— Аліно, знову?! А якщо я не зможу допомогти? — насупився Григорій, коли перед ним на стіл поклали щось, схоже на грудку бруду. — Не всіх же можна врятувати!

— Гришо, миленький, ну будь ласка! Я ж його збила! Там дощ іде! І я не побачила кота на дорозі! Господи, а якщо він не витримає?! Це ж я винна буду?!

Очі Аліни були такими червоними, що Григорій навіть без запитань зрозумів — ревіла. І не просто ревіла, а за кермом! І навіщо тільки батько їй машину купив?!

— Та не плач ти! — вже суворо забубонів Гришко.

— Краще скажи, чому я обрав таку професію неправильну?!

— Чому це неправильну?! — образилася Аліна у своїх найкращих почуттях, адже це вона порадила братові стати ветеринаром. — Дуже навіть хороша професія! Правильна!

Людей лікувати, як ти хотів спочатку, теж добре, але ж вони розповісти можуть, що в них болить. А такі, як він, — Аліна схлипнула, кивнувши на кота, який не ворушився і взагалі ознак життя не подавав, — не можуть… Я назву його Ваааасею…

Тут уже не витримав Григорій. Виставив сестру з оглядової і почав чаклувати над черговим Аліниним придбанням.

Котів, цуценят, ворон, стрижів та іншу живність Аліна тягала додому регулярно і з упертістю, якій могли б позаздрити навіть віслюки.

***

— Аліночко, дитинко, я розумію, що в тебе дуже добре серденько, але так не можна! Ми не можемо врятувати всіх!

Мама Аліни, Наталя, тихенько лаючись, шукала номер телефону людини, що розводить цвіркунів. Годувати стрижа, якого притягла дочка, пожалівши «пташку», належало саме їй.

П’ятирічна Аліна плескала величезними блакитними очиськами і питала:

— Пташка житиме?

І що могла їй відповісти мама?

— Постараюся, щоб вона вижила, донечко! Але давай ми домовимося – ніяких більше вихованців, добре?

Було б сказано! Слідом за стрижем з’являвся голуб зі зламаною лапкою, а потім кошеня з перебитим хвостом. І це не кажучи вже про рибок Григорія, Аліниних хом’ячків, і хамелеона, якого навіщось подарував дівчинці батько.

— Забавний, правда?

Нічого забавного в доволі страшненькій пучеокій ящірці, яка чомусь підстерігала домочадців за дверима дитячої, Наталя не знаходила.

— Можна ще крокодила завести! Або поні на балконі! — сердилася Наталя, але тут же прикушувала язичок. Мало що! Раптом до відома інформацію приймуть?!

До поні справа не дійшла, звичайно, але котів, собак та іншої живності в будинку Наталі побувало багато. Хтось залишався, когось прилаштовували.

Звичайно, головними помічниками Аліни в цій справі були мама і брат. Мусив же хтось допомагати їй доглядати за врятованими?!

Аліна ж була ідейним натхненником і головним з прилаштування своїх знахідок. Вона не просто завела блог, через який прилаштовувала тих своїх вихованців, яких вирішила віддати, а й обзавелася величезною кількістю небайдужих до подібної діяльності людей.

Наталя трохи переживала за дочку, але комунікабельність Аліни дозволила їй якимось чином уникнути основних проблем, з якими стикаються часом юні блогери.

Та й хто буде грубити дівчинці, у якої в контактах суворі дядьки-байкери та парочка титулованих боксерів, які ніжно притискають до себе кошенят або цуценят невідомої породи, вручених їм Аліною з наказом:

— Ви тільки любіть їх, будь ласка! Вони ж вам довіряють!

Аліна не просто віддавала кому попало «своїх» звірів. Вона вела суворий облік і регулярно влаштовувала перевірки того, як живуть врятовані. Комусь із нових власників це подобалося, комусь — ні, але відмовити милій дівчинці з ніжно-блакитними очима було складно.

Щоправда, з часом вони розуміли, що у диво-дівчинки сталеві нерви, вельми непростий характер, а підопічних своїх вона продовжує любити.

Нехай навіть і займалася ними всього пару днів у своєму житті.

