— Не вірте нікому — це все неправда! Жодних грошей я не брала! — упиралася свекруха, не бажаючи визнавати провину

— Не вірте нікому — це все неправда! Жодних грошей я не брала! — упиралася свекруха, не бажаючи визнавати провину
Відпустка Ксенії була довгоочікуваною. Цілий рік вона мріяла про море, книжки та довгі прогулянки з чоловіком Ігорем. Але в перший же день заслуженого відпочинку задзвонив телефон — свекруха.
— Ксюшенько, сонечко! — голос Олени Яківни звучав солодко, як завжди, коли їй щось було потрібно. — Я тут затіяла дещо на дачі! Справжній золотий бізнес!
Ксенія насторожилася. «Золотий бізнес» у виконанні Олени Яківни зазвичай обертався додатковою роботою саме для неї.
— Що сталося, Олено Яківно?
— Я купила неймовірні саджанці! Уявляєш, яка це цінність? На цьому зараз можна озолотитися! А я ж не молода, самій не впоратися… Допоможеш? Усе буде по-чесному, прибуток навпіл! Як рідні!
Ксенія вагалася. Вона ж збиралася до моря, а не на дачу під Києвом, копирсатися у грядках. Але слово «озолотитися» й обіцянка чесного розподілу прибутку подіяли. Та й відмовити авторитетній свекрусі було непросто.
— Ну… гаразд, Олено Яківно. Допоможу. Але ви впевнені, що це справді вигідно? Не хочеться марнувати час…
— Ксенія, я тобі як рідній кажу! — голос Олени Яківни образливо затремтів. — Ти що, мені не віриш? Ми ж родина! Все буде чесно, навпіл. Приїжджай завтра, я тебе зустріну!
Так почалася «золота» відпустка Ксенії. Замість моря — дача Олени Яківни. Замість книжок — інструкції по догляду за примхливою рослиною.
Дні минали у важкій праці: підготовка грядок, висаджування тендітних паростків, нескінченне прополювання, полив. Ксенія працювала від ранку до ночі. Олена Яківна здебільшого спостерігала з ґанку, попиваючи чай, або давала вказівки, рідко беручи до рук лопату.
— Ксюша, сюди підсип перегною! — командувала вона. — Обережно, паростки ніжні! Не хочеш же, щоб наше золото пропало? Уявляєш, які гроші підуть? Нам із тобою й на нові шуби вистачить! — мрійливо зітхала вона.
Іноді до них заглядала сусідка по дачі — Лідія Петрівна, жінка з важким поглядом і гострим язиком.
— О, колбу садите? — хмикнула вона якось, побачивши, як Ксенія, зігнувшись, виполює бур’яни. — Модно тепер. Дорого продається. Тільки мороки з нею — хоч відбавляй. Вам пощастило, Олено Яківно, невістка у вас — золото! Сама б ви так не наробилась.
— Та ми з Ксюшею як партнери! Спільна справа, прибуток навпіл! Ми ж родина, Лідочко! — змахувала рукою Олена Яківна.
Тижні тяглися повільно. Спина Ксенії нила, руки вкрилися мозолями. Але вона трималася — уявляючи, як ділить зі свекрухою чесно зароблені гроші.
Зрештою, колба пішла в ріст. Зелені, соковиті паростки тішили око. Пора було готуватися до збору врожаю й думати про продаж.
Ксенія вже подумки рахувала свою частку. Та раптом Олена Яківна заявила:
— Ксюша, рідна, дякую тобі величезне! Ти просто герой! Але знаєш… тут поки що нічого робити. Колбі ще треба підрости. А ти так стомилася за свою відпустку! Їдь-но додому, гарненько відпочинь! Я сама тут пригляну. Щойно почнемо продавати — одразу тобі повідомлю! Чесне слово!
— Але, Олено Яківно, урожай скоро… Я ж можу допомогти зібрати, продати? — щиро здивувалася Ксенія.
— Та ну що ти, люба! — замахала руками свекруха. — Я сама впораюся! Ти й так багато зробила. Їдь до Ігоря, розслабся. Я тобі зателефоную, щойно щось проясниться з грошима!
У душі Ксенії заворушилася тривога, але втома й слова свекрухи про те, що “поки нічого робити”, взяли гору. Вона поїхала додому, залишивши Олену Яківну господарювати на грядках із майже дозрілим «золотом».
Минув тиждень. Потім другий. Але — ані дзвінка, ані повідомлення від Олени Яківни. Ксенія сама зателефонувала.
