— Димко! Іди сюди, шибеник! Гайда з нами футбол!

— Я?!

— Димко навіть трохи отетерів від такої перспективи.

— А, можна?!

Діма кинув свій велосипед, у якого вкотре злетів ланцюг, і мало не бігом кинувся до старших. Коли ще покличуть?!

— Русик не вийшов. Постоїш за нього. Тільки під ноги не лізь! Затопчуть ще. Ми з хлопцями з молокозаводу гратимемо.

Це була нечувана честь! Щоб такого шибеника, як Дмитра, взяли з собою старші хлопці — та не бувало такого!

Він заметушився між лавочкою, біля якої стояв велосипед, і хлопчаками.

— Я зараз! Тільки ровер додому відтарабаню!

— Ми тебе чекати не будемо! Або з нами, або — вали!

— Я з вами!

Вибору не було. Треба було бігти стрімголов, поки кличуть. Інакше, потім ображатися можна буде тільки на себе!

Льошка і Сашко, що сиділи на гойдалках, заздрісно присвиснули, коли Димко гордо прокрокував повз, намагаючись потрапляти в ногу зі старшими.

— Дімон! Ти куди? — у голосі Льошки прозвучала така тужлива нотка, що Димко мало не покликав його з собою.

— З молокозаводом у футбол зганяємо! — недбало кинув Димко, роздувшись від гордості, немов бабусин самовар.

Самовар був старовинний, відерний, і належав колись бабусиному прадідові. Як він зберігся — було загадкою навіть для бабусі. Пролежавши майже пів століття на горищі сільського будинку, в якому колись жила бабусина родина, він явив світові потьмянілі, але цілі боки, і, начищений мамою Димка, знову запихтів, заохав, згадавши про своє призначення.

Тепер, приїжджаючи на літо в село, щоб провідати бабусю, вся родина Карпенків сідала за накритий білою скатертиною стіл, і із задоволенням годинами ганяла чай вечорами.

— Ось, виростеш, Димко, і будеш так само своїх онуків пригощати! — бабуся ставила перед Дмитриком блюдце з варенням. — Цей самовар нас усіх переживе!

Дмитрик, поки був маленький, самовара побоювався. А потім звик, і чомусь усі важливі люди стали здаватися йому схожими на цей самовар — такими ж надутими і гордовитими. Пихтять чогось, напружуються, свистять…

Самовар не свистів. А ось Димко — свистів! Ще й як! Тато навчив.

Треба було сунути два пальці в рот, склавши їх кружечком, і виходив такий гучний звук, що у дворі збожеволіли коти, а горобці, лячно цвірінькаючи, забивалися в кущі, і довго ще потім сердито дорікали Димку: «Живий! Живий!»

Ось тільки в той момент, коли Димко підстрибуючи біг за старшими до арки, що веде на проспект, свистів він не за допомогою пальців.

— Ти, Димко, пам’ятай! Справжній хлоп ніколи не свистить! — погрожував йому пальцем тато. — Не бреше і не хвалиться! Друзів своїх не зраджує! Не гоже це!

Слова батька Димко згадав занадто пізно. Уже залишилася за спиною арка і зашуміло, наступаючи на п’яти, місто, а Дмитрові все ввижалися очі Льошки, який дивився так, немов сказати хотів:

«Та я ж знаю, що не можна з тобою! Просто, поклич! Я відмовлюся! Але ми залишимося друзями!»

— Біля п’ятої школи на стадіоні гратимемо. Бував там?

— Аякже! — Димко кивнув, але тут же прикусив кінчик язика.

Навіщо він збрехав? П’ята школа далеко від двору і мама туди ходити не дозволяла. А Димко маму любив. І засмучувати її не хотів. Тим більше, зараз, коли вона чекала дитину.

Восени Димко піде в перший клас, а через місяць у нього з’явиться братик чи сестричка. Не те, щоб він так уже цього чекав, але стати старшим братом було привабливою затією.

У Льошки дві сестрички молодших. Вони так на нього дивляться, що Дмитрику навіть заздрісно трішки.

— Братику, покатай на гойдалках! — пристають вони до братика, і Льошка роздувається від гордості, зовсім, як Димко недавно у дворі. Як же! Старший брат!

— Костику! — чийсь вигук перервав роздуми Димка, і виявилося, що він з хлопцями вже майже дійшов до шкільного майданчика.

Чорнявий, трохи кудлатий хлопчина привітав супутників Дмитрика, і тут сталося страшне.

— Димко, ти йди! Костик з нами зіграє. Так, Костю? Як же добре, що ми тебе зустріли!

Димко відкрив було рот, збираючись заперечити, а може, навіть закричати від обурення, але вчасно зрозумів, що його б і слухати ніхто не став.

