— З якого дива це свекруха має до нас переїжджати? — тарілка в руках Анни завмерла на півдорозі до сушарки

— З якого дива це свекруха має до нас переїжджати? — тарілка в руках Анни завмерла на півдорозі до сушарки.
Вода стікала по пальцях, капала на підлогу, але вона цього навіть не помічала. Голос її прозвучав тихо, з тією небезпечною напругою, що передує бурі:
— Що значить «переїде до нас»?
Сергій не піднімав очей від телефону — ніби йшлося не про доленосне рішення, а про банальні вихідні плани.
— Мама вирішила продати квартиру. Тані потрібні гроші на її новий… як воно там… б’юті-центр. Салон краси чи щось подібне.
Анна повільно поставила тарілку в сушарку. Двадцять два роки шлюбу навчили її керувати емоціями. Глибоко вдихнула. Ще раз.
— У твоєї мами є своя квартира. Гарна однокімнатна в центрі. Навіщо їй переїжджати до нас?
— Аню, ну чого ти одразу так…
— Сергій нарешті відірвався від екрану.
— Це ж тимчасово. Поки Танька на ноги не стане.
«Стане на ноги», — гірко повторила подумки Анна. Тані вже тридцять один. І за останнє десятиліття вона «ставала на ноги» принаймні п’ять разів: курси флористики, інтернет-магазин косметики, якісь партнерства, стартапи, вебінари… У кожному випадку батьки вкладали гроші. І щоразу — той самий фінал: сльози, борги й ображене «ви в мене не вірили».
— Сергію, — сказала вона вже обережно, — ти пам’ятаєш магазин дитячого одягу?
— Ну, пам’ятаю. І що?
— А курси манікюру?
Сергій скривився:
— Це було давно. Танька вже подорослішала.
— Давно? Це було торік. А ще — фотокурси навесні. І оте «інвестування» в криптовалюту…
— Досить! — перебив її чоловік різко.
— Це моя сестра, і я її підтримаю. А мама де житиме? На вулиці?
Ось і все. Розмова закінчена. Цей тон Анна знала надто добре — як скеля, об яку розбиваються будь-які аргументи. Але мовчати вона не збиралась.
Наступного дня Анна набрала номер Марії Петрівни.
— Маріє Петрівно, я правильно зрозуміла, що ви збираєтесь продати квартиру?
На тому кінці дроту зависла пауза. Свекруха завжди говорила прямо. Але зараз у її голосі промайнули нотки сумніву:
— Анно, ти ж розумієш… Танічка так засмутилась. Каже, що це її останній шанс. Салон краси
— це ж хороша справа, прибуткова…
— Ви бачили бізнес-план?
— Який план?
— Розрахунки. Хоча б приблизно: скільки витрат, скільки очікуваного доходу? Конкуренти, оренда, закупка обладнання?
Мовчання затяглося.
— Маріє Петрівно, — сказала Анна вже м’якше, — скільки коштує ваша квартира?
— Оцінювач сказав — три мільйони вісімсот тисяч гривень. Гарна ціна.
Анна прикрила очі. Вона чудово розуміла: таких грошей уже не повернуть. І якщо квартиру куплять, назад дороги не буде.
— А якщо раптом нічого не вийде?
— Анно, що ти таке кажеш? — голос Марії Петрівни здригнувся.
— Танечка ж обіцяла…
— Таня обіцяла. Як завжди? — перепитала жінка.
Проте відповіді не почула.
Увечері Анна зважилась на крайні заходи — скликала сімейну раду. Зібралися в неділю: вона з Сергієм, їхня донька Ліза, студентка третього курсу, син Артем — старшокласник. Марія Петрівна прийшла з червоними очима — видно, плакала. Таня запізнилася на пів години й увірвалася до квартири з оберемком пакетів із дорогих магазинів.
— Вибачайте, дівчата, зустріла подругу — щойно з Мілана повернулась! Такі сумочки привезла! — весело торохтіла Таня, розкидаючи покупки на дивані.
Анна перезирнулася з донькою. Ліза ледь помітно похитала головою — вона все зрозуміла без слів.
— Таню, — почала Анна, коли всі сіли за стіл, — розкажи нам детальніше про свій проєкт.
— Ой, Аню, ну що ти як контролер! — засміялася зовиця. — Салон краси, я ж казала. Манікюр, педикюр, масаж. Зараз це дуже популярно!
— А де плануєш відкривати?
— Ну… поки що придивляюсь. Хочеться в центрі, але там дорого. А на околиці — клієнтів менше.
— Скільки треба грошей на обладнання?
Таня зам’ялася:
— Ну, точно ще не рахувала. Приблизно… мільйонів півтора вистачить.
— А на оренду, ремонт, зарплату майстрам, рекламу?
— Анно, — втрутився Сергій, — навіщо ти її допитуєш?
— Я не допитую. Я намагаюся зрозуміти, куди підуть гроші твоєї мами.
Марія Петрівна мовчки крутила в руках носову хустинку. І тут заговорила Ліза:
— Тітко Тане, а ви вивчали ринок? Скільки в нашому районі салонів краси?
— Лізо, ну що за питання? — обурилася Таня. — Мені тридцять один, я сама розберуся.
— Розбереться, — буркнув Артем. П’ятнадцятирічний хлопець дивився на тітку зі здивуванням. — Як з інтернет-магазином. Або з курсами фотографії.
— Артем! — строго зреагував батько.
— А що я не так сказав? — не здавався хлопець.
— Щороку одне й те ж. Просить гроші, обіцяє віддати, потім з’являється нова ідея.
— Досить! — Сергій рвучко встав.
— Це моя родина, і я вирішую, кому допомагати!
— А я що, не родина? — тихо спитала Анна.
