– Книжку читаєш? Добре тобі. Час є… А я ось нічого не можу – ні книжку почитати, ні посидіти, ні відпочити. Кручусь, як муха в окропі. Лізка росте, все горить на ній, не встигаємо одяг купувати. Мишкові зарплату урізали… – донька Ірини Максимівни, напросившись у гості, зручніше вмостилася на материній кухні та почала скаржитися на життєві негаразди.

Ірина Максимівна тужливо подивилася на відкладений роман, недопитий чай та надкусаний скромний бутерброд із лікарською ковбасою. Раз дочка Наташа затягла тужливу пісню, це надовго, як показує практика. І Ірина Максимівна приготувалася терпляче слухати…

– У Мишка зовсім завал, мамо. Хоч би під скорочення не потрапив. Якщо потрапить, то все тоді. І в мене зарплати кіт наплакав… – Ірина Максимівна насторожилася, мабуть, дочка підходить до суті.

Грошей чи що попросити хоче? То немає грошей. Тисячі три лежить на поличці, під простирадлами, та хіба це гроші. Так, сльози…

– Мамо, так я ось про що … Можна ми поживемо у тебе? Недовго. Не утиснемо тебе, правда. Лізка вже велика, слухається. А ми на роботі цілими днями…

Ось воно що, пожити… Звичайно, зараз важко молодим. Усього хочеться – речей он скільки хороших продається. І у подорожі хочеться – весь світ для них відкритий, гроші лише давай.

А де їх взяти, гроші? Якщо молодь їх заробити не може, що вже про неї, пенсіонерці говорити. У неї й було небагато – не те щоб мільйони, але все-таки.

Так вона всі доньці та її родині віддала. Не одразу звичайно, а поступово. То на одне просили, то на інше. Так і розійшлися її кровні…

– Мамо, то що? Пустиш пожити? Все одно в тебе друга кімната порожня. – Вирвала Наталка Ірину Максимівну з сумних думок. – А ми підтягнемо справи та квартиру в іпотеку візьмемо. Що думаєш га, мамо?

Ірина Максимівна встала зі стільця і, зітхнувши, поставила чайник, що охолонув, на плиту. Чайник був старий, алюмінієвий, але так старанно очищений, що в нього можна було виглядати, як у дзеркало.

Вона згадала як давно купила цей чайник. Дочка називала його пароплавом – так він пронизливо свистів. Він і зараз свистить, але тихіше, ніби теж постарів і став не таким легковажним.

– Ну що вже там, приїжджайте, живіть. Якась розмістимося… – зітхнула Ірина Максимівна. – А там, дивишся, все налагодиться.

***

– Бабуся, а це що? А що це? А це як називається? А? – питала внучка Ліза, недбало хапаючи тендітні фігурки, через що в Ірини Максимівни завмирало серце.

Нехай це міщанство, але вона обожнювала фарфорових слоників збирала їх із захопленням. Чомусь вони, ці дрібнички, її заспокоювали.

– Обережно, Лізонько, обережно! Це – цінні речі! – ахала вона.

– Дорого коштують? – Насторожилася Ліза.

– Ні, Лізуню, коштують недорого, цінні для душі! – усміхнулася Ірина Максимівна.

– А, ну гаразд, а я думала, що багато грошей коштують. – спохмурніла дівчинка.

– Ну нічого, все одно скоро все наше буде. А мотлох цей на смітник піде…

– Що?! Що ти кажеш? Це хто ж тобі таке сказав? – мало не впала зі стільця Ірина Максимівна.

– Тато сказав. Ну ти ж стара, так, бабусю? А старі вмирають. – Дівчинка дивилася на неї невинними блакитними очима й Ірина Максимівна пом’якшала – ну що з дитини візьмеш…

***

… Сім’я доньки жила в неї вже три місяці. І поступово Ірина стала розуміти, що її будинок ніби її, але вже не зовсім. Раніше вона мала свій ритм і свій розклад.