Дивна річ, але ця бурхлива діяльність, якою Аліна почала займатися, коли їй ледь виповнилося чотири, притягнувши в дім перше кошеня, згуртувала всю сім’ю.

Батько, розуміючи, що дочка не вгамується, ухвалив рішення змінити місце проживання:

— Квартира невелика. Жити тут такою юрбою складно. Будемо будувати будинок!

— Ой! — Наталя, розуміючи, у що їй доведеться вплутатися, безпорадно переглянулася з сином.

— Мамо, ну чого ти? Ми ж разом! Якось впораємося.

— Якось… — у голосі Наталі радості було небагато.

Але дивлячись, як скаче від захвату Аліна, репетуючи, на всю округу, зрозуміла, що доведеться змиритися.

— Ура! У нас буде котячий дім!

Чого тільки не зробиш, щоб твої діти були щасливі…

Наступним жестом доброї волі по відношенню до сестри стало рішення Григорія вибрати професію ветеринара.

— Гришко, ти ж хірургом хотів бути! — здивовано кліпала віями Аліна.

— А хто мені завадить? Просто лікуватиму звірів, а не людей.

— Чудово! — Аліна повисла на шиї у брата. — Це дуже добре, що в нас тепер буде свій лікар!

— Ох! — видала Наталя, вже розуміючи, чим це загрожує синові.

Ще б пак! Навчання Гриші опинилося під таким пильним контролем, який навіть вона сама не змогла б йому забезпечити. Аліна не сварила брата, якщо він пропускав лекції.

Вона просто протискувалася бочком у прочинені двері його кімнати, торкалася пальчиком корінців підручників, що стояли на полиці, і питала, дуже спокійно і тихо:

— Братику, чуєш, братику! А що буде, якщо…

Далі йшла тема, яку Гриша пропустив, і Аліна, добре зітхнувши, просто залишала кімнату брата, точно знаючи, що черв’ячок, який точив її душу, вимагаючи турботи про ближніх у людській чи іншій подобі, є і в брата.

Григорій, як і вона сама, був дуже відповідальною людиною.

І якщо Аліні, як справжній жінці, нехай і юній, часом бракувало розуміння того, що відповідальність потрібно ділити з оточенням, беручи до уваги їхні бажання, то Григорій, як справжній чоловік, брав її на себе без зайвих роздумів, якщо вважав, що це необхідно.

Щоправда, часом це грало проти нього.

Дівчата, розібравши, який характер у цього синьоокого, трохи сором’язливого хлопця, безсоромно починали користуватися Григорієм, як вони вважали, «слабкістю». Але й тут Аліна виявляла пильність.

— Гришо! Вона нам не пара! — рішуче заявляла Аліна, після того, як чергова пасія брата з’являлася в домі.

— Чому?

— Вона котиків не любить! А людина, яка не любить котиків, не може бути хорошою!

— Алінко, ну що за дурниці?! — сердився Григорій.

— Час покаже! — фиркнула Аліна, точно знаючи, що має рацію.

І точно! Через деякий час Гришко заглядав у кімнату до сестри, і, пом’явшись трохи на порозі, видавав тільки одне слово:

— Все!

Аліна, погладжуючи чергового свого хвостатого підопічного, сумно зітхала:

— Братику, не засмучуйся! Все ще буде!

І лише одна дівчина пройшла випробування Аліниними котами з честю. Гриша познайомився з нею, коли вчився на третьому курсі. Невисока, кирпата, з рудим, дрібним бісом кучерявим волоссям, Настя виявилася не меншою любителькою живої природи, ніж Аліна.

— Кігтерізка є? — найперше запитала вона у своєї майбутньої невістки. — У твого кота кіготь ось-ось вростати почне. За цим треба стежити! — Настя почухувала шию кота, що тулився до неї. — А вуха ти йому давно чистила? Та й вичесати його треба б… Або у вашому домі шерсть — це приправа, як і у мене?

Сказати, що Аліна була підкорена, не сказати нічого!

Настя була прийнята в сім’ю одразу й беззастережно. Щоправда, спробу Аліни подарувати братові на весілля кошеня, припинила одразу й вельми рішуче.

— Ні! Дуже ціную твою витівку, Аліночко, але кота кожен вибирає по собі!

