– Лєро, бабцю свою я скоро в притулок відправлю, вона все одно майже нічого не розуміє, а ти до мене тоді переїжджай! – умовляв Роман свою нову подружку.

– Та ти що, Ромо, це ж твоя бабуся? Який ще будинок для людей похилого віку? – Жахнулася Лєра. – І взагалі, що означає – переїдь? Ми з тобою тільки нещодавно зустрічатися почали.

– Ну гаразд, не в притулок тоді, а в пансіонат, там говорять кращі умови, – збрехав їй Роман.

Взагалі, дівчина йому якась дивна попалася.

Гуляли, у кафе кілька разів водив, потім у гості привів. Так вона ще й відмовилася в його однокімнатній квартирі залишитися. Видно тому, що за шафою баба спить, кашляє періодично, та води просить.

Взагалі-то Ромка не лиходій, він навпаки її доглядав, але бабуся вже явно не в собі, це ж вона скільки ще лежатиме?

Ромка просто не хотів зізнатися, що розгублений і ображений. У нього, крім бабусі, нікого немає, а вона його кидає!

Його бабуся одна ростила, він добре пам’ятає. Мати залишила його і вмотала, він її й знати не знав. А з бабусею вони жили добре, душа в душу, вона його любила, та й Роман її любив, як без неї.

А тепер вона явно вже не в собі, з їхньої поліклініки приходили й натякали:

– Не мучся, хлопче, це старість, нічим ти їй не допоможеш! Твоя бабуся вже слабка. Не варто на неї своє життя молоде витрачати. Їй вже все одно, де доживати, це ж видно!

І Роман упокорився, а куди йому подітися.

Це він перед Лєрою намагається зарозумітися і грубувато говорити. Бо ні до чого мужику нюні розпускати.

Всім своя черга настає, бабуся пожила стільки, що не кожному ще стільки й відпущено – умовляв себе Роман.

Дивно, що Лєра проти, щоб він бабусю до притулку відвіз, іншим дівчатам було б начхати. Отож святоша трапилася йому, добренька і наївна! Чи бачите, рано їй до нього переїжджати, – яка недоторкана.

– А ти взагалі навіщо до мене в гості йти погодилася? Чай пити? – пожартував Роман. Він зрозумів її настрій, а шкода, Лєра йому подобалася. Щось у ній є таке, чого в інших немає.

– Ну, ти ж сказав, що бабуся вдома, я думала ти нас хочеш познайомити? – пояснила Лєра.

– Все зрозуміло з тобою, – кивнув Роман, – а може ти хоч на вихідні зі мною на бабусину дачу поїдеш, га? Відпочинемо на свіжому повітрі? – Роман мило посміхнувся.

– Ні, Ромо, ти вибач, я у вихідні працюю – моя зміна, – Лєра так на нього поглянула, що Роман раптом подумав – може вона з ним грає, собі ціну набиває? Ну що ж, гаразд, подивимося, хто кого!

– А я поїду прокочусь, друзів своїх покличу, м’яса посмажимо, відпочинемо, – все ще намагався заманити Лєру Роман.

– А бабуся твоя що, одна залишиться? – спокійно спитала Лєра, і Роман раптом відчув себе сволотою.

– Думаєш ти найдобріша, так? – Він зняв з гачка біля дзеркала запасний ключ. – Ну давай тоді, заїдь і перевір, як бабуся, а мені це все набридло!

Роман демонстративно сунув ключ Лєрі у сумочку.

Вона зневажливо пирхнула, і пішла, не сказавши більше жодного слова.

Але ключик не вийняла – про себе відзначив Роман. Значить є надія, що чимось він цю крижану принцесу зачепив! Бабусю, мабуть, пошкодувала. А краще б вона його пожаліла.

А до бабусі він завжди сусідку, тітку Машу кличе, бо теж працює, і бабусю одну Рома намагався ніколи не залишати.

Дідько, навіть сльози виступили, добре Лєрка не бачить, та що тепер поробиш, видно, віджила бабуся. А йому про себе треба подумати.

Друзі вважають, що Ромка крутий, на байку ганяє, та й робота у нього цікава, – ремонт мототехніки.

А що в нього на душі, хіба комусь цікаво, та й не зрозуміють, сміятися будуть, що за бабусю Рома переймається.

Роман зайшов до сусідки – попросив за бабусею доглянути й засунув їй у кишеню гроші.

