– Ну, як, Анюто, виживаєш? – Запитала подругу Настя.

– Ось саме, виживаю, – відповіла та. – Якби я могла тільки припустити, що таке може статися, то я б за Кирила заміж не пішла.

– Я вже й зараз іноді подумую про розлучення, тільки Сашка шкода – синові батько потрібен. Але ж не такий!

– І коли все почалося? Ви ж нормально жили, – спитала Настя.

– Коли мати Кирила свій будинок у селищі продала та перебралася до міста, тоді й почалося. Поки вона там жила, все було добре: Кирило кілька разів на рік їздив до неї, вона кілька разів приїжджала до нас, коли я в декреті була.

– Кохання великого між мною та Антоніною Петрівною не було, але спілкувалися без проблем. Вона зі своїми зауваженнями та порадами до мене не лізла, я намагалася бути чемною.

– А коли вона на пенсію вийшла, їй у селищі стало нудно. Ось Кирило здуру і запропонував їй продати будинок з ділянкою і переїхати в місто.

– Так, це той самий випадок, коли краще було б помовчати, – посміхнулася Настя. – А чому твоя свекруха так рано на пенсію вийшла?

– Так, їй лише п’ятдесят два. Просто Антоніна Петрівна кілька років відпрацювала на шкідливому виробництві й тепер постійно скаржиться – тут болить, там болить.

– Я її до своєї мами в клініку на обстеження прилаштувала. Ми з Кирилом все сплатили. Жодних проблем зі здоров’ям у свекрухи немає.

– Тиск іноді підвищується – так воно і в мене підвищується, особливо коли вона до нас на цілий день у вихідні приходить, – посміхнулася Ганна.

– А що Кирило?

– Нічого. Останнім часом у нього одна й та сама відмовка: “Вона моя мама, вона мене одна підіймала, вона через мене на таку небезпечну роботу пішла”.

– Загалом, те ж, та по тому! Не знаю, скільки ще я витримаю. Завтра неділя – мабуть, знову з’явиться. Цікаво, що цього разу їй буде потрібно?

Антоніна Петрівна справді після того, як переїхала в місто, сильно змінилася. Вона чомусь вирішила, що тепер тільки відпочиватиме, а борг сина і, звичайно, невістки – зробити все, щоб життя її було комфортним і безхмарним.

Кирило, Аня та її батьки дуже допомогли Антоніні Петрівні з переїздом. Кирило переглянув понад десять квартир, поки мати обрала те, що їй сподобалося.

Потім син разом із тестем зробили ремонт у квартирі, замовили машину та вантажників, щоб перевезти ті речі, які жінка вирішила взяти із собою.

Ганна з мамою теж допомагали й під час ремонту, і після нього: мили двері, вікна, стіни, підлогу. Загалом ударно попрацювала вся родина.

Навіть меблі зібрали та розставили так, як Антоніні Петрівні захотілося. Їй самій залишилося тільки розвісити та розкласти речі у шафі та комоді, та посуд на кухні розставити.

Вочевидь вона вирішила, що так буде завжди. Тому, якщо в неї щось ламалося – починав заїдати замок, або підтікав кран, вона дзвонила синові й вимагала, щоб він відклав усі свої справи й негайно з’явився.

Як то кажуть, «встань переді мною, як лист перед травою». Жодні обіцянки приїхати трохи пізніше не приймалися – Антоніна Петрівна починала спочатку плакати, а потім скандалити.

Кирило відразу збирався і їхав. Декілька разів через це зривалися їхні плани. Аня вже здригалася, коли лунав телефонний дзвінок, і чоловік відповідав: «Так, мамо».

А одного разу Антоніна Петрівна зателефонувала і самій Ані, причому просто серед робочого дня:

– Анюто, ти коли до мене зможеш прийти – у суботу чи в неділю?

– А що сталося?

– Як що? Вікна вже час помити – після дощів смуги видно і пташки подекуди сліди залишили, – відповіла свекруха. – То коли прийдеш?

