— Олено, ось тільки не треба робити такі очі. Я що, не права? Я до вас у няньки не наймалася! — вкотре відрізала Людмила Іванівна єдиній доньці.

— Мамо, ми тебе годину попросили з Тимофієм посидіти, і ти з нас оплату питаєш? Це ж твій онук, — з образою в голосі відповіла Олена.

— І що? У тебе чоловік є. Заплатить, — вперто відповіла жінка і відвела погляд убік.

— Мамо, у нас іпотека взагалі-то.

— Олено, ти вирішила на мене всі свої проблеми повісити?! Геть! Я тебе попереджала, не виходь ти заміж за цього… — Людмила Іванівна не встигла підібрати для зятя образливе порівняння.

— Ой, мамо, ну годі! — перебила її Олена, не бажаючи слухати чергові образи на адресу коханого чоловіка.

Людмила Іванівна виховувала доньку сама. Вона дала життя дитині від одруженого чоловіка, але ніколи не вимагала, щоб він спілкувався з донькою. Олена батька не знала, а від матері часто чула:

«От не була б я така дурепа, і не залишила б тебе свого часу, життя б моє по-іншому склалося. Зовсім по-іншому».

Олена виросла і зустріла Антона.

Вони покохали одне одного і дуже швидко почали жити разом. Спочатку на світ з’явилася Катруся, а ще через три роки Олена подарувала чоловікові сина Тимофія.

— Ну й куди тобі тепер двоє? Для себе, Оленко, жити треба. Для себе, розумієш? А ти… — часто говорила Людмила Іванівна, дивлячись на втомлену, заклопотану доньку…

Але Олена й Антон були щасливі. Намагалися справлятися з дітьми самостійно. Іноді до них у гості з іншого міста приїжджала Лариса Олександрівна — мати Антона.

Катрусі було п’ять років, Тимофію виповнилося два рочки. Як тільки синочка влаштували в дитячий садок, Олена відразу вийшла на роботу.

Воно й зрозуміло — потрібно виплачувати іпотеку, двоє дітей, витрати немаленькі. Антон непогано заробляв, але грошей все одно не вистачало. Діти підростали, потрібно оплачувати гуртки, заняття.

І начебто все нічого, але маленький Тимофій став часто хворіти: то нежить, то горло. Буває, що й температури немає, а в дитячий садок уже не поведеш. Поки його лікують, Катя підхопить вірус, і все по колу.

Олені на роботі шеф одразу сказав: «Олено Сергіївно, ми цінуємо вас як фахівця, але стільки лікарняних за три місяці роботи… Ви мене, звісно, вибачте…»

І ось після вихідних Тимофій вчергове захворів. Олена зрозуміла, що брати лікарняний — це все одно, що сходити й написати заяву за власним бажанням.

— Антоне, може тобі взяти лікарняний? — запитала вона чоловіка.

— Олено, я б із радістю, але ми об’єкт готуємо до здачі. Та шеф мене…

— Ясно…

— Олено, може мамі твоїй зателефонуємо?

Телефонувати матері Олена не особливо хотіла, бо знала напевно, чим закінчиться чергова спроба посидіти з онуками.

— Мамо, привіт. Слухай, тут така справа…

— Оленко, ти чого зранку-раненько телефонуєш? Ми вчора з Мариною і Танькою в кафе на набережній засиділися, я навіть на роботі пів дня взяла, щоб відіспатися сьогодні. А тут ти… Ти знаєш, що в кафе цьому…

— Мамо, та зачекай ти з кафе. Ми тебе попросити хотіли. Ти не могла б зараз до нас прийти, з Тимохою посидіти потрібно. Він захворів, а ми на роботу обоє.

— Ну починається! І що тепер? Візьми лікарняний, — спокійним голосом відповіла Людмила Іванівна.

— Мамо, мені на роботі вже сказали…

— І що? Мало що сказали. Значить, звільнятися треба. Нехай чоловік на другу роботу влаштується, а ти з дітьми сиди. Я тебе свого часу виростила, і знаєш що, мені ніхто не допомагав.

— Мамо, чому ти весь час починаєш цю розмову? Я тебе всього лише прошу приїхати й посидіти з рідним онуком. Ти й так їх нечасто бачиш. Інші бабусі он весь день на майданчику гуляють.

— Нічого я не починаю. Хочете, щоб приїхала, платіть. Я, до речі, вже й розцінки подивилася. Няньки ж знаєш скільки беруть — триста гривень на годину, а я вам дешевше — хоч за двісті.

— Мамо, у нас іпотека і двоє дітей. Тобто ти хочеш, щоб я зараз… Щоб я тобі заплатила за те, що ти посидиш з онуками?! — Олена вже насилу стримувала емоції, їй здавалося, що ось ще трохи і вона розплачеться від образи.

— Так, хочу. І не вважаю, що це якось неправильно. Ви підете заробляти гроші, а я посиджу з онуками, але за гроші. А вже у себе на роботі я домовлюся. А гроші мені дуже потрібні — я он за абонемент у фітнес-клуб так і не заплатила за квартал, а мені потрібно підтримувати себе у формі.

