Микола Петрович втратив дружину лише півроку тому. Разом з нею пішла й остання опора в його житті. Він продовжував ходити на роботу — не через необхідність, а щоб відчувати хоча б якийсь сенс. Робота була його рятівником, останньою ниткою, що тримала його у світі. У звичній рутині він знаходив заспокоєння, хоч і коротке. Вечорами дешев довго блукав вулицями — просто йшов, не маючи бажання повертатися до порожньої, холодної квартири. Дім без дружини перестарався на глуху коробку, де луна його кроків лунала страшніше за саму тишу.

Діти — дочка і син — відвідували його рідко. Все рідше. А потім взагалі майже перестали. Здавалося, що зі смертю матері зникло й те, що хоч якось тримало родину разом. Микола Петрович боявся самотності, але ще більше — того, що став для власних дітей лише непотрібним стариком.

Він частіше почав вдивлятися в обличчя перехожих, шукаючи знайомі риси. Надіявся, що хтось зупиниться, привітається, обійме. Але люди йшли повз. І серце боліло все сильніше — якщо не від хвороби, то від порожнечі.

А потім прийшла вона — Оксана, його донька. Прийшла не з турботою, не з теплом, а з холодним розрахунком у погляді. Її візити завжди були короткими, сухими, і щоразу зводилися до однієї теми — квартири. Цього разу вона навіть не стала вагатися.

— Тату, ну скільки можна? Ти живеш у великій чотирикімнатній квартирі сам! Це ж безглуздо. Продай її, купи собі однокімнатну. Гроші віддай мені — у нас іпотека, дітям потрібна кімната.

Він мовчав. Руки тремтіли. Слова застрягли в горлі.

— Оксанка, ти ж розумієш, це наш з мамою дім. Я не можу просто взяти і… — він не довиговорив.

Донька різко підвелася.

— Ти вже своє прожив, тату. Подумай хоча б раз про нас, — у її голосі пролунало роздратування.

— А ти подумай, коли наступного разу завітаєш? — тихо, ледь чутно спитав він.

Вона вже стояла у дверях. Обернулася і кинула:

— Після твого відходу.

Двері грюкнули. Гулкий звук розійшовся квартирою, як постріл. Микола Петрович довго сидів у тиші, не маючи сили рухнутися. Потім, зібравшись із думками, набрав номер сина.

— Іване, поговори зі мною. Вона приходила… знову про квартиру… Я не хочу її продавати, — його голос тремтів.

На тому кінці почулося зітхання.

— Тату, ну а чого ти хочеш? Ти сам, квартира велика. Якщо чесно, то і я не відмовився б від допомоги. У мене машина стара, хочу нову взяти. Продавай, не жадій.

— А ти коли приїдеш? — із надією перепитав він.

— Якщо продаси квартиру — приїду.

Він не дослухав. Просто відключив телефон. Взяв пальто і вийшов із дому. Вага в грудях розпирала його. Здавалося, що повітря стало густим і важким. Він ішов, не дивлячись по сторонам, доки не знайшов порожню лавку біля ставка. Сів. Похилив голову. Серце билося повільно, із зусиллям. А потім… просто зупинилося.

Микола Петрович помер один. Серед дерев, під сивим небом, із телефоном у кишені. Ніхто його не чекав. Не шукав. Не любив. Його серце не витримало не зради — байдужості. Він був не потрібен ні як людина, ні як батько. Лише як власник житла.

А через день у квартирі знову грюкнули двері. Прийшла Оксана — із ключами. З очима, повними не сліз, а розрахунку. І Іван — із новою машиною на парковці. У квартирі пахло пилом і самотністю. А на столі лежала стара фотографія. Всі разом. З мамою. З татом. Щасливі. Ще тоді.

Але щастя, як і любов, минає. Якщо його вимірювати метрами та гривнями.