зготую, та тебе в погріб зжену, грибочків дістати, огірочків, помідорів. Вже нагодуємо гостей, діду.

Ніхто голодним не залишиться. Вставай давай, чого розсівся? Справ — край непочатий, а він сидить тут, як пень!

Ще трохи поговоривши, побурчавши, старенькі встали з ліжка.

День почався зі звичних, нехитрих справ. Заправити постіль, приготувати сніданок, випити свої таблетки, полити квіти на підвіконні.

Але головне — чекати. Чекати години, коли будинок наповниться шумом і дитячим сміхом.

Ось же життя швидкоплинне! Раніше приїжджали онуки, які на диво швидко виросли, а зараз уже правнуків чекають дід Семен та баба Марія.

Ось і цього року чекали старенькі дорогих гостей. Метушилися, поглядаючи в ту сторону, звідки мають з’явитися довгоочікувані гості.

І, коли на обрії з’явилася машина, дід Семен і бабуся Марія почали метушитися ще більше, ніби їхня метушня щось змінить. Готувалися до приїзду онуків старенькі, як до великого свята.

Наповниться будинок людьми, рідними та дорогими серцю, оживе від дитячих голосів, і нібито випрямиться хатинка, помолодшає. І разом з будинком оживуть і старенькі.

Забудуть про болячки свої, про прикрощі та печалі.

Будуть жити, метушитися і радіти тому життю. Правнуки бігатимуть по двору, допомагатимуть на городі, і, відкривши ротики, немов горобенята, слухатимуть нескінченні історії стареньких.

А дід Семен і бабуся Марія, сидячи на ґанку, дивитимуться на них і посміхатимуться.

Знають вони, старенькі-то, що поки ворушаться вони, рухаються, та в зневіру не впадають, значить і житимуть. Житимуть і радітимуть, що жевріє ще їхнє життя, а значить, усе не так вже й погано.

І дід Семен легенько обійме свою Марійку, задерикувато підморгне їй і скаже:

— Це нічого, бабцю, що старі ми з вигляду тільки! Зате душа у нас молода, та й які ми старі? Всього-то правнуків дочекалися! Ось коли пра-правнуки підуть, тоді й постаріємо, а так — та що вже тепер? Живі будемо — не помремо!

А адже це найголовніше — любити життя і не впадати в зневіру.

Хороше воно, життя. І зовсім не важливо, скільки тобі років.

Чи знаходите ви себе у цій історії?

Може, ваші рідні теж такі ж невтомні, або ви самі з тих, хто не звик сидіти склавши руки?

Поділіться своїми думками, як ви бачите сенс життя у поважному віці.