Ранній підйом, спокійний тихий сніданок під старенький телевізор, що бурчить, потім прогулянка. Після обіду можна з книжкою полежати на клітчастому диванчику, а перед вечерею знову прогулянка, потім серіал і відбій не пізніше дев’ятої вечора.

Після переїзду дітей все перекинулося з ніг на голову. Вранці ніякої тобі тиші – на кухні крик, шум, купа людей. Увечері історія повторювалася.

До того ж молодь лягає пізно, розмовляє голосно, а в неї сон чуткий, нервовий. Стала Ірина Максимівна погано спати, а сніданок взагалі перетворився для неї в біг з перешкодами.

Зрештою почала забирати вона чай із бутербродом до себе в кімнату, але й тут спокою немає. То Ліза увірветься без стуку, то дочка покличе.

А тут відкрилася нова обставина. Виявилося, що Ірина Максимівна повинна до їхнього приходу вечерю готову на стіл поставити. Ну, вона ж удома сидить, не працює, все справедливо.

– А о такого? Їй що, тяжко? Ми купуємо продукти, вона готує. – Все логічно! – Таку розмову зятя з дочкою вона почула, проходячи якось повз кухню.

Ну гаразд, вечеря так вечеря, змирилася Ірина Максимівна. Нічого страшного, вона потерпить трохи, адже тимчасово все це, як не крути.

До речі із зятем вона ніколи не ладнала. У них взаємна ворожнеча була, з самого початку. Вголос це звичайно не промовлялося, але було видно неозброєним оком.

Особливо з боку зятя – він її, м’яко кажучи, на дух не переносив. Ірина Максимівна теж до нього з поцілунками не лізла, але, на відміну від нього, з вибором дочки давно змирилася і дивилася на все філософськи.

Зрештою дочці з ним жити, а не їй!

Час минав, а Наташа з чоловіком нічого не могли вирішити з квартирою. Звичайно, само по собі нічого не вирішується, чи не так?

Але скарги на Ірину Максимівну все накопичувалися. Або борщ був занадто пересолений, або вона не пішла гуляти з Лізою, або в туалет пішла не вчасно, або просто стояла не в тому місці!

Чесно кажучи, Ірина навіть не хотіла бути вдома. І це був зовсім не її будинок, це було осине гніздо.

Останньою краплею в чаші терпіння Ірини Максимівни стало зникнення стопки DVD-дисків, які вона прибрала в шафу, сподіваючись потім знайти їм місце. На запитання, де її фільми, зять ліниво відповів:

– Ірино Максимівно, я їх викинув. Ми сьогодні прибирали з Наташею, і я їх викинув. Який сенс накопичувати мотлох, правда ж?

– Що ти маєш на увазі, викинув? Максиме, це мої улюблені фільми! Як ти міг?! І взагалі, це мої особисті речі… – відповіла Ірина Максимівна, не вірячи своїм вухам. На що чоловік її доньки лише посміхнувся.

З того самого дня Ірина Максимівна намагалася бути де завгодно, тільки не вдома. На щастя для неї, в сусідньому будинку був салон краси, якому терміново потрібна була прибиральниця.

Оголошення на стовпі стало для неї в той момент рятівним жилетом. І вже наступного дня вона взялася за справу.

Робота стала для неї віддушиною. Колектив був хороший, дівчата-майстрині прості та не зарозумілі. Ніхто не робив поділів за соціальним статусом і Ірина Максимівна почувалася в салоні рівною, ніби у своїй стихії.

І так вона сиділа на роботі день і ніч, як то кажуть. Тим більше, що додому їй зовсім не хотілося.

А там все було як раніше. Донька, незадоволена своїм життям, зять, який завжди висуває вимоги, і розпещена онука…

І одного разу сталося те, що змусило Ірину Максимівну зовсім засмутитися і подумати, що це правда, що пишуть в інтернеті, що дорослі діти іноді поводяться, м’яко кажучи, егоїстично.

Одного разу, повертаючись увечері з роботи, Ірина Максимівна, намагаючись непомітно прослизнути до своєї кімнати, натрапила в коридорі на зятя та доньку.