– Ніколи, Антоніно Петрівно. Мені у своїй квартирі роботи вистачає, – відповіла Ганна. – Ми з мамою вам допомогли прибрати квартиру після ремонту, а далі ви самі.

Увечері Кирило зробив їй догану:

– Тобі що – важко моїй матері допомогти? Вона вже літня, щоб по вікнах, як білочка, стрибати! До того ж у неї третій поверх, вона раніше у своєму будинку жила, до висоти не звикла.

– Кирюша, якщо ти вважаєш, що твоя мама потребує допомоги, піди й допоможи їй сам! Моя мама – ровесниця твоєї, а вікна у себе у квартирі сама миє, – відповіла Аня.

– А якщо твоя мати про щось тебе попросить? Ну, ось ті ж вікна помити, ти погодишся? – Запитав чоловік.

– Погоджуся. Але згадаймо, коли мої батьки нас про щось просили? А твоїй мамі постійно щось потрібне. Як вона переїхала, жодного місяця не було, щоб вона до нас у гаманець не залізла!

– Я мовчу про переїзд та ремонт, які ми сплатили з тобою. Але далі: новий холодильник, мультиварка, торшер, обстеження у клініці, яке нам коштувало половину твоєї зарплати.

– Я вже не говорю про постійні прохання купити та привезти їй продукти. І під час її візитів до нас:

– Ой, яке печиво у вас смачне! Анюто, відсип мені в пакетик, ви собі ще купите!

– Тобі шкода для моєї матері печива? – обурився Кирило.

– Не шкода! Коли вона приходить, я виставляю на стіл усе, що є. Але я звернула увагу, що за ті пів року, які Антоніна Петрівна почала жити поряд з нами, ми не змогли жодної гривні відкласти на ремонт своєї квартири! Жодної! Хоча мені й підвищили зарплатню!

– Ти пропонуєш відмовляти матері у допомозі?

– Допомагай, але так, щоб це не позначалося на рівні життя нашої родини! Незабаром треба буде купувати зимове взуття та новий комбінезон Сашкові, і я не хочу на цьому економити тільки тому, що твоїй мамі сподобалося кашемірове пальто!

– Ти ж зовсім недавно купувала Сашкові комбінезон! – обурився чоловік.

– Твій син росте! Йому треба міняти одяг та взуття двічі на рік! Тож я попрошу тебе пояснити це своїй мамі, – сказала Аня.

– Так, ти маєш рацію: це моя мама! Вона виростила мене! Вона працювала заради мене!

– Зупинися, Кирило! Я чула це вже сто разів! Твоя мама тебе на світ божий привела, бо сама так захотіла. То був її вибір! Не твій!

– Я не знаю, чому твої батьки розлучилися. Але ні ти, ні я і, тим більше наш син, у цьому не винні. І не нам відповідати за це!

– Твоя мама працювала заради тебе і вважає, що тепер ти їй винен довічно. Але ми з Сашком їй нічого не винні!

– Чи ти вважаєш, що всі твої нащадки до сьомого коліна повинні завдячувати Антоніні Петрівні? А ми в неї нічого не брали! І попрошу з мене нічого не вимагати!

– Твоя мама – цілком працездатна, самостійна жінка. Вона чудово впорається зі своїм життям. Просто їй сподобалося, що ти останнім часом бігаєш навколо неї, наче вона сама кроку ступити не може.

– Згадай: минулого літа вона самостійно відремонтувала ґанок у своєму будинку, а восени за три дні всю картоплю зі свого городу одна викопала. І ти хочеш сказати, що ця жінка не може вимити вікна і зробити прибирання?

– Я не проти допомоги батькам, але в усьому має бути міра! І якщо переді мною стане вибір: купити зимовий одяг синові, чи оплатити послуги стоматолога твоєї матері, я виберу сина.

– А якщо твоїй мамі щось потрібне, вона може купити це сама. Накопичити – і купити. Ту ж путівку до санаторію, яку вона зараз від тебе вимагає!

