— Миколо, а що це за мода така — нічого не розповідати, все приховувати? Я в молодості свекрусі все доповідала! — Може, і не треба було, — буркнув чоловік з-за газети. — Як не треба? Родина повинна бути дружною! А вони як чужі

Валентина вважала себе зразковою свекрухою. Вона ніколи не втручалася у справи молодих, просто цікавилася. А що тут поганого? Рідна ж родина!
Коли син Олександр одружився з Аліною, жінка щиро раділа. Нарешті в домі з’явиться помічниця, з якою можна буде поговорити по душах.
Перші тижні після весілля Валентина делікатно з’ясовувала найнеобхідніше. Наприклад, скільки грошей подарували гості. Це ж важливо знати! Раптом хтось поскупився, а вона потім на їхнє торжество стільки ж дасть.
— Алінко, а дядько Володимир скільки подарував вам? — запитувала вона, коли невістка мила посуд.
— Не пам’ятаю точно, — відповідала та, не піднімаючи очей від тарілок.
— Як не пам’ятаєш? Гроші ж рахували! А тітка Галина? А сусіди?
Аліна знизувала плечима. Валентина дивувалася. Яка дивна дівчинка! В її час невістки з радістю ділилися такими подробицями. Може, вона соромиться? Треба бути наполегливішою.
Наступного дня жінка приготувала пиріг. І за спільним чаюванням вирішила заодно поцікавилася планами на весільні гроші.
— А куди витратите? На меблі? На відпустку? — допитувалася вона.
— Поки не вирішили, — коротко відповіла Аліна.
— Як не вирішили? Гроші ж лежать без діла! Я б на вашому місці холодильник купила. Наш вже старий зовсім.
Невістка і син промовчали, тільки перезирнулися. Валентина відчула легке роздратування. Ну що за мовчуни такі!
Через тиждень Валентина вирішила підійти з іншого боку. Коли нікого вдома, крім невістки, не було, вона заговорила про дітей.
— Алінко, а коли плануєте малюка? Олександру вже тридцять, пора б!
— Ми ще не готові, — відповіла невістка з незадоволеним виглядом.
— Не готові? А коли будете готові? Роки йдуть! Я в ваші роки вже двох мала.
— Часи інші тепер.
— Які інші? Діти — це щастя! А ви все відкладаєте. Може, проблеми якісь? До лікаря сходити треба? Хочеш, я тебе до свого лікаря запишу на прийом?
Аліна почервоніла і швидко вийшла з кухні. Валентина провела її здивованим поглядом. Що за секрети такі? Родина ж спільна!
Наступного дня вона вирішила поговорити з Олександром, спеціально зателефонувала йому на роботу, щоб поруч не виявилося невістки.
— Синку, а що Аліна така потаємна? Нічого мені не розповідає. Я ж не чужа вам!
— Мамо, вона просто не звикла до тебе ще.
— Не звикла? А коли звикне? Ми ж рідні люди! Я хочу знати, як ви живете, що плануєте.
— Мамо, не чіпляйся до неї, будь ласка.
Валентина образилася на слова сина. Ось так вдячність! Вона ж від чистого серця цікавиться, а її відштовхують. Жінка вирішила діяти через сватів. Може, вони знають більше.
Валентина зателефонувала мамі Аліни. Жінки привіталися, і свекруха одразу перейшла до діла.
— Людмило, а як наші молоді? Чи дружно живуть? Дітей планують? Аліна мені нічого не розповідає.
— Начебто нормально, — обережно відповіла сваха.
— Про дітей не знаю, ми про це не говоримо.
— Як не говорите? Ви ж мати! А гроші весільні, куди витрачати збираються і скільки їх там взагалі?
Людмила відповіла, що про гроші взагалі нічого не знає. Валентина зрозуміла, що і тут вона нічого не дізнається. Якась дивна родина! Всі мовчать!
Вдома вона поділилася з чоловіком своїми переживаннями.
— Миколо, а що це за мода така — нічого не розповідати, все приховувати? Я в молодості свекрусі все доповідала!
— Може, і не треба було, — буркнув чоловік з-за газети.
— Як не треба? Родина повинна бути дружною! А вони як чужі.
Валентина Петрівна вирішила проявити більше наполегливості. Наступного дня під час приготування вечері вона засипала невістку запитаннями. Та відповідала односкладово, явно намагаючись швидше закінчити розмову.
— А подруга твоя Світлана заміж вийшла? — запитала свекруха.
— Так.
— А весілля було?
— Було.
— А чому вас не запросили?
— Не знаю.
Валентина відчувала, що її терпіння закінчується. Останньою краплею стала розмова про ремонт. Жінка ще напередодні побачила, що син приніс додому шпалери, виявилося, що молоді збираються переклеїти спальню.
— Аліно, а чому ти мені не сказала про ремонт? Я б допомогла вибрати шпалери!
— Ми самі впораємося, — відповіла невістка.
— Як самі? У мене досвід великий! Я знаю, де дешевше, де якісніше.
— Дякую, не треба.
— Чому не треба? Я ж хочу допомогти! Чи ти вважаєш, що я нічого не розумію?
Аліна зітхнула і подивилася на свекруху втомленими очима.
— Валентина Петрівна, я втомилася відповідати на ваші запитання. Ми дорослі люди, самі розберемося.
— Я ж цікавлюся з найкращих спонукань!
— Ви цікавитеся всім підряд. Скільки грошей подарували, куди витрачаємо, коли дітей плануємо, з ким дружимо. Це наше особисте життя.
Валентина отетеріла. Такої нахабності вона не очікувала!
— Особисте життя? У родині не може бути секретів!
— Може, — твердо сказала Аліна.
