— Без образ? Олю, ну скажи, що ти на мене не ображаєшся! Нам же було добре разом?

Оля шморгнула носом, подивилася на Сергія і кивнула.

— Було…

— Ну й чудово! Але хіба нам з тобою обов’язково сваритися наостанок? Ми ж можемо залишитися друзями!

Сергій простягнув було руку, але Оля ступила вбік, сховала долоньки за спину й похитала головою.

— Ні!

— Треба ж. Я думав, що ти розумніша! Гаразд. Бувай!

Сергій покрокував до виходу з парку, а Оля плюхнулася на мокру лавку, усипану листям, і заревла. Цьому заняттю вона віддалася з усією пристрастю. Навіть парасольку забула відкрити, хоча дощ припустив із подвоєною силою, вирішивши, напевно, що якщо Оленька плаче, то й йому не гріх.

Поревіти від душі їй хотілося вже давно, але все якось причин не було. Точніше, вони були, але серйозними, щоб ось так — до соплів і сліз, їх назвати якось язик не повертався.

Подумаєш, Сергій забув про те, що вони домовлялися зустрітися, і поїхав з друзями в лазню! Просто забула людина про свою обіцянку. Буває…

Подумаєш, цілував у щічку всіх дівчат у групі при зустрічі, для кожної знаходячи комплімент і усмішку! Що такого? Він просто хлопець, який точно знає, чого хочуть усі дівчата. Уваги… Така дрібниця, а як приємно, коли тебе помічають…

Подумаєш, три роки стосунків, знайомство з батьками, плани на майбутнє і все це пішло в нікуди, як тільки стало відомо, що її, Олю, до аспірантури беруть, а Сергія — ні…

І виявилося, що вона далеко не найпрекрасніша дівчина на світі. Є й кращі… Лера, наприклад. Довгонога, загадкова, немов сфінкс, і настільки байдужа до всіх навколишніх, що Сергій вирішив, що він не він буде, якщо не розворушить цю снігову королеву.

У нього вийшло…

І сьогодні Оля дізналася, що бути милою — це, виявляється, недолік, любити — треба вміти, а Сергій ухвалив серйозне рішення і одружується за місяць. І зовсім не на Олі…

Приводів для того, щоб поревіти тепер було більш ніж достатньо, і Оля вирішила, що гірше від цього точно не буде. Тим більше, що соромитися в цей час у парку було нікого.

Майже…

Кіт, який взявся незрозуміло звідки, так поважно промарширував мокрою доріжкою повз лавку, на якій мерзла й тихо підвивала від жалю до себе Оля, наче дощу не було й близько. Його облізлий хвіст пройшовся по Олиних кросівках, і дівчина гидливо підібгала під себе ноги.

Хвостатих і вусатих вона не дуже любила відтоді, як бабусина кішка подряпала їй ніс у далекому дитинстві.

Оля лізла до неї цілуватися, але кішка пориву не оцінила, і дала Оленьці по носі, чим раз і назавжди переконала дівчинку в тому, що від котячих краще триматися подалі.

Олин жест не залишився непоміченим. Кіт зупинився, кілька разів смикнув нервово хвостом, і застрибнув на лавку.

— Ні! Іди! — запротестувала було Оля, але охриплий від довгих сліз і холоду голос не слухався її.

Кіт потоптався по мокрих листках і сів поруч з Олею, питально глянувши на парасольку, яку вона тримала в руках.

— Ще чого! — пирхнула дівчина, правильно розцінивши котячий погляд. — Я тут страждаю! А ти мені заважаєш! Йди!

Кіт навіть вухом не повів. Зітхнув тільки. Зовсім по-людськи. І Олі ніби почулося:

— Що ж ти так кричиш, дівчино?! Я тобі нічого поганого поки не зробив. Підтримати вирішив, ось. А ти кричиш. Негарно! Сидиш тут, мерзнеш… Мокра, он, уся… Того й гляди — захворієш! Дивні ви, все-таки, люди! У вас є теплий будинок та їжа, а ви собі вигадуєте якісь проблеми і думаєте, що так і треба…

Оля почула цей монолог так ясно, що навіть похитала головою, думаючи, а чи не сон це?

Але мокро було як і раніше, кіт нікуди не подівся, а руки в неї замерзли настільки, що з першого разу парасольку відкрити не вийшло.

