Розлучення у вісімдесят два роки — це не любовний жест і не криза середини життя. Це — зізнання собі, що програв. Що після п’ятдесяти років шлюбу з жінкою, з якою ділив не лише побут, а й мовчання, порожні погляди за вечерею, і все те, що ніколи не вимовлялось вголос — я став не тим, ким мав би бути. Мене звуть Тарас, я з Львова, і моя історія почалася з самотності, а закінчилася одкровенням, якого я не очікував.

З Марічкою ми прожили ціле життя. Одружилися, коли нам було по двадцять, ще за радянських часів. Тоді у нас було кохання. Поцілунки на лавочці, довгі розмови ввечері, спільні мрії. А потім все зникло. Спочатку діти, потім кредити, робота, втома, побут… Розмови перетворилися на записки на кухні: «Ти сплатила за світло?», «Де квитанція?», «У нас закінчився цукор».

Я дивився на неї вранці і бачив поруч не дружину, а втомлену сусідку. І, мабуть, сам був для неї таким самим. Ми вже не жили разом — ми жили поряд. Я, людина з характером, упертий, гордий, одного разу сказав собі: «Ти маєш право на щось більше. На новий шанс. На свіже повітря, зрештою». І подав на розлучення.

Марічка не сперечалася. Лише сіла на стілець, подивилася у вікно і промовила:
— Добре. Роби, як знаєш. Я більше не хочу боротися.

Я пішов. Спочатку почувався вільним, наче з плечей звалився величезний камінь. Став спати на іншому боці ліжка, завів кота, почав щоранку пити каву на балконі. Але незабаром прийшло інше почуття — порожнеча. Дім став надто тихим. Їжа — несмачною. А життя — занадто передбачуваним.

І ось тоді мені спала на думку ідея, яка здалася геніальною: знайти жінку, яка буде мені допомагати. Ну, як Марічка колись: пішить, приготує, прибере, поговорить. Так, нехай буде трохи молодшою, років п’ятдесят п’ять, з досвідом, добра, проста. Може, вдова. Власних вимог у мене було небагато. Я навіть подумав: «А я ж непогана партія — доглянутий, з квартирою, на пенсії. Чому б і ні?»

Я почав шукати. Поговорив із сусідами, натякнув знайомим. А потім наважився — подав оголошення у місцеву газету. Стисло і по суті: «Чоловік, 82 роки, шукає жінку для спільного проживання та допомоги по домому. Умови добрі, житло та харчування забезпечу».

Саме це оголошення перевернуло моє життя. Бо через три дні я отримав листа. Лише один. Але такий, від якого у мене задрижали руки.

«Шановний Тарасе,

Ви справді вважаєте, що жінка у 2020-х роках існує виключно для того, щоб комусь прання закидати та котлети смажити? Ми вже не у ХІХ столітті.

Ви шукаєте не супутницю життя, не людину з душею й бажаннями, а просто — безкоштовну домробітницю з романтичною обкладинкою.

Може, варто спершу навчитися доглядати за собою, готувати собі обід і прибирати у власному домі?

З повагою,
Жінка, яка не шукає старого пана з ганчіркою в руках».

Я перечитував цей лист п’ять разів. Спочатку кипів. Як вона сміє? Що вона про себе уявила? Адже я нікого не хотів використовувати! Просто хотів, щоб у домі було тепло, затишок, жіноча рука…

Але потім я задумався. А чи не має вона рацію? Може, дійсно все, що я шукав — це продовження звичного комфорту? Невже я й справді досі чекаю, що хтось приходитиме й робитиме моє життя легшим, замість того щоб зробити його таким самому?

Я почав з малого. Навчився варити борщ. Потім — готувати сирники. Підписався на YouTube-канал «Готуємо по-домашньому», став купувати продукти за списком, прасувати свої сорочки. Мені було дивно, ніяково, навіть смішно. Але з часом я відчув — це вже не обов’язок. Це — моє життя. Мій вибір.

Я навіть повісив над кухонним столом той листок із тим листом. У рамці. Нагадування собі: не шукай порятунку в інших, поки сам себе не витягнеш із ями.

Минуло три місяці. Я досі живу сам. Але тепер мій дім пахне вечерею. На балконі — квіти, які сам посадив. По неділях я пеку паску — за рецептом Марічки. А іноді ловлю себе на думці: «Ось би їй її принести». Мабуть, вперше за п’ятдесят років я зрозумів, що означає бути не лише чоловіком, а й просто людиною поруч.

І тепер, якщо мене хтось запитає, чи хочу я знову одружитися, я скажу: ні. Але якщо раптом на лавочці поряд зі мною сяде жінка, яка не шукає собі пана, а просто хоче поговорити — я обов’язково з нею заговорю. Тільки тепер — вже іншою людиною.