— Я не просила в неї 50 000 гривень, я просила хоча б не псувати наше життя, — сказала я Ярославу, дивлячись на порожній кухонний стілець, де ще вчора сиділа його мама з тим самим винуватим поглядом. Ніколи не думала, що найбільше розчарування прийде не від чужих — а від тієї, хто кликала мене «доню».

Моя свекруха, Оксана Василівна, вмовила нас з чоловіком купити ділянку землі на околиці нашого рідного містечка. Хто б міг подумати, що ця пропозиція, яка здавалася такою привабливою, стане початком низки випробувань?

Я розлючена на свою свекруху. Через неї ми з чоловіком, Ярославом, придбали ділянку землі на околиці міста. Проте, невдовзі з’ясовується, що ця ділянка не варта нічого, і нашим мріям про власний дім тут не судилося здійснитися.

Не все те золото, що блищить, – істина, відома кожному з дитинства, проте ми часто забуваємо про неї, дозволяючи обставинам затьмарити здоровий глузд. Ми з Ярославом заплатили за це чималу ціну. Послухалися ми поради його матері, Оксани Василівни, бо навіть уявити не могли, що настільки близька людина здатна нас обманути. Але, як виявилося, люди можуть дивувати, і, на жаль, не завжди приємно…

«Це ж яка чудова нагода! Тільки уявіть, скільки ви від цього отримаєте!» – раз у раз повторювала пані Оксана Василівна, захоплено розхвалюючи ділянку землі на околиці нашого містечка.

Мушу визнати, місце дійсно виглядало привабливо: розташоване неподалік головної дороги, оточене розкішним лісом, поруч великий торговий центр, а зовсім близько – дитячий садочок та школа. Ми з Ярославом поставилися до цієї пропозиції з усією серйозністю, адже вже давно планували створити повноцінну родину.

«Ваші діти ростимуть на лоні природи, але водночас ви залишитеся в місті. Що ще можна бажати від життя?» – посміхаючись, додавала Оксана Василівна. Вона докладала всіх зусиль, щоб переконати нас придбати цю землю. Ми з Ярославом довго обговорювали цю ідею, зважували всі «за» і «проти», аналізували можливі ризики та переваги, і зрештою, дійшли згоди – вирішили взятися за справу. Нам здавалося, що це саме те, чого ми потребуємо.

Ми були неймовірно раді мати власну землю, нехай навіть вона була в іпотеці. Це відчуття власного шматка землі під ногами наповнювало серця теплом і надією. Ми вже почали активно мріяти про будинок, малюючи в уяві кожну кімнату, обговорюючи деталі майбутнього подвір’я.

Ярослав навіть накидав кілька ескізів, де ми проводили вечори на терасі, а діти гралися у затишному садку. Але раптом, немов за помахом чарівної палички, Оксана Василівна взагалі припинила згадувати про цю землю – ніби ніколи й не говорила про неї.

Ця раптова зміна в її поведінці викликала у мене глибоке занепокоєння. У мене з’явилося дуже погане передчуття, яке я не могла ігнорувати. Я поділилася своїми переживаннями з Ярославом, але він, як завжди, зберігав спокій. «Усе гаразд, Яринонько, не переймайся, – посміхнувся він, – мама ніколи б не дала нам поганої поради».

Він був так упевнений у її чесності, що мої сумніви здавалися йому безпідставними.

Але я не могла заспокоїтися. Мої скептичні настрої лише посилювалися з кожним днем. Я почала самостійно шукати інформацію про ціни на землю в тому районі, де ми придбали ділянку. Те, що я виявила, мене шокувало. Ціни на подібні ділянки були значно вищими, ніж та сума, за яку ми її купили.

Це викликало у мене серйозне занепокоєння. Я показала кілька оголошень Ярославу, і навіть він почав нервувати, побачивши очевидну різницю в ціні. Ми одразу ж запитали його маму, що вона про це думає.

«Ну що ви, дитята, – махнула вона рукою, намагаючись відмахнутися від нашого занепокоєння. – Радійте, що ви так дешево її придбали! Це ж вам пощастило, що така вигідна пропозиція трапилася!»

Її відповідь прозвучала абсолютно нещиро. Вона була надто швидкою, надто недбалою, і лише посилила мої підозри. Ця розмова лише зміцнила моє переконання, що щось тут не так. Я переконала Ярослава звернутися до міської адміністрації. На щастя, я знала там одну жінку з будівельного відділу, пані Олену Петрівну.

Вона була надійною і завжди говорила правду. Ми мали б це зробити одразу, з самого початку – це б позбавило нас багатьох клопотів. Але, як то кажуть, заднім розумом завжди мудрий, коли вже надто пізно…

«Ярино, Ярославе, у мене для вас, на жаль, немає добрих новин», – сказала Олена Петрівна, розводячи руками, коли ми зустрілися з нею в її кабінеті. Вона виглядала засмученою. «Через п’ять років поруч із вашою ділянкою буде побудовано завод з переробки відходів. Це офіційне рішення, і вже виділені кошти на реалізацію проєкту».

Ярослав важко зітхнув. «Мабуть, я зовсім не знаю своєї мами», – промовив він, і в його голосі відчувалося глибоке розчарування. Тепер все стало на свої місця. Стало зрозуміло, чому ми купили землю так дешево. Це була не удача, а підступний обман. Але чи могла його власна мати, Оксана Василівна, так з нами вчинити? Це було просто неймовірно.

Ми негайно поїхали до неї додому, вимагаючи пояснень. Хотіли почути всю правду з її вуст. Вона спочатку заперечувала, стверджувала, що нічого не знає, але ми не збиралися піддаватися її брехні.

