Варто пробачити чоловіка, який повернувся з повинною головою? Я не хочу жити так, як зараз, але й повертатися до нього не готова.

Ми з Олегом прожили у шлюбі чотирнадцять років. Здавалося б, стільки разів випробувань, стільки спільного зведено. Я навіть читала, що більшість розлучень трапляється в перші три роки, а далі — рідше. Ми, мабуть, були винятком. Здається, типова історія: чоловік пішов до молодшої. Але для мене це було як обвал. Життя тріснуло, ніби крига під ногами, і я полетіла у прірву.

Олег зробив мені пропозицію, коли ми ще були майже дітьми. Я — звичайна дівчина з простої родини, він — зі знатної, заможної, єдиний син. Батьки допомогли — подарували розкішну трикімнатну у самому центрі Києва. Одружилися швидко. Спочатку не виходило завагітніти, я вже втрачала надію, але потім народився син, а через два роки — донька. Жила, як у сні: затишний дім, родина, діти. Все було справжнім.

А потім з’явилася вона. Нова на роботі — мила, уважна, з очима жертви і ходою переможниці. І раптом — він виганяє мене з дітьми. Просто. Мовляв, так буде краще. Квартиру залишив собі, платив аліменти — чисто формально. А як жити мені, без освіти, без досвіду, з двома дітьми на руках?

Батьки прихистили нас у бабусиній старій хаті. Було тісно, важко, страшно. Вчилася дихати знову. Вчилася економити, прати руками, бігати з коляскою по магазинах та працювати на знос. Поступово зібралася. Стала сильнішою. Змирилася.

Минув рік. І раптом — дзвінок. Олег. Вибач, каже. Помилився. Не знав, що втрачає. Говорив, ніби ми розійшлися вчора. Просив зустрічі. Довго вагалася, але таки пішла. Десь на околиці, у дешевій кав’ярні — не там, де колі пили вино, дивлячись одне одному в очі.

І знаєте, передіною сидів вже не він. Не той доглянутий, впевнений, гордий Олег. Цей був зі згорбленими плечима, з набряклими очима, з тижневою щетиною. Він спорожнів. Усе, що робило його чоловіком мого життя, зникло. Історія його теж не була новою: вона вимагала грошей, подарунків, поїздок. Розвалила його бізнес, злила інформацію конкурентам. І пішла. А він залишився сам.

Він плакав. Став на коліна. Казав, що ми — його родина, що любить дітей, мене. Боялася, що зламаюся. Але ні. Дивилася на нього і не відчувала нічого. Ні жалості. Ні болю. Ні любові. Лише байдужість.

Я сказала йому: «Годі робити з себе посміховисько». Навіть не зі злості — просто від втоми. Більше не хотіла чути галас, бачити його жалюгідний погляд. Мені було байдуже, чи він кричатиме. Адже є люди, що голосно розмовляють на вулицях — і всі проходять повз. Я вперше у житті відчула свободу від нього.

Але вдома стало порожньо. Не від самотності — від питань без відповідей. Поділилася думками з мамою та подругами. Подруги були категоричні: він зрадив — зрадить і знову. Кажуть, не треба було навіть зустрічатися. Мама ж, навпаки, раділа. Говорила, що дітям потрібен батько. Що мені, як жінці, не варто відмовлятися від усього. Що родина — це важливо, навіть якщо серце мовчить.

Я слухала всіх, але відповіді не знайшла. Минув місяць. Я досі живу у бабусі. Сама готую, сама вирішую, як жити. Олег став частіше надсилати гроші, кинув пити. Досі благає повернутися. Намагається показати, що змінився. А я дивлюся на своє життя і розумію — не хочу, щоб воно лишалося таким, як є. Але й до нього повертатися не можу.

Я не дитина. Мені не двадцять. Але я ніби застрягла. Мені страшно зробити крок. Вперед — у невідомість. Назад — у зраду. Не знаю, куди йти. І щоночі, коли діти сплять, я дивлюся у вікно і благаю саму себе: лише б зрозуміти, чого насправді хочу. Лише б знову навчитися відчувати…