Тітка Маша, як завжди, стала відмовлятися, пхати купюру назад,

– Та кинь, Ромко, адже я тебе і Тетяну Андріївну вже скільки років знаю, зайду я по-своєму, не треба мені нічого!

Але Роман мовчки затис гроші її пальцями в кулачок.

– Тітко Маріє, я на дачу зганяю? У холодильнику бульйон курячий, я бабусі зварив, а я може на пару днів, гаразд? – І він так тужливо на неї подивився, що тітка Маша відразу погодилася.

– Та їдь, Ромо, їдь, я за нею догляну, та й погодую, чого вже там, – і пішла до себе, тихо бурмочучи собі під ніс.

Роман підхопив куртку, сумку, шолом, вийшов надвір, сів на свій улюблений мотоцикл і погнав на дачу. До дідька друзів, нікого він не хотів бачити.

Лєра у вихідні працювала, вона медсестра у відділенні екстреної хірургії. Вранці було тихо, вона думала, що зміна буде легка. Але надвечір привезли відразу кілька важких.

– Лєра, друга операційна, давай швидше! Вантажівка зім’яла мотоцикліста, не бачила, чи що – на поворот пішов, загалом хлопець сильно розбився, не знаю, чи виживе! – крикнула їй старша медсестра.

Лєра побачила, що хлопця вже везуть та поспішила за каталкою. Переклали, під’єднали апаратуру, все чітко, хірурги вже стали до роботи.

Лєра хірургу по команді подає інструменти й раптом… вона подумала, що помилилася. Не може бути, невже й справді це Роман? Невже це він? Руки у Лєри затремтіли, і вона почула:

– Лєро, швидко тампони, не спи, шиємо, хлопець зовсім поганий, давай ворушись!

…Сильний удар у бік, і Романові здалося, що він провалився в темряву. Він летів і летів, і дна не було. І нема за що вхопитися, крім темряви – навколо нічого, зовсім нічого…

Але ось раптом над ним засяяло яскраве сонце, та навіть не одне, а три, чи навіть більше, ні хріна собі.

А потім він почув неприємний голос:

– Цей хлопець дуже поганий, йому не допомогти, пізно! Він не реагує, видно мозок його сильно постраждав.

– Якщо в нього рідних немає, передаємо його в хоспіс. Краще б він богу душу віддав, все одно він овоч? Йому все одно, де доживати!

Роман отетерів від цих слів.

Він хотів розплющити очі й дати в морду тому, хто це говорив, але не зміг. Голосу в нього теж не було, він навіть завити не зміг від жаху! Дідько, та невже це все, він ще нічого не встиг!

Він ніби замкнений у своєму тілі, ніхто не зрозумів, що він ще живий, а його тіло не слухається і знак він подати не може, ну ось і все! Капець!

Оперативне втручання тривало довго. Лєра страшенно втомилася, кілька разів здавалося, що Рома не виживе, але він виявився міцним хлопцем.

Його відвезли в реанімацію і стали в його речах шукати телефон, може, близьких його вдасться знайти. Але телефону не було, мабуть, вилетів кудись.

За посвідченням водія знайшли його адресу – Костін Роман Валерійович. Проживає з Костіною Тетяною Андріївною, якогось кудлатого року народження.

– Я його знаю, – не витримала Лєра. – У нього нікого немає, крім бабусі, але вона лежача, і з пам’яттю у неї погано. Загалом, я спробую їй повідомити, але не знаю, чи зрозуміє вона?

– Ну, давай, Лєро, тоді хлопець за тобою, – відразу полегшено зітхнула старша медсестра. І Лєра, одразу ж після зміни, поїхала до квартири Романа, адже у неї в сумочці був ключ.

– Це хто тут у квартиру Романа лізе? – Не встигла Лєра відчинити двері, як вона сама відчинилася – за нею стояла міцна жінка у віці й підозріло дивилася на Лєру.

– Мені Роман дав ключ, я хотіла його бабусю провідати, – відразу знайшлася Лєра.

– Ага, зрозуміла! Та бабуся, тебе чекаючи, вже б давно загнулася! Рома мене завжди просить, от і цього разу сам він на дачу поїхав, обіцяв повернутися, та немає його поки що.

– Загуляв видно, скільки ж можна молодому хлопцеві за бабкою ходити? – Тітка Маша руки в боки, та напирала на Лєру.