— Мамо, я тебе просто не розумію…

— Ну якщо не розумієш, тоді знайдіть собі професійну няньку. Все, Оленко, я, чесне слово, спати хочу. А, до речі, а чого Тимофій захворів?

…Олена знову взяла лікарняний.

— Оленко, може, все-таки потрібно було їй заплатити? — запропонував Антон.

— Антоне, ти при своєму розумі? Не буду я платити власній матері за те, щоб вона сиділа з онуками. Не хоче — не треба! Ти уявляєш, якщо ми їй будемо майже по дві тисячі на день віддавати? А вона їх буде на фітнес спускати? Ну вже ні!

Вдень Антон зателефонував своїй матері й попросив приїхати на кілька днів, бо з роботи Олену, попри оформлений лікарняний, відпустили лише на один день, пригрозивши звільненням.

Лариса Олександрівна приїхала того ж вечора.

— Мамо, дякую, що приїхала. Не знаю, що б ми без тебе взагалі робили! — сказала Олена.

З Ларисою Олександрівною в них якось одразу склалися теплі та довірливі стосунки. Тільки жила жінка в невеликому містечку, звідки Антон був родом, тому приїжджала нечасто.

— Та що ти, Оленочко. Мені з онучатами поводитися за щастя. І Катруся, і Тимко такі славні. А твоя мати що?

— Та… — Олена махнула рукою вбік, тому що розповідати їй усю ситуацію не особливо хотілося.

— А Людмила Іванівна теж пропонує водитися, але за гроші, — втрутився в розмову Антон, який прийшов на кухню.

— За гроші?! — Лариса Олександрівна ледь зі стільця не впала, почувши ці новини. — От нахаба. Оленочко, ти вже вибач, що я так… Але ж це онуки…

— Так… Так і живемо, мамо.

Лариса Олександрівна прожила в них тиждень. Жінка вона була проста і скромна. Якщо Олена щось просила допомогти по дому, допомагала із задоволенням, але у справи молодих не втручалася.

— Ой, Оленочко, так добре мені у вас, весело. Вдома туга часом долає. Я як чоловіка Івана поховала, так місця собі не знаходжу. А у вас ось від думок поганих відволікаюся. А місто яке гарне, вечорами скільки гуляла. Подобається мені у вас.

Ввечері, коли всі лягли спати, Олена вирішила поговорити з чоловіком:

— Антоне, а може нам Ларисі Олександрівні запропонувати пожити у нас якийсь час або назовсім залишитися? Вона нас так виручає…

— Я й сам тобі це хотів запропонувати, але думав, що ти проти будеш. Поки у нас поживе, а ми з іпотекою за пару років розквитаємося, може, їй окрему квартиру візьмемо.

— Давай запропонуємо їй завтра.

На тому й порішили. Вранці запропонували Ларисі Олександрівні залишитися:

— Ой, та я тільки рада. Якщо я вам не заваджу. Мені від вас, якщо чесно, так їхати не хочеться. Тільки у вихідні, Антоне, з’їздимо, речі візьму ще деякі…

Ввечері Олені зателефонувала мати:

— Ну що, ви няньку знайшли? А то моя пропозиція в силі, — почала здалеку Людмила Іванівна.

— Так, мамо, знайшли. І уявляєш собі, безкоштовну! — сказала Олена спересердя.

— Безкоштовну? І що ж за дурепа погодилася з чужими дітьми сидіти? — з усмішкою в голосі запитала Людмила Іванівна.

— Не дурепа, а бабуся! І не з чужими, а з рідними онуками!

Олена й Антон одразу сказали Ларисі Олександрівні, щоб пенсію свою не витрачала, залишала собі й купувала щось. Але вона все одно періодично купувала онучатам солодощі та іграшки.

— Мамо, ну не витрачай ти свої гроші!

— Та що ви… навіщо вони мені! Ви мене годуєте, мені й витрачати ні на що, а онуки — це все, що в мене є, — відповідала Лариса Олександрівна і крадькома змахувала сльози з очей.

Якось вона гуляла з Катрусею і Тимофієм на майданчику.

— Ну, здрастуй, свахо. Тебе, значить, заставили! — мовила мама Олени.

— Здрастуй, Людмило. Не заставили, а я сама напросилася. На старості років тільки й залишається, що з онуками водитися.

— Ну ти даєш! Я ось особисто в старі себе записувати точно не збираюся. Зараз якраз на фітнес іду, а на вихідні ми з подругами до Одеси їдемо.

— Я тебе не засуджую, Людмило. Напевно, кожному своє в цьому житті потрібно. В Одесі я вже була, і не раз, а ось роки йдуть, і я хочу їх провести з онуками, — сказала Лариса Олександрівна, обіймаючи дітлахів.

Ось такі бабусі є. Різні…

Ця історія порушує важливі питання про сімейні цінності та про те, що дійсно має значення.

Яку роль, на вашу думку, відіграє безкорислива любов у стосунках між поколіннями?