– Аня, але ж у мами зовсім невелика пенсія!

– Кирило, пенсія у твоєї мами вища за середню по країні – я чула, як вона хвалилася про це своїм сусідкам біля під’їзду, коли ми в черговий раз привезли їй продукти.

– Ти поніс пакети до квартири, а ми з Сашком чекали тебе внизу. Отож: Антоніна Петрівна розповідала, як багато вона у житті працювала і саме тому у неї така пенсія.

– А якщо їй не вистачає, то в п’ятдесят два роки можна ще влаштуватися на роботу: ось наша сусідка – Надія Михайлівна – працює вахтером у коледжі, а їй уже майже сімдесят.

– Добре. Що ти хочеш? – спитав Кирило.

– Я хочу, щоб ти визначився, нарешті, де твоя родина! Якщо це Антоніна Петрівна, а не ми з Сашком – тоді, можливо, тобі є сенс жити з мамою?

Кирило нічого не сказав. Одягнувся і вийшов із квартири.

Аня, звичайно, знала, що чоловік пішов до матері, але навіть не здогадувалася, про що вони говорили цього вечора.

– Мамо, я Аню люблю і Сашка. Я не хочу розлучатися. Але ж ти знаєш, як Аня ставиться до того, що я часто буваю в тебе і допомагаю грошима. Я не знаю, що робити?

– Якщо все продовжиться так, як зараз, мені доведеться переїхати до тебе. А я не хочу бути недільним татом для сина і з Анею розлучатися не хочу!

– Переїхати сюди? В однокімнатну квартиру? Ні, як ми тут із тобою помістимося? Тут все пристосовано для життя однієї людини. Удвох буде тісно. А Анька вже все вирішила? Вона тебе виганяє? – Занепокоїлася мати.

– Ні. Але вона сказала, що я повинен обрати.

– А квартиру, в якій ви зараз мешкаєте, її батьки так на вас і не переписали?

– Ні, це квартира тещі, – відповів Кирило.

– Ну що ж? Тоді доведеться погоджуватися на їхні умови. Чого вона хоче? Приходити до вас один раз на місяць. Дзвонити тобі буду в крайньому разі, коли сама вже зовсім не впораюся.

– Ось із грошима що робити? Синку, я все життя заощаджувала! Мріяла хоч на старості років нормально пожити, – зі сльозами в голосі промовила Антоніна Петрівна.

– Мамо, але ж ми теж не мільйонери! Нам ремонт треба робити. Анюта мріє Сашка на море відвезти – це теж гроші потрібні. Та й не стара ти зовсім.

– Може, спробуєш знайти собі якусь нескладну роботу? – обережно запропонував Кирило. – Ти сидиш сама у квартирі – тобі нудно.

– Іноді з сусідками-пенсіонерками на лавці біля під’їзду побалакаєш. А так будеш у люди виходити. Все цікавіше буде життя. І заробиш трохи.

Коли Кирило прийшов додому, Аня вже поклала сина і сама теж збиралася лягати спати.

– У матері був? – Запитала вона чоловіка.

– Так. Ми з нею поговорили. Обіцяла не смикати мене так часто. Перед тим, як до нас прийти, дзвонитиме. І щодо грошей, також поговорили.

– І що? – Запитала Аня.

– Поки що не знаю. Подивимося.

– Кирюша, адже я не проти допомогти, коли це дійсно потрібно. Але оплачувати забаганки та хотілки…

Звичайно, все не змінилося в один день. Але Антоніна Петрівна виконала свою обіцянку і не смикала сина по всякій нісенітниці. Прибиранням своєї квартири вона теж займалася сама.

А за місяць влаштувалася на роботу. У торговому центрі, розташованому по сусідству, відчинився приймальний пункт хімчистки. Зарплата була невелика, але й працювати потрібно було через день.

Ну можливо ж, якщо захотіти?

А ви як вважаєте, слушний ультиматум поставила дружина? Невже є такі “матусі”? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.