Все почалося з найщасливішого моменту – народження онуки. Я, як любляча мати та бабуся, кинулась допомагати: ночами не спала, гуляла з малечею, прасувала крихітні бодійки, варила пюре, готувала ванночки. Мені здавалося, що це мій обов’язок, моя підтримка, моє тепло, яке я віддаю із радістю своїй доньці та її родині. Я пам’ятаю, як сама колись була у цьому виснажливому вирі перших місяців материнства – і мені так бракувало опори.

Але згодом моя допомога почала сприйматися як щось належне. Донька та зять почали вважати мене безкоштовною послугою. Спочатку просили посидіти пару годин, потім – на вечір, далі – на цілі вихідні. Все частіше лунало: «Мамо, залишся з Софійкою, ми йдемо на тренування», «Мамо, ти ж вдома, можеш забрати її з садочка», «Мамо, у нас фітнес, виручай».

І я виручала. Бо як інакше? Дитину ж у садочку не залишиш. А потім я почала помічати, як моє «тимчасово підстрахувати» перетворюється на постійну обов’язковість. В їхні плани я вже не входила. Вони будували свій графік, а я мала просто підлаштовуватися.

Нещодавно стався випадок, який мене остаточно добив. Донька подзвонила й сказала, що у них із чоловіком корпоратив, а Софійка в садок не піде, бо трохи підкашлює. Зять, мовляв, поїхав із друзями на риболовлю, а вона ніяк не може відмовитись від вечірки – робота важлива. Я мовчала, зібралася та забрала дитину. Бо хоч як, а це моя онука, я її люблю. Але всередині вже тоді все кипіло від несправедливості.

А сьогодні сталося те, чого переповнила чашу. Донька подзвонила радісним голосом і повідомила, що вони з Олегом летять у Туреччину. На два тижні. Я зраділа, запитала – а Софійку беруть із собою? Відповідь мене приголомшила:
— Ні, звісно. Ти ж із нею залишишся. Ми вже взяли квитки, готель «all inclusive».

І все. Жодного запитання, жодної згоди. Просто поставили мене перед фактом. Навіть не вважали за потрібне уточнити, чи вільна я, чи щось не запланувала. Мабуть, у пенсіонерів не може бути ні життя, ні бажань. Тільки онуки та кухня.

Я взяла слухавку і спокійно, але твердо сказала:
— Соломійко, я не нянька. Я не ваша прислуга. Ви дорослі люди, у вас є дитина – і це ваша відповідальність. Якщо хочете відпочивати удвох, значить, або беріть Софійку з собою, або шукайте іншу людину. У мене свої плани – я з подругою Галиною збиралася в санаторій. Ми бронювали номер ще місяць тому.

На тому кінці слухавки настала тиша. А потім почалася істерика. Донька кричала, що я егоїстка, що я жахлива бабуся, що «всі нормальні бабусі тільки й мріють провести час із онуками», а я – тільки про себе думаю. І взагалі – що мені робити, сидіти біля телевізора?

Але я втомилася виправдовуватися. Я не зобов’язана. Я допомагала з любові, не тому що повинна. Але коли любов перетворюється на використання – треба ставити межі.

Так, я на пенсії. Але це не означає, що моє життя закінчилося. У мене є плани, бажання, втома, здоров’я, зрештою. Чому мене ніхто не запитав – чи хочу я провести два тижні з дитиною сама, без відпочинку, без сну? Чому я маю жертвувати собою заради чужих відпусток?

Я люблю свою онуку. Але я більше не дозволю, щоб мою любов використовували як привід для експлуатації. І якщо для цього потрібно посваритися з донькою – нехай буде так. Справжня родина – це повага. А не споживацьке ставлення.

Я сказала «ні» – вперше за довгий час. І відчула, як тягар впав з плечей. Бо я – не нянька. Не служниця. Я – мати. І я – жінка, у якої є своє право на життя.