– Я так більше не можу, тому це все, – сухо сказала Ганна своєму чоловікові. А він ще довго дивився на неї, бо не розумів, як це вона наважилася прийняте таке рішення.

У селі, де люди все ще вітаються через паркан, а новини розносяться швидше, ніж інтернет, жила Ганна. Тиха, скромна, завжди усміхнена, з поглядом, у якому ховалась втома. Її всі знали як добру господиню, старанну матір і… терплячу дружину. Бо Микола, її чоловік, був чоловіком непростим.

– Та ти не переживай, Ганю, він просто такий, – казали сусідки.

– Така вже в нього натура – гуляща, але ж до тебе повертається, – жартували куми на весіллях.

А Ганна мовчала. Вона і справді прощала. Перші запізнення додому – мовчки. Потім – коли в селі заговорили про якусь Надю з сусіднього села – теж. Плакала в подушку, обіймала дітей і далі варила борщ. Бо ж сім’я, бо треба терпіти, бо ж не піднімає руки, не кричить, приносить додому зарплату.

Одного разу, коли Микола нетверезий повернувся опівночі, Ганна тільки мовчки подала йому теплу вечерю.

– Та ти золота в мене, – пробурмотів він, і впав спати прямо в одежі.

Вона накрила ковдрою. І, як завжди, проплакала всю ніч.

Та роки йшли. Діти росли, старший уже в технікум збирався, а молодша Настуня все питала:

– Мамо, а чому тато такий сумний, коли вдома, а веселий, коли з дядьками гуляє?

Ганна не мала відповіді. Але серце її ставало твердішим. Потроху, майже непомітно. Вона вже не чекала його вечорами біля вікна. Вона вже не плакала в подушку – просто лягала спати, як могла заснути.

А одного весняного ранку, коли сонце тільки торкнулося шибки, до неї підійшла баба Катерина, стара сусідка:

– Ганю, я ж не лізу в чужі справи, але бачила твого Миколу вчора… з тією молодицею, що в новий будинок вселилася.

Ганна не здивувалася. Вона тільки подякувала. Повернулася додому, і мовчки поставила варити борщ. Того дня Микола прийшов рано, ніс букет квітів.

– Я ж знаю, що ти в мене найкраща. Пробач, якщо щось…

Ганна взяла квіти, поставила у відро з водою в сінях. І більше нічого не сказала.

Увечері вона сиділа на лавці й дивилася, як сонце сідає за лісом. До неї підійшла Настуня й сіла поруч.

– Мам, а ти щаслива?

Ганна замислилася. Справді, а чи вона щаслива?

– Знаєш, доню, я довго думала, що щастя – це коли всі живі, сита хата і тато вдома. А тепер думаю, що щастя – це коли тебе чують і поважають.

Настуня обійняла маму. А Ганна того вечора довго не могла заснути. Її серце стискалось, але сліз не було. Було тільки порожньо.

Тиждень потому вона сказала Миколі:

– Я більше не можу.

– Та ти що, з глузду з’їхала? Я ж тебе люблю!

– Може, й любиш. Але я більше не хочу так жити.

Він гримав дверима, кричав, навіть грозився піти назавжди. Але вона не просила залишитись. Вона мовчала. Вперше – не зі страху, а з рішучості.

Минуло літо. Микола жив десь у сусідньому селі. Ганна сама поралася з городом, діти допомагали, сусіди дивувалися:

– Та ти, Ганю, наче помолодшала.

І справді. На її обличчі з’явився новий вираз – не суму, а спокою. Вона ходила до церкви, брала участь у толоках, і потроху знаходила себе.

Одного разу Микола повернувся. Стояв на подвір’ї з опущеною головою.

– Ганю… я дурень. Давай повернем все, як було.

Вона подивилася на нього довгим поглядом.

– Ти знаєш… Я тобі все життя прощала. А потім… щось в мені зламалося. Не злість, не ненависть. Просто – більше не болить. Ти став для мене чужим. А навіщо тобі жити з чужою людиною?

Він мовчки пішов. А вона ще довго стояла біля хати, вдихаючи запах чорнобривців, які так любила її мама.

Бо є межа, після якої прощення стає самозрадою. І є час, коли жінка нарешті розуміє: любов – це не тільки терпіти. Це ще й поважати себе.

І з того моменту життя Ганни почалося наново – без зради, без страху, але з гідністю і спокоєм у серці.

Джерело