— Олено Яківно, доброго дня! Ну як там наш бізнес? Продали щось?
— Ох, Ксюшенько… — в слухавці пролунав втомлений голос. — Бізнес не пішов, люба моя. Геть не пішов. Ніхто не бере. Попит — нульовий. Я продала пару пучків, та й то за копійки… Суцільні збитки. Ти навіть не уявляєш, як мені прикро! Ми ж із тобою так старалися… — вона зітхнула так важко, що аж телефон затремтів.
— Але… як же так? Ви ж казали, що це золота жила… — Ксенія відчула образу й розчарування.
— Помилилась, мила! — швидко виправилась свекруха. — Ніякого прибутку, самі витрати. Довелося навіть кредит взяти — на добрива й полив. Я в Ужгород поїхала трохи підлікуватися
— здоров’я зовсім не те. Не дзвони мені поки, добре? Відпочивай і ти, заслужила. Візьми ще тиждень — ти ж втомилася…
Слова про кредит і Ужгород зовсім збили Ксенію з пантелику. Вона поклала слухавку, відчуваючи себе ошуканою. Місяці важкої праці — і що в підсумку? Свекруха в боргах, збирається «лікуватися» в санаторії? Щось тут не складалося.
А вже за кілька днів Ксенія випадково зустріла в місті ту саму сусідку по дачі — Лідію Петрівну.
— Ксенієчко! Привіт, дитино! Ну як ти? Відпустка вдалася? На колбі збагатіла? — в голосі Лідії Петрівни бриніла ледь стримана іронія.
Ксенія ніяково знизала плечима й відвела погляд:
— Яке там… Олена Яківна сказала, що справи не пішли. Суцільні збитки. Навіть кредит узяла. Поїхала до Ужгорода — підлікуватися…
Сусідка завмерла, а потім глухо розсміялась — сміх був беззвучний, майже гіркий.
— В Ужгород? На кредит? Ой, Олено Яківно… Та вона ж тут, на дачах, усім хвалилася! Твою колбу продавала — як гарячі пиріжки! Щовихідних вивозила повний багажник на базар. І знаєш, скільки виручала? Виручала чималі гроші. А розповідала: «Ой, яка в мене Ксюша розумничка! Увесь врожай — її заслуга, але бізнес — справа хитка, може, й не пощастить…»
Лідія Петрівна хитала головою, дивлячись на Ксенію. — Бачу, тобі «не пощастило». А їй — ой як пощастило…
Ці слова відкрили Ксенії правду. А вона, наївна, повірила в збитки й кредити. Місяці каторжної праці, зірвана відпустка, — все це лише для того, щоб свекруха могла заробити і спокійно поїхати відпочивати?
Образа підкотила до горла. Це було зрадництво, замасковане під родинну любов.
Використати її працю, її довіру — а потім списати з рахунків вигаданими збитками…
Ксенія мовчки подякувала Лідії Петрівні й пішла додому. Образа важко осіла десь у серці, як невиплакана сльоза.
Вона взяла телефон, подивилась на номер свекрухи… і додала його до чорного списку.
Що вона могла сказати Олені Яківні? Докоряти? Слухати чергові відмовки й вигадки? Ні. Хай собі насолоджується «кредитною» відпусткою в санаторії.
Ігор підтримав її рішення. Він і сам був сердитий на матір за брехню. Коли Олена Яківна зателефонувала синові, той одразу обірвав її.
— Чого ти кричиш на мене? Я при чому? Я жодної копійки не брала! Це все наклеп! Я нічого не продавала! Хто тобі таке сказав? Ви кому вірите: мені чи якійсь пліткарці? Я навіть здогадуюсь, хто саме… Лідка! Та обманить — недорого візьме! Скажи Ксюші, що я її не обманювала! Просто не можу їй додзвонитись…
— І не зможеш. Вона тебе заблокувала, — спокійно відповів Ігор.
— Що за нісенітниця? Я нічого поганого не зробила! Не треба вірити кожному слову!
Та ніхто вже не вірив. Занадто багато доказів було проти неї.
— Мамо, чому не можна було просто сказати правду? Ксюша б і половини з тебе не вимагала. Але так поводитися… Так не робиться. Сподіваюся, хоч відпочила добре, — буркнув Ігор і поклав слухавку.
Ксюша так і не пробачила Олену Яківну. Син спілкувався з нею час від часу — але не дозволяв їй сісти собі на шию, як із його доброю, мовчазною дружиною.