Хлопці, перекидаючи один одному м’яч, рушили далі до майданчика, а він залишився посеред шкільного двору.

Один і зовсім нікому не потрібний…

Розчарування було таким гірким і гострим, що Димко мимоволі згадав, як у селі в бабусі схопив якось з грядки ошатний, яскраво-червоний перчик. Він був такий гарний, немов іграшковий, але бабуся, побачивши, що в руках Димка, одразу захотіла відібрати його.

Але він перчик бабусі не віддав. Просто сунув його до рота і почав квапливо жувати. А потім… Спекотно стало навіть небу!

Ух, як він бігав тоді по двору та городу! Бабуся сварилася, мама реготала і намагалася зловити свого невгамовного сина, а коти, забравшись на яблуню, з цікавістю спостерігали, як Димко горланить і нарізає кола по двору.

Тільки пізніше, коли мама відпоїла його молоком і суворо заборонила підходити до грядок без дозволу, Димко згадав, що спочатку хотів дати котам спробувати красивий перчик. Добре ще, що не встиг!

Як вибачення Димко випросив у бабусі трошки вершків і пригостив котів. Нехай хвостаті й не зрозуміли, з якої радості для них влаштували таке свято, але Димкові стало спокійніше на душі.

А тепер у нього на душі шкреблися такі кішки з величезними сталевими кігтями, яких точно не вийде задобрити якимись там вершками!

Як же так? Чому його прогнали?! Адже самі покликали!

Він не просився… Не цього разу. Він навіть велосипед свій кинув у дворі, забувши про все, бо такої честі не мав досі ніхто з «малечі».

Згадавши про велосипед, Димко повернувся спиною до футбольного поля й дмухнув зі шкільного двору. Треба було поспішати.

Велосипед подарував йому батько… А потім довго возився разом із сином, допомагаючи привести велосипед до ладу. Вони вичистили і змастили як слід ланцюг та педалі.

Підфарбували раму й обмотали кольоровою ізолентою спиці на колесах. А потім батько прикрутив до керма новенький дзвоник, і Димко навіть заплескав у долоні від захвату, так йому сподобалося те, що вийшло.

Нехай велосипед був старенький, який уже був у використанні, але Димко так про нього мріяв, що йому було абсолютно все одно, що це не останні моделі як у Льошки й Сашка. Їм велосипеди купували й дарували бабусі.

А Димка бабуся такий подарунок дозволити собі не могла. Зате, у неї був самовар! І яблуня, і коти, і город, де, крім перчику, росло ще багато всілякого смачного. Морква, наприклад, яку Димко чомусь дуже любив і готовий був споживати її прямо з грядки, немиту.

Мама з цього приводу сварилася страшно, а тому Димоа висмикував із землі моркву й біг до колонки, де довго-довго полоскав її, поки бабуся не починала погрожувати йому пальцем у вікно літньої кухні, закликаючи до порядку.

Спогади про село та бабусю трошки втішили Дима, поки він біг проспектом до свого дому.

Образа, колюча, шкідлива, трошки потіснилася, поступаючись місцем надії на те, що наступного разу його так просто не проженуть і все-таки приймуть у гру.

Просто Костик, швидше за все, грає куди краще, а програти молокозаводу хлопцям не хотілося, ось вони й прогнали Дима. І зрозуміти це можна! Усе-таки, честь двору на кону!

Пірнувши під арку, Димко почув голос мами, яка кликала його обідати, але відповідати одразу він не став. Треба було забрати велосипед для початку, а потім уже йти додому.

Але велосипеда у дворі не було…

Димко рвонув було до лавочки, де залишив свого сталевого коня, але ще не добігши до неї, вже зрозумів, що велосипеда там немає. Він оббіг двір, зазирнув у всі затишні куточки, вирішивши, що хтось, вирішивши над ним пожартувати, просто сховав велосипед. Але й ця пробіжка успіхом не увінчалася.

Стало зрозуміло, що Димкові додому доведеться повертатися без велосипеда. І не те, щоб він боявся чогось.

Батьки у Діми були хорошими і даремно не сварили. Але йому тепер було відчайдушно соромно, адже велосипед був татовий, а Дмитрик так запросто проміняв,, розповідь спеціально для сайту рідне слово,, його на можливість зіграти у футбол зі старшими хлопцями. Просто кинув і пішов…

— Дімоне! Іди сюди! — пролунав голос Льошки, який махав рукою, підкликаючи до себе друга, стоячи біля свого під’їзду.

До Льошки підходити теж було соромно. Пішов дико, красиво, а ось повернувся — не дуже. Дізнаються Льошка із Сашком, що його просто прогнали, як набридлого цуценя, і сміятимуться над ним…

Ні! Не піде він до Льошки! Нехай навіть не кличе!

— Дімоне, ти куди?!