Вона все ще возилася з кнопкою, сердито шморгаючи носом, коли кіт раптом підібрався, вигнув спину й зашипів.

— Гей, ти чого? — Оля залишила в спокої парасольку й мимоволі потягнулася до кота, щоб заспокоїти.

Але не тут-то було.

Кіт злетів над лавкою, ухиляючись від величезної вівчарки, яка з’явилася, ніби чорт, з-за лавки, і чомусь вирішив, що ховатися найкраще на руках в Олі.

Гострі пазурі вчепилися в її куртку, дівчина зойкнула, схопившись на ноги, і кіт вирішив за благо забратися вище.

Господар вівчарки, який вирішив, що в цей час у парку людей бути не повинно, і відпустив свою улюбленицю з повідка, застав лише розв’язку цієї трагікомедії. Його собака стояла біля лавки, на спинці якої балансувала, витягнувшись у струнку, дівчина. А на голові у дівчини, вчепившись пазурами в її шапку, сидів мокрий кіт, який вив на всю округу.

На морді вівчарки, прикрашеної зробленим на замовлення намордником, було написано таке здивування, що її господар не витримав і розсміявся:

— Грета, до мене!

Команда була виконана тут же, а хлопець поспішив до лавки:

— Дівчино, мила, злазьте! Давайте, я вам допоможу! Не бійтеся! Ви не помітили? Вона ж у наморднику! Вам нема чого боятися!

Олю аргументи господаря Грети, можливо, і переконали б, а от кота — ні. Він продовжував самозабутньо вити навіть тоді, коли Ольга за допомогою незнайомця зістрибнула на землю і спробувала віддерти хвостатого від своєї шапки.

Господар вівчарки, бачачи марність Оліних спроб, все-таки втрутився.

— Дайте, я вам допоможу! — він схопив кота за шкірку, і той раптом заспокоївся і повис ганчіркою, чим чимало здивував подряпану Ольгу.

— Як ви це зробили?!

— А як мати його в дитинстві взяв! У мене все життя кішки були. Ось і надивився! — господар Грети вручив Ользі хвостатого збурювача спокою.

— Тримайте! Так, ось так, за шкірку! А ще краще, засуньте його під куртку. Він зігріється і заспокоїться.

— Так? — Ольга подивилася на кота і їй раптом стало його шкода.

Хіба не сиділа вона щойно, така ж мокра й ображена життям, намагаючись зібрати залишки самоповаги докупи? То чим відрізняється вона від цього хвостатого, який був єдиним, хто опинився поруч у цей момент?

І якщо вже кіт її не покинув, то як вона може тепер покинути кота?

Ні! Так не годиться!

Ольга розстебнула куртку, заштовхнула кота за пазуху і кивнула незнайомцю:

— Дякую!

— Нема за що! А чому ви плакали?

Ольга здивовано обернулася:

— Це просто дощ!

— Ага! Так я і повірив! Дівчино, а давайте, я вас проведу? Темніє вже, а ви з котом. Раптом хтось вирішить спокуситися на вашу честь?

Ольга посміхнулася.

— Нехай спробує! Ви шапку мою бачили? Як думаєте, що залишиться від того, хто на це зважиться, якщо я випущу свого бойового кота?

— А він уже ваш?

Ольга задумалася на хвилинку.

— Знаєте, є такий закон — якщо десь втрачаєш, то має десь прибути.

— А що втратили, чи що знайшли?

— Та от не розібрала поки, — задумливо протягнула Ольга.

— Думаю, що швидше, все-таки, друге.

— Ось і чудово! Значить, кіт, кажете? І як же ви його назвете?

— А треба?

— Думаю, так.

Кіт отримав усе, чого шукав у той холодний вогкий день в осінньому парку. Ім’я, дім, господарку, і… господаря. Та ще й велику теплу подругу на додачу.

І нехай з Гретою кіт спочатку не особливо ладнав, з часом їм довелося знайти спільну мову. Адже галасувати в домі дозволялося лише одній істоті. І хвоста у цієї істоти не було…

Зате молоком від нього пахло так ніжно і солодко, що й кіт, і собака, змиривши свою гординю і забувши про сварки, тихенько влаштовувалися ближче до колиски, яку колисала Ольга.

Чи вірите ви в те, що доля іноді підкидає нам “котів” саме тоді, коли ми їх найбільше потребуємо?