Мені тридцять, але я досі не живу своїм життям: мама вирішує за мене все, і я не можу вирватися.

Тридцять років — зрілий вік, коли в когось вже діти та іпотека, а в мене — ні свободи, ні особистого простору, ні права на власний голос. Бо поруч мама. Мама, яка не відпускає. Мама, яка контролює кожен мій крок. І я дозволяю їй це. Знаю, що це моя помилка. Я так і не навчилася говорити «ні».

Мій батько зник ще до мойого народження. Мама ніколи не згадувала про нього — лише мовчання, наче його й не існувало. З дитинства я часто хворіла: бронхіти, кір, коклюш, вітрянка. До садка не ходила — мама доглядала за мною вдома. Ми жили з бабусею та дідусем, вони нас утримували. Мама за освітою була викладачкою фортепіано, але на роботу вийшла, лише коли мені виповнилося п’ятнадцять.

Я була її сенсом. Вона жила мною, дихала мною, оберігала від усього світу. Впала — значить, гуляти не можна. Захворіла — жодного морозива. Кожна дрібниця для неї була загрозою. Крок убік — паніка. І я звикла.

Я закінчила музичну школу, вступила до педагогічного університету, стала викладачкою фортепіано — як мама. В дитинстві майже не мала друзів. Мама не дозволяла спілкуватися ні з ким — усіх вважала «непідходящими». Зате ми разом ходили до театру, на концерти, читали книги. Я жила, як героїня давнього роману, тільки без балу та залицяльників.

У студентстві мало що змінилося. Дідусь допоміг влаштуватися до музичної школи. Робота подобалася, діти тішили, мама була задоволена — навколо мене лише дорослі жінки, жодної «поганої компанії». Подруг майже не було. Дві дівчини, з якими я намагалася дружити, зникли — ми не могли бачитися, мама не схвалювала.

П’ять років тому з’явився він — викладач гітари. Новий. Добрий. Розумний. Привабливий. Справжній герой мого роману. Ми сходили на побачення. Я була щаслива, але ненадовго.

Перший вечір — мама дзвонила кожні десять хвилин, довела мене до істерики, хлопець злякався. Другий — я вимкнула телефон. Коли повернулася, біля дому стояла швидка. Мама обдзвонила лікарні, поліцію, моїх колег. Її забрали з нападом. Третього побачення не було. Я вперше відчула лють. Пішла до подруги. Вона сказала: «Не повертайся. Інакше ніколи не звільнишся».

Я не відповідала на мамині дзвінки — лише писала, що все добре. Вона приходила на роботу, влаштовувала сцени, знову потрапляла до лікарні. Я не витримала — повернулася. Із почуттям провини, яке з тих пір сидить у мені, як скалка. Подога благала залишитися. Я не послухала. І з того моменту все застигло.

Тепер мені тридцять. Ми з мамою разом ходимо до театру, їздимо в санаторій, обідаємо удвох у вихідні. У мене немає стосунків, немає друзів, немає свободи. Кожна спроба вийти з цього кола викликає паніку. Я боюся. Боюся, що мама не пережиде мого відходу. Що якщо я наважуся — станеться найстрашніше. А я собі цього не пробачу. Я стану причиною її смерті.

Я хочу жити своїм життям. Але не можу. Я не вмію бути жорсткою. Не вмію обирати себе. Боюся, що повторю її долю — самотню, замкнену, зламану. Чим далі, тим частіше здається, що виходу немає…