— Олексій, побачивши, як друг повернувся і побрів до свого під’їзду, навіть не одразу зрозумів, що відбувається.

А розібравшись, кинувся слідом і схопив Димка за рукав білої футболки.

— Ой!

Чорний слід, що залишився від пальців Олексія, навіть не здивував Димка. Плювати! Порівняно із втратою велосипеда, перспектива отримати прочухана від мами за зіпсовану футболку, була настільки незначною, що й уваги не вартувала.

— Я тебе кличу-кличу! Ти не чув?

Льошка дивився на Димка так само, як завжди. Як на друга. Ні роздратування, ні злості, нічого схожого.

— Чув…

— Димко мимоволі поїжився, хоча на вулиці було жарко.

— Ми з Сашком там це… Велик твій полагодили. Ланцюг на місце поставили й узагалі. Хотіли додому до тебе його підняти, але вирішили, що не варто. Раптом мама тебе сваритиме. Забереш, чи що?

І усмішка у Льошки була все тією ж. Відкритою, добродушною, веселою. Облуплений ніс, усипаний ластовинням, трохи зморщився, карі очі стрельнули іскоркою, і Льошка махнув рукою в бік свого під’їзду.

— Там він! Ми його в під’їзд затягли, щоб у холодку працювати. Жарко на вулиці, розумієш?

І знову все стало як раніше. Легко і спокійно. І Димко мало не розреготався, зовсім, як маленький, від того, що йому більше не треба було думати про те, чому його прогнали старші.

Навіщо? Є ж друзі! Справжні… Які не образилися на нього, не кинули велосипед, знаючи, як Димко ним дорожить, і навіть полагодили те, що було зламано, хоча їх про це ніхто не просив. І це було чудово!

— Діма! Додому! — голос мами знову пролетів над двором, і Димка схаменувся.

— Підете з Сашком до мене обідати? Мама обіцяла макарони з тушонкою!

— Гайда!

— Льошко, ти це… Не ображайся на мене! — випалив все-таки Димко.

— За що?! — здивування Льоші було таким непідробним, що Дмитрику знову стало соромно.

— Вони покликали… А я пішов… Без вас…

— Ой, та забудь! Повернувся ж!

— Я не сам. Вони Костика якогось покликали, а мені сказали йти.

— Дарма вони так! На воротах краще за тебе ніхто не стоїть! Скільки разів ми грали і жодного разу не продули!

— Дякую, Льошко…

— Нема за що! Давай за Сашком! — Олексій рвонув було до під’їзду, але тут же загальмував, піднявши розтоптаними сандалями гравій на доріжці так, що він полетів на всі боки.

— А мама твоя за футболку сваритися не буде?

— Буде! Вона ж мама! Їй належить! — посміхнувся з полегшенням Димко.

— Але ти не хвилюйся! Вона трошки свариться, коли тата вдома немає. А потім компоту ще наливає. Щоб не так образливо було!

— Компот — це річ смачна! Нехай тоді свариться! — посміхнувся Льошка.

Сонце загляне у двір, вирушаючи на спокій, і заграє на спицях велосипеда Димка, поцілує в ніс Льошку, і торкне облуплені, яскраво-червоні кінчики вух Сашка. А потім піде гуляти двором, ганяючи горобців і погладжуючи вуса котам.

Літо…

І сонцю невтямки буде, що ці хлопчаки, які азартно ганяють старенький м’ячик на крихітному п’ятачку перед гаражами, виростуть дуже швидко.

І пройшовши чимало випробувань, зіграють якось ввечері у футбол біля польового шпиталю, відкриваючи банку з-під тушонки, і волаючи зовсім, як у дитинстві:

— Льоха, пасуй!

— Сашко, не швиди! Май совість!

— Дмитре, там пацанів привезли…
— Зав’язуйте, мужики! Працюємо!

— Діма, якого, попри позивний, усі називатимуть незмінно тільки по імені та по батькові, крім друзів, першим залишить гру.

І ці троє увійдуть в операційну, щоб взяти на себе відповідальність за чиєсь життя…

— Поїхали, хлопці! — скомандує звично Димко, і кивне своєму найкращому анестезіологу.

— Льоха?

— Готовий, Шибеник! Можемо! — підніме очі від столу Олексій.

— Дімоне, ну що, не передумав? Може, все-таки до Києва повернешся? Пропозиція, яку тобі зробили, ще в силі.

— Ні вже, мужики! Проходили. Мене вже кликали ось так. Забули?! А я пам’ятаю! Тут я на своєму місці! І руки мої тут потрібніші. Та й куди я від вас? Не діло! — посміхнеться він, беручи в руки інструмент.

— Досить балачок! Почали…

Ось така вона цінність справжньої чоловічої дружби та вибору свого шляху.