– Мамо, я не розумію, куди ти весь цей час зникаєш? – обурено запитала донька. – Тебе в день зі свічкою в руках не знайдеш.

– І до речі, ми приходимо додому після роботи, а в холодильнику нічого немає. Моя любима теща навіть не спромоглася зварити суп. І до речі, я купую продукти за свої гроші! – підхопив зять Міша.

– А я не їм ваші продукти. А куди я зникаю – це моя особиста справа. – сухо відповіла Ірина Максимівна, намагаючись пройти до своєї кімнати. Але зять стояв там, як стовп.

– Ні, будь ласка, спочатку мене вислухайте, а потім тікайте. Ви помиляєтеся! Ми ж майже всі комунальні послуги оплачуємо і продукти купуємо. А ви, замість того, щоб готувати вечерю та читати з онукою, тусуєтеся десь невідомо де.

– Так, мамо, Мішко має рацію. Тебе немає вдома цілими днями, – протягнула донька, ображено.

– З яких це пір ви почали робити мені зауваження в моїй квартирі? Га? Мої любі діти?! – Ірина Максимівна, здавалося, не повірила своїм вухам. – Що ти маєш на увазі, тусуватися? Я працюю!

– Що?! Ти працюєш, а ми це тільки зараз чуємо? Ну, мамо, ти даєш… – обурення доньки не знало меж.

– А вона працює… Ірино Максимівно, у вашому віці ви мали б дивитися серіали та лущити насіння на лавці. А ви “працюєте”… А якщо до цього дійшло, то треба й гроші до загального бюджету вносити, інакше виходить, що все на наших плечах. – діловим тоном заявив зять.

– На твоїх плечах? Не соромно! Я ж тобі всі свої гроші свого часу віддала, допомогла. Тепер ти живеш у моїй квартирі та все ще дорікаєш мені. Так, я не їм твої крихти, я миюся та їм на роботі. Вдома я чищу зуби лише вранці… Я була молодою, я сама, без чоловіка, тягнула тебе, Наталко, і не думала, що всі мені винні…

А по-твоєму, виходить, що тепер я маю себе списати з рахунків і взагалі не жити. І твоя дочка теж так з тобою поводитиметься? Ти так її виховуєш? – гірко зі сльозами сказала Ірина Максимівна і нарешті пішла до своєї кімнати…

Вона проплакала півночі, а вранці вмилася і побігла на роботу. Що поробиш, життя триває.

А біди легше пережити за домашніми справами та добрими людьми. Вечорами вона тепер поверталася додому ще пізніше, коли сім’я дочки спала, або навіть залишалася в салоні, в підсобці на дивані…

…І ось одного осіннього вечора до салону заскочив літній чоловік, щоб підстригтися. Ірина Максимівна в цей час була в залі.

Зав’язалася приємна розмова, знайшлися спільні теми та інтереси. Чоловіка звали Ігор Петрович, і він жив у сусідньому кварталі.

Того ж вечора він запросив Ірину до кафе на вечерю. Вона охоче погодилася, та й чому б і ні.

Так почалося приємне знайомство, потім дружба. А через пів року Ігор Петрович зробив їй пропозицію, від якої вона не могла відмовитися. І вона переїхала до нього.

Ірина Максимівна практично не спілкувалася з родиною доньки. Тож рідкісні дзвінки та швидкоплинні побачення.

Коли вона іноді зустрічалася з донькою, то читала в її очах полегшення і навіть радість від того, що Ірина більше не живе з ними. Було гірко та образливо усвідомлювати цей факт, але що вона могла вдіяти…

Вона не могла силою їх вигнати. Вони домоглися свого… Але життя триває.

Воно тривало і для Ірини Максимівни, тільки в новій якості. Як дружини та коханої жінки.

А що? У шістдесят не тільки серіальчики можна дивитися та насіння на лавці клацати, а ще бути щасливою і задоволеною.

Може, звичайно, не все в цьому віці починається, але ще не все закінчується! А що ви про це думаєте? Ставте вподобайки та залишайте свої думки у коментарях!