Коли в селі з’явилася нова дівчина – висока, з манікюром і в білому пальті, сусідки тільки перезиралися.

– Ото вже не з нашого тіста ліплена, – стиха шепотіла тітка Марія до сусідки Гальки. – Наші в гумових чоботах, а ця – в підборах по наших дорогах болотом.

Її звали Олеся, і вона була з міста. Дмитро, місцевий парубок, високий, роботящий і щирий, познайомився з нею коли був на роботі у Львові. Спочатку вона й не дивилась у його бік, але з часом оцінила його щирість, якесь тихе тепло, що в ньому було. Він возив її на каву, носив важкі пакети, зустрічав після роботи. І коли сказав:

– Поїхали до мене в село, хата є, землю маю, одружимося, житимемо як люди, – вона подумала: «Чому б і ні?»

Початок був не таким страшним. Вони приїхали, зробили ремонт у хаті, посадили кущі троянд, завели кота. Але далі почалося те, про що ніхто тоді не подумав.

Олеся не хотіла вставати о шостій, щоб годувати курей, їй смерділи корови в сусідньому дворі, її дратували місцеві жіночки, які все знали й усе обговорювали.

– Дмитре, скільки ще це буде тривати? Я ж не так собі життя уявляла, – казала вона вечорами, тримаючи телефон і скролячи сторінки подруг, які пили лате в торгових центрах і позували в спортзалах.

– Та почекай трохи, Олесю, ще пару місяців – я хлів добудую, візьмемо трактор, буде легше.

– Мені все важче. Це не моє…

Одного разу до села приїхав Олег – місцевий багатій, що повернувся з Польщі з грошима. Батьківська хата стояла пусткою, і він вирішив збудувати там маєток. Високий паркан, джип, дорогий годинник. Жінки з села тільки охали.

Олег швидко помітив Олесю. Вона була чужа в цьому селі – і саме це йому подобалося. Почав запрошувати її на каву до райцентру. Спочатку вона відмовляла, але коли він під’їхав під сільський магазин у блискучому джипі, вона сіла.

Потім було друге побачення, потім третє. Дмитро не помічав нічого – він довіряв дружині. Та село мовчати не могло.

– Твоя Олеся вже не тільки в магазин до Олега їздить, – обережно сказав йому кум. – І не тільки на каву…

Дмитро мовчав, тільки довше дивився в темряву за вікном. А наступного тижня вона сказала:

– Я не можу більше. Ми з Олегом разом. Я переїжджаю до нього.

Після її від’їзду в хаті стало тихо. Навіть кіт наче сумував. Дмитро спочатку не виходив з хати, потім узявся до роботи – мовчки, важко, мов карав себе за щось.

А Олеся жила з Олегом. У великому домі, з панорамними вікнами. Спочатку було гарно: шопінг, ресторани, нові прикраси. Але через пів року Олег почав змінюватися. Вимагав, щоб сиділа вдома. Критикував, що занадто багато витрачає.

– Ти ж не працюєш. За що ти взагалі збираєшся жити?

Вона пробувала говорити з ним, доводити, що вони разом. А він усе частіше зникав на «ділові поїздки» і повертався вночі. Потім сказав:

– У мене інша. Переїдеш сама чи допомогти з переїздом?

Так вона опинилася на вокзалі райцентру з валізою і без жодного плану. У місто повертатися не хотіла – сором. У село –страшно.

Але пішла. Йшла знайомими вуличками, а серце стукало все сильніше. Ось паркан баби Насті, ось хата тітки Гальки. А ось – Дмитрова.

Він сидів біля хвіртки, обтесував дошки. Погляд – рівний, спокійний, майже чужий.

– Привіт, – сказала вона.

– Привіт.

– Можна з тобою поговорити?

– Про що?

– Про все. Про те, як я зробила помилку…

– Я вже не той, Олесю. І ти вже не та. Ти пішла – і я це прийняв. Але назад… не прийму. Це не помилка, це – зрада.

Вона стояла, а очі повнилися слізьми. Не тому, що він її не простив, а тому, що усвідомила: втратила не просто добру людину. Втратила шанс на справжнє, тихе щастя, яке не блищить, але гріє.

Потім ще довго ходила селом, люди не докоряли – просто мовчки дивились. Її поселили в хаті, де колись жила стара баба Варка. Вона взялася за вишивку, допомагала у бібліотеці. Але кожного разу, коли бачила Дмитра на велосипеді чи на тракторі, серце стискалося.

А Дмитро жив далі. Став ще спокійніший, ще твердіший. І хоч іноді погляд його зупинявся на тій хаті, де жила вона, але ні словом, ні кроком – не наближався.

Село пам’ятало цю історію довго, як пам’ятає річка весняну повінь.

І тільки старий дід Остап одного разу сказав до хлопця з сусіднього села:

– Життя, хлопче, як поле. Посієш щиро – зійде. Посієш на показ – бур’яном піде. Он Дмитро сіє і далі – не для когось, а від серця.

І хлопець кивнув. Бо правда була саме в цьому.

Дмитро Олесю так назад і не прийняв, не зміг пробачити зраду. Олеся ще кілька разів робила спроби все повернути, але нічого не вийшло – розбиту вазу назад не склеїш.

Джерело