— І буде. Більше я нічого розповідати не буду.
Свекруха відчула, як усередині все закипає. Ось так вдячність!
Вона ж від душі цікавилася, а її поставили на місце як абсолютно сторонню людину!
Валентина вискочила з кухні і тут же зателефонувала синові.
— Олександре! Твоя дружина мене образила! Сказала, що нічого розповідати не буде! Ось таке у неї виховання! Я тепер чужа у власній родині і в своєму домі!
Син спробував заспокоїти матір, але жінка була непохитною. Валентина Петрівна вже не могла заспокоїтися. Увечері вона зателефонувала сестрі Тетяні, щоб поділитися своїм горем.
— Тетяно, уявляєш, що діється! Я цікавлюся життям молодих, хочу допомогти, а мене виставляють чужою людиною!
— Ну, Валю, буває, — втомлено відповіла Тетяна, — у мене теж з невісткою не все гладко, але я не лізу до них з порадами – нехай живуть, як хочуть.
— Та як же не лізти, якщо вони самі нічого не розуміють! Гроші весільні куди витратили, досі не знаю!
— А тобі це навіщо?
— Як навіщо? Я ж мати! Я повинна все знати! Підказати, порадити.
— Валю, може, досить? Нехай самі вирішують, — зітхнула Тетяна, але Валентина вже не слухала.
Наступного дня жінка прийшла до доньки Марини.
— Маринко, ти уявляєш, яка в Олександра дружина? Я просто так, по-доброму, цікавлюся, а вона мене «відфутболила»!
— Мамо, ну буває, — Марина знизувала плечима, — Аліна хороша, просто не любить, коли в її справи лізуть.
— В її справи? Це наші спільні справи!
— Мамо, у всіх свої межі, — спробувала пояснити дочка, але Валентина була непохитною.
Увечері чоловік Микола, втомившись від постійних скарг, попросив дружину заспокоїтися.
— Валю, ну скільки можна? Живуть собі, і нехай живуть.
— А ти, як завжди, на їхньому боці! — образилася жінка.
— Я ж хочу тільки добра!
— Та не треба їм твого добра, якщо не просять, — буркнув Микола і пішов дивитися телевізор.
Наступного дня Валентина вирішила помиритися з невісткою. Вона навіть купила торт, щоб пом’якшити обстановку.
— Аліно, я тут торт принесла, — сказала вона, заходячи в квартиру.
— Добре, — сухо відповіла невістка.
— А що у тебе нового? Як справи на роботі?
— Все нормально, — Аліна відповідала неохоче.
— А Олександр де?
— На роботі.
— А коли повернеться?
— Не знаю.
— Як не знаєш? Ти ж дружина!
— Валентина Петрівна, будь ласка, давайте не будемо продовжувати цей допит, — Аліна подивилася на свекруху прямим поглядом.
— Та що за нахабство таке! Я ж мати! Я маю право знати!
— Маєте право знати тільки те, що ми самі хочемо вам розповісти, — твердо сказала невістка.
Жінка відчула, як у грудях піднімається хвиля злості.
— Ну і живіть, як хочете!
Вона грюкнула дверима і вийшла на вулицю. Серце билося часто, у вухах стояв дзвін. Валентина не могла викинути з голови цю розмову. Вона йшла вулицею, згадуючи кожну фразу, кожну інтонацію невістки. Все здавалося несправедливим: вона дбала, цікавилася, а її відштовхують.
На лавці біля будинку сиділа її подруга Ніна.
— Валю, що сталося? — запитала та, побачивши засмучене обличчя сусідки.
— Та ось, з невісткою знову конфлікт, — зітхнула Валентина.
— Знову ти їй свої запитання задавала?
— Ну так, а що тут такого?
— Валю, ну скільки можна? У них своя родина, нехай живуть своїм життям, — Ніна похитала головою.
— Я ж мати!
— І мати, і свекруха, але не треба лізти в їхні справи.
Валентина тепер образилася і на подругу.
— Всі проти мене!
— Ніхто не проти, просто у всіх своє життя, — Ніна погладила її по руці.
Але жінка не заспокоїлася. Вона повернулася додому, сіла на диван і знову зателефонувала дочці.
— Маринко, уявляєш!
— Мамо, ну досить вже! — зітхнула Марина.
— Всі навколо винні, а ти — ні?
— Я ж нічого поганого не роблю!
— Мамо, просто перестань лізти в їхнє життя, — попросила дочка.
Валентина Петрівна поклала слухавку, відчувши себе самотньою та незрозумілою. Увечері чоловік прийшов з роботи, побачив її сумне обличчя і запитав:
— Знову через невістку?
— Всі проти мене!
— Валю, ну скільки можна?
— Я ж нічого!
— Та нічого, нічого, а у всіх через тебе голова болить!
Валентина розплакалася. Чоловік обійняв її і нічого більше не сказав. Жінка зрозуміла, що нічого не зміниться. Вона залишилася одна зі своєю образою та нерозумінням. Друзі та рідні не підтримували її, чоловік намагався не лізти, а молоді жили своїм життям.
Жінка все ніяк не могла зрозуміти, що ж вона зробила не так? Адже вона хотіла тільки добра. Але ніхто не хотів її добра. І з цим нічого не вдієш.
***
Ця історія є наочним прикладом того, як надмірна цікавість та бажання контролювати можуть зруйнувати стосунки навіть з найближчими людьми. Хоча Валентина вважала свої дії проявом турботи, для невістки вони були втручанням у особистий простір.
Чи доводилося вам стикатися з подібною “гіперопікою” з боку старших родичів?
Як ви вважаєте, де проходить межа між турботою і втручанням у чуже життя?