«Я не мала вибору, мені потрібні були гроші! Мені ДУЖЕ потрібні були гроші!» – вигукнула вона через деякий час, коли ми притиснули її до стіни фактами, які пані Олена Петрівна люб’язно надала нам. Голос її тремтів, і в очах з’явилися сльози.

Вона зізналася, що її давня знайома, яка працює в ріелторському агентстві, запропонувала їй чималу комісію у розмірі 50 000 гривень, якщо вона швидко знайде покупця на цю ділянку. І найгірше – вона прекрасно знала про заплановане будівництво заводу з переробки відходів.

Вона також зізналася, що має величезні борги через свою пристрасть до азартних ігор. Мені було важко в це повірити, це просто не вкладалося в голові. Як так?

Ярослав тоді зазначив, що, мабуть, саме тому його батько, пан Андрій Петрович, покинув її багато років тому. Він завжди був стриманим чоловіком, але я пам’ятала, як він обмовився про її “проблеми з грошима”. Але ми вже не можемо його про це запитати – Андрій Петрович покинув нас минулого року.

Ми були розчаровані та розлючені. Замість грандіозних планів на майбутнє, у нас залишилася нікчемна ділянка землі та величезна іпотека на суму 1 200 000 гривень. Спроби продати її були марними. Хіба дивно, хто захоче жити поруч зі сміттєспалювальним заводом?

«Я допоможу вам оплатити рахунки, дитята!» – відчайдушно запропонувала пані Оксана Василівна, але було вже надто пізно. Ярослав сказав їй, що вона його жахливо розчарувала, що її вчинок глибоко поранив його, і що довіра між ними зруйнована.

Відтоді минуло два роки. Багато чого змінилося. У нас з Ярославом народилася чудова донечка, маленька Яринка. Оксана Василівна час від часу відвідує її, завжди благає пробачення, але її слова, чесно кажучи, нічого для нас не значать. Можливо, вона справді шкодує про свій вчинок, але ми їй більше не довіряємо.

Наші стосунки холодні та стримані. Ярослав взагалі з нею майже не розмовляє, лише якщо це стосується донечки. Я не можу навіть уявити, як це – бути зрадженим власною матір’ю. Я повністю розумію його мовчання і його біль. Я розповідаю їй лише найнеобхідніше про Яринку та тримаюся на відстані. Наші розмови зведені до мінімуму.

«Шкода, що я не можу повернути час назад, Яринонько», – чула я, мабуть, тисячу разів, як вона це говорила. Її слова звучали як заїжджена платівка, без будь-якого щирого каяття, лише намагання виправдати себе.

Якось я сказала їй прямо, дивлячись їй у вічі, що доросла людина повинна вирішувати проблеми як доросла людина, а не обманюючи власну родину. Це був мій єдиний вибух, я більше ніколи не згадувала про її вчинок. Вона поклялася, що більше не грається в ці ігри, але, чесно кажучи, мені вже байдуже. Її слова втратили будь-яку вагу.

А земля? Нам нарешті вдалося її продати. Це було неймовірне полегшення. З нами зв’язалася компанія з переробки відходів, якій була потрібна ділянка саме в тому районі. Ми не отримали стільки, скільки заплатили за неї (ціна продажу склала 800 000 гривень), але принаймні позбулися цього тягаря, цієї постійної думки, що висіла над нами. Завдяки цьому ми змогли виплатити значну частину іпотеки.

Коли вона буде повністю виплачена, а залишилося близько 400 000 гривень, ми хочемо купити свою власну, хоч і невелику, квартиру. Поки що ми орендуємо житло, але сподіваюся, що це не буде вічно. Можливо, колись у нас буде власний дім, де ми зможемо виростити нашу Яринку без тіні обману та розчарування.

Тепер я часто замислююся: невже довіра — така крихка річ, яку легко зламати, але майже неможливо відновити? Чи могла я вчинити інакше? Можливо, не варто було слухати свекруху? А може, справа не лише в її обмані, а й у нашій наївності, у бажанні повірити, що все в житті складається легко, якщо поряд рідні?

Я досі не знаю, чи щиро шкодує Оксана Василівна, чи просто боїться залишитись осторонь нашої нової родини. Але я знаю одне: тепер я не дозволю емоціям затуманити розум. Ми вчимося на помилках, хоч це і боляче. І навіть якщо нам доведеться ще довго орендувати квартиру — це буде наш вибір. Чесний. Без обману.

А ви як вважаєте? Чи варто пробачати зраду, якщо її вчинила рідна людина? Чи має довіра термін придатності? І головне — як відбудувати сім’ю, якщо один із її стовпів хитнувся?

Іноді я ловлю себе на думці, що вже не злюся. Наче біль притупився, перетворившись на буденну обережність. Можливо, це й є дорослість — не сваритися, не драматизувати, а просто виставити кордони. Не з помсти — з турботи про себе.

Маленька Яринка вже починає лепетати свої перші слова. Вона не знає, що між її мамою й бабусею пролягла тріщина, яку не так просто залатати. І я не знаю, чи колись наважуся розповісти їй усю правду. Бо як пояснити дитині, що іноді найближчі люди здатні на вчинки, які ламають тебе зсередини?

Ми з Ярославом продовжуємо будувати своє життя — без ілюзій, але з надією. І я щиро вірю, що попереду ще буде багато світлих днів.

А ви що думаєте? Чи можна зцілити зраду, не забувши її? Чи варто тримати поруч того, хто одного разу поставив власну вигоду вище вашої довіри? І чи має друга спроба сенс, якщо після неї вже немає першої щирості?

Джерело