— Все майже, про що мріяла, у мене є, — каже Ліза.

— От реально, все, чого хотіла у двадцять: затишна квартира, робота, яка не дратує, і кіт, який муркоче на дивані.

— А що так сумно? — запитує подруга, з якою Ліза давненько не бачилася.

— Тому що є все, крім особистого життя! Воно ніби застрягло десь на етапі «привіт, як справи» у додатку для знайомств, — засмучено уточнює Ліза, розмішуючи каву на веранді затишного кафе.

— Квартира — це моя гордість і моє прокляття. Двокімнатна, сорок два квадратні метри, ремонт робила сама, вибирала кожну плитку у ванній, кожну лампочку в люстрі.

Іпотека на п’ятнадцять років, платежі з’їдають третину зарплати, але я справляюся. Це мій дім, мій куток, мій вибір. Тільки ось чоловіки, схоже, бачать у ньому не мій успіх, а мій борг. І це стає проблемою.

Ліза дивиться на подругу і навіть тут у голові в неї проносяться думки: Уляна, як завжди, у яскравій сукні, з ідеальним макіяжем, ніби щойно з обкладинки журналу.

Вона сама — у джинсах і светрі, волосся зібране в недбалий пучок.

Уляна замовляє лате, вона ж, Ліза, — еспресо. Воно ж дешевше, а звичка економити вже в’їлася в кожну пору. Їй тридцять років, а в особистому житті — тиша.

— Зустрілася тут з одним, — продовжує Ліза.

— Начебто нормальний хлопець. Андрій, тридцять два, працює, непогано отримує. Поспілкувалися пару тижнів, сходили на побачення. Все йшло непогано, поки не заговорили про життя. Як тільки згадала про іпотеку, він одразу якось зіскочив. Сказав, мовляв, не хоче «влазити в чужі борги». І все, зник.

Уляна закочує очі й відпиває каву:

— Серйозно? Знову? Це вже який за рахунком?

— Четвертий, — похмуро відповідає Ліза. — Перший був той, пам’ятаєш, Сашко? Він прямо сказав, що не готовий «тягнути на собі іпотеку». Другий, Дмитро, начебто спочатку був не проти, але потім почав нити, що я занадто багато працюю, щоб її закривати, і це, мовляв, заважає стосункам.

Третій взагалі заявив, що жінка з іпотекою — це «фінансовий якір». А тепер ось Андрій…

— Слухай, це що, вирок? — Уляна хитає головою.

— Ну, це ненормально якось. Ти ж не просиш їх її оплачувати! Це твоя квартира, твої гроші, твоя відповідальність. Може, подруго, ти не тих чоловіків обираєш? Просто трапляються… ммм… козли, м’яко кажучи?

— Не знаю, — каже Ліза з нотками відчаю в голосі.

— Вони різні всі, а підсумок один. Я ж не кажу: «Гей, давай скинемося на мою іпотеку».

Я просто живу своїм життям, плачу за рахунками, будую плани. Але як тільки вони дізнаються про іпотеку, одразу починається: «Ой, це складно», «Ой, я не хочу зв’язуватися». Таке відчуття, що в їхніх очах я не людина, не жінка молода і приваблива, а ходячий банківський договір.

— Це їхні страхи, — вважає мама Лізи, з якою дівчина ділилася своїми міркуваннями. — Вони бачать у тобі сильну жінку, яка сама всього досягла, і це їх лякає.

А я говорила тобі, що треба спочатку вийти заміж, а потім вже брати іпотеку. Разом з чоловіком. Але ти ж хотіла своє, ти ж хотіла окремо від батьків. Ось і виходить, що «зі своїм» ти чоловікам не потрібна.

Вони зараз теж дуже навіть думають про свою вигоду, про свої метри і свою кишеню. Плюс, напевно, бояться, що ти чекаєш від них фінансової допомоги.

— Але я не чекаю ніякої допомоги! — Ліза, згадавши мамині слова, майже кричить, і пара за сусіднім столиком обертається. — Улю, я правда не чекаю. Я сама вибрала цю квартиру, сама підписала договір, сама плачу. Мені потрібна просто людина поруч, з якою можна розділити не платежі, а… ну, життя.

Вечерю разом приготувати, у відпустку поїхати, посміятися над тупим серіалом. Але вони всі бачать тільки цей борг.

— Лізо, запам’ятай, ти класна. І квартира твоя класна, — намагається підтримати подруга. — І те, що ти взяла іпотеку у віці трохи за двадцять — це взагалі подвиг. Скільки людей у нашому віці все ще з батьками живуть або в орендованих однокімнатних туляться?

Ліза злегка відсторонюється.

В Уляни чоловік, дитина, квартира чоловіка, квартира, яку Уляні подарували батьки. Їй проблем цих просто не зрозуміти. І з чоловіком, коли вони тільки познайомилися, у них не було розмов про те, хто і скільки винен за своїми зобов’язаннями.

Так, заможні батьки. А вона сама раділа ще зовсім недавно, що всього досягла сама. А тепер?

— Іноді думаю: може, ну його, продати квартиру, закрити іпотеку і жити спокійно? Без цього клейма «боржниця», піти жити до мами, не жене ж. Або піти жити до мами, здати свою двокімнатну, познайомитися з кимось, не говорити про житло ані слова, виплатити іпотеку і сказати, що мама подарувала? — перебирає Ліза варіанти.

Але Ліза вважає, що це обман. А якщо він розкриється?

І взагалі, якось не надто красиво починати стосунки із завідомого обману.

Жити на орендованій квартирі, збирати з чоловіком на спільне житло, переїжджати, миритися з чужим ремонтом, коли є своє затишне гніздо? Теж сумнівне задоволення.

— А ти так зможеш? — ставить Уляна запитання. — Ти завжди була чесною, прямою. Якщо хлопець не може прийняти тебе з твоєю іпотекою, якого біса він тобі потрібен? Ти ж не шукаєш спонсора, ти шукаєш партнера. А партнер — це той, хто приймає тебе цілком, з твоїми успіхами, з твоїми боргами, з твоїм котом, зрештою.

Ліза скептично хитає головою: щось немає бажаючих прийняти її такою, чесною і прямою, з боргами і котом.

— Мені вже здається, що ця іпотека — мій вінець безшлюбності, хоч бабку шукай, — зло каже Ліза. — Бабуся говорила: «Щастя прийде і за пічкою знайде». Ага. Знайде. Коли мені буде сорок, чи що? Загалом, жодного приводу для оптимізму.

Чому Чоловіки Лякаються Іпотеки?

А ви як вважаєте?

Чужі борги здатні відлякати потенційного чоловіка? Чи справа не в квартирі, як думає Ліза? А в чому? І головне, що робити?