– Ось ключ, він біля дзеркала висів на гачку, Рома сам мені його дав, – Лєра на долоні простягла їй ключ, – Просто… Рома на мотоциклі розбився, він зараз у реанімації лежить. На мою зміну привезли, я медсестра.

– Та ти що, дочко! – Тітка Маша аж в обличчі змінилася. – І сильно розбився? Жити буде?

– Буде, у нас хірурги хороші, зібрали його по частинах, але поки він не прийшов до тями. Якщо ви з його бабусею, я в лікарню до Роми повернуся, можна?

– Їдь звичайно, дочко, а я з Тетяною Андріївною залишуся, жах який. – Ромка розбився, що ж тепер буде?

Роман приходив до тями повільно, та й не хотілося йому так жити – у хоспісі. Страшно.

Він раптом відчув, що хтось тримає його за руку, і розплющив очі. Все розпливалося, але на мить йому здалося, що то Лєра, і він розплющив очі ширше.

– Ромо, прокинувся, слава богу! Ну тепер ти на поправку підеш, адже в тебе на подив все обійшлося, головне – ходитимеш, а решта, до весілля заживе! – радісно казала Лєра.

Роман спробував говорити, язик погано слухався, але він зміг вимовити:

– Я правда в хоспісі?

– Що за нісенітниця, це тобі напевно наснилося, який хоспіс? Ти на поправку йдеш, скоро бігатимеш. А бабусю ми з тіткою Машею разом доглядаємо. Так що все буде гаразд, зрозумів?

Роман мовчки стиснув її руку, боявся, що від слабкості можуть сльози на очі навернутись, адже саме бабуся Ромці в дитинстві ці слова говорила – все буде добре! І вони завжди збувалися.

Після Романа Лєра повернулася до Тетяни Андріївни, відпустила тітку Марію відпочивати.

Бабуся здається спала, очі її були прикриті, але Лєрі здалося, що вона не спить. І вона, не знаючи навіщо, почала розповідати про себе, про свою роботу і про те, що їй дуже подобається Ромка.

Він вилікується і Лєра буде поруч із ним. Він такий… добрий, а хоче здаватися суворим, він смішний та милий.

Лєра довго говорила, і раптом Тетяна Андріївна розплющила очі:

– Дякую, дитинко! Тільки не йди, не йди від нього!

– Ви розмовляєте? – Лєра зраділа, – хочете чаю, Тетяно Андріївно?

– Дуже хочу, а ти розповідай ще, ти мене своїми розповідями до життя повернула, – вдячно прошепотіла Тетяна Андріївна.

Ромка провалявся в лікарні три тижні, Лєра йому поки що не стала нічого про бабусю розповідати.

Вона попросила прийти до Тетяни Андріївни знайомого лікаря з терапії. Тетяні Андріївні прокапали вітаміни, та ще щось, і вона просто ожила!

Терапевт сміявся:

– Людина сильніша, ніж думають. Іноді не вистачає найпростішого, якихось вітамінів, і лежачий встає!

І він мав рацію – до приїзду онука бабуся сиділа в кріслі.

– Бабуся, пробач! Лай мене, я не розумів, а потім зрозумів. Сам мало не потрапив у хоспіс, мало не попрощався з життям, якби не Лєра!

Роман незграбно опустився перед бабусю на коліно і притулився щокою до її руки. – Пробач, ба, я думав, що ти… я не правильно думав!

– Що ти перед бабусею навколішки став, перед нареченою краще ставай, – засміялася бабуся.

– Не знаю, чи погодиться вона стати моєю нареченою, хоча, ти ж Лєра, обіцяла мені, що до весілля у мене все загоїться? Я майже здоровий, значить, весілля не за горами, що скажеш? – погляд у Роми був слізний.

– Ну я подумаю, не поспішай, Ромо, – Лєра не відповіла, але очі її казали, що вона згодна.

– Як не поспішай? А про бабусю забули? Нема чого тягнути, мій Рома знайшов собі чудову дівчину, він дуже гарний, ти не пошкодуєш, Лєрочко, погоджуйся!

– Я хоч порадуюсь на вас і поживу трохи, може, й до правнуків дотягну, – попросила Тетяна Андріївна.

Лєра та Роман незабаром одружилися. Обміняли дві однокімнатні на трикімнатну, у бабусі тепер своя кімната.

І вона дуже сподівається подивитися на правнуків, а може, навіть і поняньчити їх. І пожити ще трошки. Бо коли тебе люблять люди, що поряд, – то можна жити, а не доживати…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.