Я стояла у вікна, тримаючи руки біля серця, коли Олеся, моя єдина донька, увійшла в будинок із майбутнім чоловіком. Вона була напружена, обличчя зображало розчарування та глибоку образу. Мені здавалося, я знаю її погляд напам’ять. Але того вечора в її очах раптом побачила щось чуже. Ніби переді мною стояла не моя рідна дитина, а незнайомка з холодною рішучістю в голосі.

— Мамо, ти ж маєш зрозуміти, — почала Олеся, голос тремтів, але не від слабкості, а від гніву. — Це найважливіший день у моєму житті. Як ти можеш мені відмовити?

Я мовчала. Відчувала, як серце стискається. Ніби в грудях щось обірвалося. Я справді хотіла допомогти… але не могла.

— Олесю, доню… — ледве вимовила я. — Ти ж знаєш, як мені важко. Я ледве зводжу кінці з кінцями. Моя пенсія — це копійки. Я не в змозі оплатити все це.

Вона спалахнула.

— Не в змозі? А де ж усі твої заощадження? Де гроші, які ти мала відкладати ще з мого дитинства? Ти взагалі думала про майбутнє?

Олеся та її наречений — Данило — планували розкішне весілля. Ресторан у центрі Києва, столи на сотню гостей, сукню за сто тисяч гривень, живу музику, відеозйомку, фотозони… Це був святий мрії. Але не мій. І не за мої можливості.

— Олесю… Я працювала все життя заради тебе. Коли батька не стало, тобі було лише десять. Я одна витягла тебе — без допомоги, без підтримки, без вихідних. Заради тебе я відмовилася від усього, навіть від себе.

— А тепер ти відмовляєшся від мене. Саме зараз, коли я дійсно потребую тебе, — холодно сказала вона. — Дякую, мамо. Я все зрозуміла.

Після цієї розмови вона більше не подзвонила. Я писала їй, телефонувала — без відповіді. Відповіддю була мовчанка. Або, у кращому випадку, короткі сухі повідомлення без знаків, без душі.

А потім настав день весілля. Мене не запросили. Ніхто не покликав. Дізналася про це від сусідки, яка показала фото в соцмережах. Красива сукня, золоті кулі, багато гостей, веселощі. А я… сиділа вдома. Сама. У старому халаті, перед чашкою холодного чаю.

Я дивилася на фото, і серце розривалося. Не від заздрощів. Від болю. Від того, що я, яка віддала їй усе життя, виявилася викреслена. За одне єдине: «Перепрошую, я не можу».

Мені згадувалися безсонні ночі, коли вона хворіла. Як я брала підробітки, щоб купити їй новий рюкзак. Як відкладала на її курси англійської. Як відмовляла собі у ліках, але купувала їй квитки до театру. А тепер — я непотрібна. Мати, яка не змогла оплатити сукню, — вже не мати.

Данило теж зник. Жодного дзвінка, жодної спроби поговорити. Ніби я — незручна пляма в їхньому новому, блискучому житті.

Минув рік. Я як і раніше сама. Інди бачу їх у місті — Олеся з чоловіком, сяє від щастя. І мені хочеться підійти. Просто сказати: «Я люблю тебе. Я поруч. Завжди». Але я боюся її погляду. Бо одного разу він уже пройняв мене наскрізь. Бо я не впевнена, чи зможу пережити це знову.

Я знаю, гроші — це не головне. Але, мабуть, для неї вони виявилися важливішими. І я досі не знаю, чому одне «ні» перекреслило всі мої «так» за двадцять п’ять років?

Мені часто кажуть: «Вона ще зрозуміє». А якщо ні? А якщо вона й надалі вважатиме, що я підвела її у найважливіший момент життя?

Я не знаю, скільки мені ще залишилося. Але я точно знаю одне: я ніколи не перестану її любити. Навіть якщо вона більше не хоче бути моєю донькою. Навіть якщо вона відвернулася.

Але в нічній тиші, лежачи в ліжку й дивлячись у стелю, я все частіше запитую себе: чи завжди любов матері — це безкоштовний дар? Чи все ж таки іноді можна розчавити її байдужістю?