– І ти справді так зробиш? – дивується моя подруга Надія.

– Так. А що тут такого? – на цей раз уже щиро здивувалася я.

– Не знаю, у мене дітей четверо, і я всім намагаюся однаково дати. Саме заради них я сюди і приїхала. А у тебе їх двоє, не можна робити різницю.

Наді я нічого не сказала, вона моя близька подруга, і завжди говорить те, що думає, щиро, за що я їй дуже вдячна, але у нас з нею дуже різні погляди на життя.

Коли я приїхала в Італію на заробітки, саме Надія першою мені допомогла, хоча на той час я для неї була ніхто, просто ще одна заробітчанка, яка приїхала в Рим щастя шукати. Але у неї характер такий, всім хоче допомогти, про всіх думає, окрім себе.

Надя тоді мене взяла до себе на квартиру, причому безкоштовно, сказала, що як влаштуюсь на роботу, то тоді віддам. І з роботою вона мені теж допомогла. Так ми і здружилися, тепер вона мені наче сестра рідна, якої у мене ніколи не було.

Дуже швидко я помітила в спілкуванні з Надю та й з іншими жінками, що вони всі працюють заради дітей, і це для мене було дивно. У мене теж є двоє дорослих дітей, але я ніколи не вважала, що я їм щось винна. Я їх виростила, обом освіту дала, а далі самі.

Дві мої дочки уже заміжні, одна живе у своїх свекрів, у них там великий будинок, а інша вийшла заміж і привела чоловіка до нас додому. Я дозволила, але попередила, що це лише на той час, поки я на заробітках. А потім як я повернуся, то хочу жити сама. Тому нехай збирають гроші на своє.

– І що ти, дочці не допоможеш квартиру купити? – з легкою ноткою докору питає мене Надя.

– А чому я маю їй допомагати? У неї є чоловік, – кажу.

Надя всім своїм чотирьом дітям з житлом допомогла, але вона тут вже 22 роки, і нічого на себе не витрачає, усе дітям передає. А коли я її питаю, що вона робитиме, коли повернеться, бо у неї як і у мене чоловіка нема, вона наївно сподівається, що хтось з її чотирьох дітей її до себе прийме.

Я про таке думати не хочу, і з дітьми жити теж не хочу. Я тут в Італії вже три роки, і маю певну суму складену, за ці гроші хочу в своєму будинку зробити капітальний ремонт. Кухню більшу добудувати, провести в дім воду, опалення поміняти. Роботи є багато, навіть не знаю, чи вистачить мені тих грошей, що я маю.

А тут молодша дочка мені телефонує і каже, що має можливість купити собі квартиру, її знайома продає свою за адекватну ціну, але не вистачає грошей.

– Мамо, дай 10 тисяч євро, – просить мене молодша Вікторія.

Я не відмовилася, але і не погодилася, думала ще що робити, але тут мені зателефонувала моя старша донька і стала просити на машину гроші, каже що її чоловік знайшов гарний варіант, ця машина йому для роботи потрібна, і так вони зможуть швидше на своє зібрати, бо теж хочуть жити окремо.

– Не вік мені в невістках жити, разом з свекрухою, – каже старша дочка Марина. – Мамо, поможи купити цю машину, дай так би мовити, вудочку.

Якщо казати відверто, то я не хочу ні одній, ні другій гроші давати, але вирішила, що дам молодшій. Зроблю це не без користі для себе, адже коли вона переїде, я з можу жити сама.

Моя подруга Надя застерігає мене від необачного вчинку, каже, що або нікому не давати, або давати двом однаково, бо інакше діти між собою пересваряться.

А якщо я дам двом дочкам по 10 тисяч євро, то мені нічого не залишиться. Навіщо ж я тут три роки гарувала без відпустки?

Одним словом, я вже зовсім заплуталася і не знаю, що мені робити, кому давати гроші. Напевно, погана з мене заробітчанка вийшла, бо я думаю не про добробут дітей, а про себе, і при цьому не почуваюся винною. Вважаю, що це мої гроші, і я маю право їх на себе витрачати.

А яка ваша думка? Я права чи ні? І кому з дітей треба в цій ситуації допомогти?

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.

Джерело