Як же так, мої стосунки з чоловіком налагодилися… після ремонту. Я думала, ми вже розучилися відчувати. Адже шістнадцять років разом. Це, знаєте, як стара светрка: зручно, звично, тільки вже не гріє.

Ми з Андрієм давно жили в передбачуваному ритмі: робота, вечеря, рідкі розмови перед сном. Ми не сварилися, не з’ясовували стосунків – просто існували. Рівно, спокійно, майже як родичі. Без спалахів, без божевільних пристрастей.

Інколи мені здавалося, що ми – два дерева, що ростуть поряд: коріння переплелося, а крони давно вже тягнуться у різні боки.Допоки не почався ремонт.Заметушилися ми не просто так. Остап вперше поїхав у табір біля моря. Аж на дві зміни! «Мамо, я вже дорослий!» – гордо заявив наш 12-річний син, закидаючи у валізу кросівки з підсвіткою.

Ми з Андрієм стояли на пероні та махали від’їжджаючому поїзду, а коли повернулися у порожню квартиру, зрозуміли: тепер тут лише ми, і ці стіни, що пам’ятають нас зовсім іншими.Щоб прискорити процес, ми переїхали у орендовану однушку, а в нашій квартирі поселилися чужі люди – галасливі, що пахли фарбою та потом.

Серед них був Василь.Високий, з грубими руками та холодними очима. Він нагадав мені молодого Андрія – тембром голосу, звичкою прищурюватися, коли думає. Але якщо чоловік говорив зі мною м’яко, навіть у гніві не підвищував голосу, то Василь ревів на свою дружину по телефону так, що соромно було слухати.

Я вперше почула, як чоловік може так говорити з жінкою, що народила йому двох дітей. Крізь зуби, з роздратуванням, ніби вона йому щось винна. А потім виявилося, що в нього ще й коханка.Одного разу я зайшла за забутими кресленнями та застала його у вітальні з молодою дівчиною. Вона пищала від сміху, коли він розповідав похабний жарт.

А потім вхопив її за талію та притис до ще не пофарбованої стіни.І тоді я раптом злякалася.Не за неї – за себе.Раптом у Андрія десь є така сама дурнушка, що тішиться його увагою, як мілостинею? Раптом він теж давно живе на два життя, а я – остання, хто про це дізнається?Того вечора я уважно розглядала чоловіка за вечерею. Шукала в його очах те саме – байдужість, втому, бажання втекти.

А він раптом спитав:– Як ти, не занадто втомилася від усього цього безладу?Тим часом робітники здерли старі шпалери у нашій хрущовці, і під шаром паперу оголилися сліди наших перших років.

Ось рожева розмита пляма. Це ми з Андрієм, п’яні від шампанського, святкували новосілля. Він тоді підняв мене на руки, я скрикнула, пляшка вислизнула – і половина напою опинилася на стіні.А ось вибоїни від цвяхів – сліди тієї самої полиці, яку Андрій майстрував усі вихідні, поки я гостювала у батьків.

«Не заходь!» – кричав він із-за дверей, а я сміялася та тупотіла від нетерпіння. Полиця вийшла кривою, але простояла десять років.…Через три дні ми поїхали вибирати шпалери.Андрій, який завжди делегував мені всі рішення, раптом ожив.

Прискіпливо порівнював відтінки, питав: «Які тобі більше подобаються?» Він не квапився, не економив – він вибирав. Для нас. Для нашого дому. Порівнював текстури, водив пальцями по зразках, питав:– Як гадаєш, цей перламутровий відтінок буде грати при світлі лампи?Коли ми підійшли до рулонів для спальні, він раптом потягнувся до блакитних шпалерів з ледь помітним сріблястим візерунком.

– Як у тій готелі в Коктебелі, – пробурмотів він.Я ахнула: ще до весілля, у нашій першій спільній подорожі, ми цілу ніч просиділи на балконі, слухаючи море. Стіни там були саме такого кольору.

Потім був меблевий салон, де він наполіг на кріслі з високим вигнутим заголов’ям – «щоб ти могла читати при гарному світлі».– Звідки ти знаєш, що мені це потрібно? – запитала я.– Я ж живу з тобою шістнадцять років, – він усміхнувся. – Повинен був щось запам’ятати.У його голосі не було ні роздратування, лише тепла, тиха ніжність.

Та сама, з наших перших років. І тоді я зрозуміла: він досі любить мене. Просто загубилося це почуття десь серед побуту, серед звички, серед днів, схожих один на одного.Але воно нікуди не поділося.– Давай у спальні самі поклеїмо, – несподівано запропонував Андрій, коли ремонт вже добігав кінця.Я завмерла.– Ти ж ненавидиш клеїти шпалери…

– Ненавидів, – він химерно посміхнувся. – Але для нашої першої квартири терпів, пам’ятаєш?Так, під шаром побуту, під вагою років, під звичкою – досі живе той самий хлопець, що через півміста носив мені каву у термосі. Просто ми забули, де сховали один одного.…

І ось ми стоїмо посеред спальні, і Андрій знову, як багато років тому, плутає верх і низ шпалер:– Трясця, –– Чому вони завжди виглядають однаково з обох сторін? – бурмоче він, а я сміюсь і подаю йому новий аркуш, відчуваючи, як щось давно забуте знову оживає у моєму серці.