Коли Марта виходила заміж за Богдана, вона переживала не стільки за сам шлюб, скільки за родину, в яку мала увійти. Її мама ще змалечку казала: «До чоловіка ти йдеш не тільки в любов, а й у його дім, до його людей. Добре, як пощастить, а як ні – терпи, доню». А тому Марта готувалась до важкого побуту, холодної свекрухи і відстороненого свекра. Та життя розпорядилося інакше.

Богдан був єдиним сином, мама його мами не стало ще кілька років тому, тож у хаті лишився тільки батько – дядько Степан. Сивочолий, строгий на вигляд, мовчазний. На весіллі він не говорив багато, просто тиснув руки і кивав головою. А коли вони з Богданом перевезли її речі в хату, просто сказав:

– Вітаю. Відтепер ця хата й твій дім.

Марта тоді усміхнулася чемно, хоча в душі було тривожно. «Як же воно буде?» – думала. Але перший тиждень минув тихо. Дядько Степан не втручався, не бурчав, лише вранці сам рано встав, щось майстрував надворі, а увечері мовчки сідав на кухні з книжкою або слухав новини.

Одного дня Марта стояла на городі, сапала грядку з морквою. Нахилилась різко – і спину прихопило. Впала просто на бурячки, скривилась від болю.

– Що там? – долинув голос свекра.

– Та нічого, – зніяковіло прошепотіла. – Спину трохи прихопило.

І він підійшов. Не питав зайвого. Просто взяв її за лікоть, допоміг встати, завів у хату, намазав маззю, приніс грілку і сказав:

– Город завтра нікуди не втече. Сиди.

Тоді вона вперше побачила в його очах не суворість, а турботу. Як у батька. І чомусь стало тепло на серці.

З кожним місяцем вони зближувались. Не словами, а вчинками. Коли вона варила вареники – завжди лишала йому найсмачніші. Коли він ішов у ліс по гриби – приносив її улюблені підберезники. А якось узимку, коли Богдан був у відрядженні, Марта захворіла – температура, горло, нічне кашляння. Вона прокинулась серед ночі, а на тумбочці вже стояла склянка теплого молока з медом. І свекор тихо сидів у кухні, слухаючи, як вона кашляє.

– Спи, я тут. Як що – поклич, – сказав просто.

Минуло два роки. У Марті народився синочок. Коли вона повернулась додому з лікарні, свекор уже приготував дитячу кімнату, купив власноруч зроблене ліжечко, навіть занавісочки пошив – сині, з ведмедиками.

– Мама твоя не дочекала онука… А я от дожив. Буду йому й дідом, і татом, якщо треба, – сказав він, лагідно поглядаючи на маля.

І був. Не дід, а золото. Гойдав, співав колискові, вчив ходити, показував, де росте калина й як правильно тримати рогатку. Марті часом здавалося, що її син любить діда більше за всіх. Але вона не ревнувала. Бо знала – він дає те, чого сам не встиг дати власному сину, коли ще працював по дві зміни, щоб прогодувати сім’ю.

І з часом Марта стала називати його “тато”. Спершу – випадково, якось на кухні:

– Тату, подайте, будь ласка, сіль…

Замовкла, зніяковіла. А він просто усміхнувся:

– Ну, нарешті. Бо я вже давно тебе як доньку свою вважаю.

Богдан лишень з усмішкою спостерігав за ними. Він знав: Марта не втратила батька в житті, але знайшла ще одного – рідного душею. У тяжкі роки, коли Богдану довелося їхати на заробітки, свекор став для Марти опорою. Не раз казав:

– Доню, я тебе не скривджу. Ти мені як рідна.

Марта довіряла йому, як нікому. Коли треба було щось порадити – йшла до нього. Коли була втомлена – він перехоплював малу дитину й казав:

– Іди, відпочинь. Я посиджу.

Минуло десять років. У хаті з’явилось ще двоє дітей. Степан уже був старенький, трохи кульгав, повільно ходив, але для онуків завжди мав сили. Вони обожнювали його. А одного вечора, коли вони сиділи всі разом у саду, малий Тарас сказав:

– Мам, а дідо – це твій тато, правда?

Марта глянула на старого. Йому в очах блищали сльози. Вона стисла його руку й відповіла:

– Так, мій синочку. Найрідніший.

Коли Степана не стало, Марта ридала, як мала дитина. Бо вважала свекра найріднішою людиною.

І в той день, коли його ховали, вона тримала в руках стару дерев’яну іконку, яку він колись вирізав своїми руками, і тихо сказала:

– Дякую, тату. За любов. За підтримку. За те, що навчили мене, як можна бути рідним без родинних звʼязків. Ви дали мені більше, ніж я коли-небудь могла просити.

Іноді рідна душа – це та, яка бачить у тобі людину, підтримує, приймає й оберігає. Іноді тато приходить у твоє життя вже після весілля – у вигляді суворого, але доброго свекра, який виявляється найріднішою людиною.

Джерело