Про дружбу Тараса і Віктора у селі знали всі. З першого класу – завжди разом. Обоє росли без братів, тому доля ніби подарувала їм один одного – один спокійний, другий гарячий; один думав, другий діяв. Усе ділили навпіл: і яблуко з кишені, і таємниці з душі.

Аж до того літа, коли в село приїхала Марія.

Марія – київська студентка, племінниця сільської вчительки. Висока, темноволоса, з очима, як озеро після дощу. Приїхала на літо, нудьгувала, ходила стежками в поле, фотографувала, як тільки встигала.

Вони побачили її першого ж дня. Тарас — мовчки, з тією глибокою повагою, як люди дивляться на щось справді гарне. Віктор – з усмішкою й одразу з жартом:

– Панянко, ви не втекли з якоїсь модної обкладинки?

Марія засміялася, не по-міському щиро.

І почалося.

Вони обидва стали частіше бути там, де вона. Тарас лагодив велосипед, коли вона пробігала селом. Віктор приносив черешні й вигадував причини допомогти тітці Марії. Сама Марія – то сміялася з обох, то ходила то з одним, то з другим. Віктор робив шоу, Тарас мовчки ніс речі з магазину.

А одного вечора вона сказала:

– Ви знаєте… я ще не знаю, хто з вас мені більше подобається. Але мені з вами дуже добре. І це чесно.

Після цього друзі почали мовчати.

Не сваритись – просто мовчати.

– Може, відступимо обидва? – якось несміливо запропонував Тарас.

– А може, хай сама вибирає? – буркнув Віктор.

Вибирати Марія не поспішала. Вона розцвітала того літа, і їй подобалося, що двоє хлопців з такими різними серцями тримаються поруч. Але літо минало. А з ним – і безтурботність.

Одного разу вона запросила їх обох у поле, де колись фотографувала маки. Небо було синє-синє, і сонце вже йшло за обрій.

– Я їду в неділю, – сказала вона.

– І… вибачте. Але я не можу. Я ще занадто юна, щоб обирати назавжди.

Потім обняла їх по черзі й пішла. Легка, як вітер. А хлопці стояли. І мовчали.

Минуло десять років. У село Тарас приїздив рідко – жив у Львові, працював архітектором. Віктор залишився – тримав ферму, оженився, мав двох дітей. Дружина була хороша, проста жінка, з якою було легко мовчати після важкого дня.

Одного разу вони випадково зустрілися знову – обидва біля старої автобусної зупинки. Віктор з мішком картоплі, Тарас з рюкзаком і кавою в руках.

– Не вірю! Тарасе!

– Віктор перший засміявся.

– Вікторе, оце тебе життя не втомило, дивлюсь! – відповів той.

Вони сіли на лавку. Довго не говорили про головне. Потім Тарас нарешті сказав:

– Я бачив Марію торік. Випадково, в Києві. Вийшла заміж за француза. Двоє дітей, каже – щаслива.

– Ага, – кивнув Віктор. – То добре.

– Пам’ятаєш те поле?

– Пам’ятаю. І тебе пам’ятаю тоді – мовчазного, як ніколи.

Вони засміялися.

– А скажи чесно, – спитав Тарас.

– Ти тоді образився на мене?

– Ні. Я тоді більше на себе злився. Що не міг тебе не ревнувати. Але згодом зрозумів: якщо дівчина між нами не обрала – то значить, це була не наша дівчина.

– А дружина твоя знає?

– Знає. Я їй усе розказав. Знаєш, вона тоді сказала: “Добре, що та дівчина в тебе була. Значить, тепер ти знаєш, кого обрав по-справжньому”.

Тарас мовчав. У нього не було дружини. Була робота, книги, подорожі. Але тієї великої любові – не було.

– А ти? – запитав Віктор.

– У тебе хтось є?

– Були. Але не такі. Ніхто не мав очей, як Марія, і серця, як твого. Я більше боявся втратити тебе, Вікторе, ніж її.

І тут стало тихо. Бо те, що довго не сказане – важче, ніж будь-яке зізнання.

– Знаєш, – сказав Віктор.

– А ми таки вистояли. Нас не розбила вона, і навіть час не зламав. І це круто.

– Ми просто були братами. А брати – не зраджують через жінку.

Потім Тарас поїхав. А Віктор ще довго сидів на лавці. В кишені знайшов щось – старе фото. Чорно-біле. Троє: він, Тарас і Марія. Всі сміються.

Посміхнувся. Бо зрозумів: є речі, які минають. А є дружба, яка витримує навіть любов.

Інколи життя розставляє акценти не там, де ми звикли шукати. Бо справжнє – не завжди те, що запаморочує голову.

Справжнє – це те, що залишилось із тобою після всього. Як братська дружба, перевірена серцем і роками.

Джерело