Сперечатися Аліна не стала, але думка ця засіла у неї в голові.

— Братику, я так хочу кота! — Аліна мрійливо піднімала очі до стелі, коли брат відвідував батьківський дім і заглядав у її кімнату.

— Ще одного?! — жахнувся Гриша, дивлячись на чергового знахідку, що згорнувся на колінах Аліни.

— Ти не розумієш! Я хочу свого кота!

— Тобто? Поясни!

— Григорій дивився на сестру, намагаючись вирішити, чи потрібно кликати на допомогу маму.

— Розумієш, коти ж вельми своєрідні істоти. Вони ніколи і нікому не дозволяють підійти до себе занадто близько. Скільки їх у нас було?! Ну, згадай! І хоч би один прийняв мене, як належне… Не було такого! Вони муркочуть, дозволяють за собою доглядати, живуть поруч, але це все не те! Я хочу свого кота!

— Знаєш, сестричко, я часом тебе не зовсім розумію.

— Коли він з’явиться, ти зрозумієш! — посміхалася Аліна.

Відтоді, щоразу, коли вона притягала чергового хвостатого додому, Григорій питав:

— Той?

— Ні!

— Мамо рідна! Я вже з ліку збився! Впевнена, що не він?!

— Так, братику! Я ж казала! Ти зрозумієш!

Про грудку хутра, що лежала перед ним на столі, Гришко навіть питати не став. Мокра, як миша, Аліна була настільки засмучена, що вже точно не здогадалася б, той це, кого вона чекала, чи ні. До того ж, кіт міг просто не дожити до ранку.

— А ну, подивимося, що з тобою…

— Гришко обережно ,,розповідь спеціально для сайту рідне слово,, торкнувся мокрої брудної шерст і здивовано присвиснув.

— Муркочеш?! Нічого собі! Невже настільки ласки бракувало?! Тобі ж боляче, друже…

Він обережно торкнувся боку кота і вже через мить зрозумів — так просто ця історія не закінчиться. Кілька годин пішло у Григорія на те, щоб повернути знайду Аліни до життя.

І коли все закінчилося, він розчинив двері до приймальні, розбудив Аліну, що задрімала на диванчику для відвідувачів, і поманив сестру за собою:

— Іди сюди, плаксію! Вирішуватимеш, твій це хвіст чи ні.

Аліна тут же кинулася в оглядову і ахнула:

— Що це, братику?!

— А ти не бачиш? Вася твій став матір’ю! Тьху, ти, оксюморон якийсь вийшов! Коротше, сестричко, ім’я тобі доведеться придумати інше, а так і з мамою, і з кошенятами все добре!

Ти її навіть не зачепила. Жодних пошкоджень немає. Просто їй потрібна була допомога, і вона її шукала. А знайшла тебе! — посміхнувся Гоша, дивлячись на розгублене личко сестри.

Аліна розгублено дивилася на коробку, в якій пищали новонароджені кошенята.

— Треба ж… — вона погладила кішку, яка тут же відгукнулася на ласку, і посміхнулася. — Гришо, ти розумієш чи ні?! Я знайшла свою кішку!

— Одну? — уже відверто веселився Гришко.

— Ні! — Аліна ревниво обійняла долонями коробку.

— Всі мої!

— Та як скажеш!

Одне з кошенят дістанеться Григорію. А решту Аліна прилаштує в добрі руки, залишивши собі тільки маму хвостатих.

Кішку вона назве Василиною. І за кілька років, коли Аліна вийде заміж і народить близнюків, у її дітей не буде кращої няньки, ніж хвостата співачка, яка завжди точно знає, коли настає момент для колискової.

— Василинко, розумнице моя, підміниш мене? — Аліна поступалася кішці свої місце поруч із дитячим ліжечком. — Якщо що — клич!

Пухнастий хвіст лягав навколо лапок, маленькі чуйні вушка ловили звук кроків господині, і кішка починала свою пісню.

Вона-то точно знала, що немає ніякої різниці між котячими дітьми та людськими. Любов, тепло та турбота потрібні і тим, і іншим… А ще дім… І неважливо, як його назвуть! Головне, щоб він був.

Як ви вважаєте, чи справді тварини можуть відчувати, кому потрібна їхня допомога, і навпаки?