— І діти — не родина? Ми маємо тулитися вдвох із дітьми у двокімнатній квартирі, маму до себе взяти, щоб твоя сестра вкотре гралася в бізнес? А де Таня житиме? Теж у нас?
Таня підскочила:
— Та що ви всі на мене налетіли! Я ж не у вас гроші прошу!
— Ти просиш у мами квартиру, — спокійно сказала Анна.
— Квартиру, на яку вона все життя працювала. А якщо твій черговий бізнес прогорить, що буде з мамою?
— Не прогорить!
— Гарантуєш?
— Я… — Таня запнулася.
— Звісно, гарантую!
— Тоді візьми кредит. Під свою гарантію.
Запала тиша. Марія Петрівна схлипнула.
— Анно, може, не треба так… — прошепотіла вона.
— Маріє Петрівно, — звернулась Анна, — ви дійсно хочете жити з нами?
— Я… — розгублено пробурмотіла свекруха.
— Я не хотіла обтяжувати…
— Ви нас не обтяжуєте. Але подумайте: вам сімдесят два роки. У вас — своя квартира, звичне оточення, знайомі сусіди. Ви готові все це втратити заради експерименту?
Таня схопила сумочку:
— Та знаєте що? Не потрібна мені ваша підтримка! Сама впораюся! Мамо, поїхали додому!
— Таню, зачекай…
— Нічого я не зачекаю! Я зрозуміла, хто в цій родині головний!
— Вона блиснула поглядом на Анну.
— Запам’ятай, Анко: якщо в мене нічого не вийде — це буде на твоїй совісті!
Двері грюкнули так, що аж шибки здригнулись. Марія Петрівна плакала. Сергій сидів мовчки, похмурий. Ліза підійшла до бабусі й ніжно обійняла її.
— Бабусю, мама правильно каже. Ваша квартира — це ваша безпека.
— Але Танечка…
— Танечка — доросла тітка, — буркнув Артем.
— Час уже й самій гроші заробляти.
Три дні панувала тиша. Ніхто не знав, що вирішила Марія Петрівна і чи не передумала Тетяна.. На четвертий день прийшло повідомлення від свекрухи:
“Тетяна поїхала до подруги у Чернівці”.
Анна кивнула. Вона відчувала — тільки втому й тривогу. А раптом вона справді завадила Тані стати на ноги?
Минав час. Таня не дзвонила, лише зрідка надсилала матері короткі повідомлення: «Все добре», «Не хвилюйся». Сергій поступово відійшов, але теми сестри не торкався.
Марія Петрівна залишилася у своїй квартирі, але часто приходила в гості. Анна помітила: свекруха наче помолодшала. Вона більше не мусила приймати важкі рішення, відмовлятися від свого дому.
Через рік, Таня повернулася. Анна відчинила двері й не одразу впізнала зовицю. Та схудла, акуратно підстриглася, була вдягнена просто, але зі смаком. І головне — в очах з’явилося щось нове. Спокій? Впевненість?
— Привіт, Аню, — сказала вона й несміливо усміхнулася.
— Заходь.
За чашкою чаю Таня розповідала:
— Перший місяць думала, що повернусь. Здавалося, всі проти мене, життя зламалося. Але Свєтка, моя подруга, мене підтримала. Каже: «Досить ниття, йди працювати». Влаштувалася адміністраторкою у салон краси. Платили копійки, але я вивчила все зсередини: як працює бізнес, які є витрати, які бувають проблеми.
Анна слухала мовчки.
— Потім познайомилася з Мишком. Він переїхав з Полтави, відкрив невелику студію краси. Шукав партнера, хто знається на процедурах. А я якраз закінчила курси, сертифікат отримала. Почали працювати разом.
— І як справи?
— Добре. Ми не багаті, але стабільно заробляємо. У мене є свої клієнти, Михайло займається комерцією. І знаєш… я вперше відчуваю, що справді стою на ногах.
Таня на хвильку замовкла, покрутила чашку в руках.
— Аню, я хотіла… вибачитися. І подякувати.
— За що?
— За те, що тоді зупинила мене. Якби мама продала квартиру — я б просто проїла ті гроші. Як завжди. А так… довелося подорослішати.
Увечері, коли Таня пішла до мами, Сергій тихо сказав:
— Ти мала рацію.
Анна мовчки взяла його за руку.
— Я думав, ти просто не хочеш допомагати моїй родині, — продовжив чоловік. — А ти насправді хотіла допомогти. По-справжньому.
— Іноді “ні” — це теж допомога.
— Так. Я це зрозумів.
— Він поцілував її.
— Пробач, що не почув одразу.
За стіною тихо грала музика — Ліза готувалася до іспитів. Артем робив домашнє завдання. Звичайний вечір звичайної родини. Але щось змінилося. Все стало на свої місця.
Наступного дня зателефонувала Марія Петрівна:
— Аннусю, дякую тобі. Танечка так змінилася. Подорослішала, стала самостійна. А цей Михайло, дуже хороший хлопець. Вони думають одружитися.
— Це чудово, Маріє Петрівно.
— Знаєш, а я рада, що не продала квартиру. Танечка має рацію — тепер вона справді стоїть на ногах. А в мене є до кого в гості їздити.
Анна всміхнулась. Іноді найбільший прояв любові — це вчасно сказати “ні”. І повірити, що люди здатні змінитися, якщо дати їм шанс.
Через рік Таня та Михайло побралися. Весілля було скромне, але веселе. Молодята самі оплатили все — чесно заробленими грошима. А Марія Петрівна так і залишилася у своїй квартирі. Лише на вихідні приїжджала до дітей у гості. Часто казала, що це було найправильніше рішення в її житті.
— У кожного має бути своє місце, — філософськи зітхала вона. — І свій час дорослішати.