Сказати точно, коли життя Людмилки почало псуватися, було б важко. На перший погляд, все складалося чудово: чоловік любив, пестив і любив. Вона працювала, хоч і заробляла небагато, але весь свій час присвячувала дому та п’ятирічному синочку.

Часто її мама забирала Антона з садочка, вела на плавання чи просто до себе додому. Людмила прибігала за ним після восьмої вечора, вже приготувавши вечерю та зустрівши чоловіка. Той запитував:

— Люба, а де Антон?

— Мама його на вечір узяла, зараз сходжу, заберу.

— Мила, а чого він так часто залишається в мами? Ти ж закінчуєш роботу о третій, могла б і не напружувати маму.

— Їй тільки в радість. Вона сама хоче.

Бабуся, звісно, помічала деяку прохолодність Людмили до Антона, але списувала це на те, що донька рано вийшла заміж, у 20 років. Мовляв, ще не навчилася показувати любов.

Коли Антону виповнилося шість років, додому принесли братика. Він обережно зазирнув у ліжечко, і тут же почув мамин крик:

— Відійди негайно! Він ще маленький.

— Мамо, я тільки подивитися на братика.

— Відійди, я сказала. Он, телевізор подивись.

— Людо, ти що? — здивувався чоловік. — Синку, іди до мене, я познайомлю тебе з братом. Це Андрій. Ти тепер старший брат. Будеш прикладом молодшому.

Люда ж, обзавівшись другою дитиною, з усім запалом материнської любові, стала займатися лише малюком. Бабуся говорила:

— Людо, я розумію, що у тебе прокинувся материнський інстинкт. Але пам’ятай, що у тебе двоє синів. Є ще й Антон.

— Та що ти, мамо. Він уже великий і самостійний. А Андрійко просто дуже маленький. Ось йому і дістається більше уваги.

Антону уваги від мами не діставалося зовсім. Ним займався або тато, коли був удома, або бабуся. Мама байдуже годувала і відправляла в кімнату.

Навіть успіхи в школі не змусили її хоча б пишатися сином. До підліткового віку він зрозумів: мама любить тільки Андрія. І все. Він би, може, і переживав болісно. Але поруч була бабуся, батько. Вони його точно любили.

Через тиждень після п’ятнадцятиріччя Антона батька не стало. Раптово зупинилося серце. Людмила ридала:

— Як він міг так нас залишити! Мені ж Андрійка ростити.

Про Антона вона навіть і не думала.

Людмила оформила пенсії на дітей, і всі гроші максимально витрачала на молодшого сина. Антон, ідучи до школи в закоротких штанях, сумно думав: “Годує, і добре”.

Втрутилася бабуся. Зателефонувала Людмилі:

— Так, доню, я вже на пенсії два роки, і в мене тиск дуже скаче. Я навіть підлогу помити не можу.

— Мамо, я працюю, у мене син росте.

— Два сини.

— Ну так, два сини. І мені ніколи щодня до тебе їздити.

— Відправ Антона. Хай доглядає.

— Нууу, гаразд.

Від школи було подалі, але вдома у бабусі було спокійно, своя кімната, тиша. Розмови вечорами, вона цікавилася ним і просто любила. Антон відповідав взаємністю. Закінчив дев’ятий клас, пішов у десятий. Люда, як дізналася, закотила істерику:

— Який десятий клас? Хай у коледж іде і підробіток шукає. Я сама повинна працювати.

Завжди спокійна бабуся тут підвищила голос:

— Ану, замовкла. Хлопчик чудово вчиться, живе окремо від тебе. До речі, де його пенсія? Ще раз рот відкриєш, будуть у тебе неприємності. Ти мої зв’язки знаєш. Позбавлю прав на обох дітей, і не побачиш. З цього дня пенсія повністю надходить мені на рахунок, ти переводиш. Поки пишеш довіреність. Будеш виступати — оформлю опікунство.

Людмила й забула, який у мами характер, і мовчки все зробила. Пенсію перераховувала прямо зі злістю. Вона ж розраховувала на неї, підзбиравши, Андрійкові новий планшет купити, той просив.

Зате Антон був задоволений. Стало легше. Так, у бабусі була пристойна пенсія. І пенсія онука йшла на недорогий одяг.

— Бабусю, хочу підробляти вечорами.

— Для чого тобі гроші?

— Я програмуванням займаюся, комп’ютер потрібен крутіший. Це дорого.

— Ходімо, покажеш.

Бабуся розконсервувала свої запаси, і в Антона з’явився новий потужний комп’ютер. Той на ньому і став підробляти. Гроші невеликі, але дуже потрібні в їхній родині.

Він потроху збирав. Хотів зробити бабусі дорогий подарунок. Заодно й вчився. Профільні курси, різні програми. У школі теж встигав. Не відмінник, але твердий хорошист, один з найкращих.

На Новий рік Люда з Андрієм заглянули, відвідати Антона і бабусю, привітати, і отримати подарунки. Більше їх, звісно, цікавило «отримати». Андрій побачив комп’ютер Антона і хотів пограти:

— Ух ти, який крутий. Я зараз там наведу шороху.

— Ні, у мене там не закрита робота.

— Мамі пожаліюся, і даси, — хмикнув брат.

Антон вивів брата з кімнати і замкнув двері на замок. Так, бабуся врізала в кімнати замки, щоб зачиняти від непроханих гостей кімнати, куди їм не слід було заходити. Зараз Антон цим скористався.

— Мамо, — закричав Андрій, — у Антона вже крутий комп’ютер, а він мене до нього не пускає.

— Антон, тобі що, шкода? — суворо сказала Людмила. — Негайно пусти брата до комп’ютера.

— Ні, у мене там запущена програма, і я її перервати не можу. Не пущу. Йому розваги, а у мене там справа.

— До речі, а звідки така дорога річ? Я копійки виторговую, а ви на мої гроші тут…

— Стоп, Людочко, які твої гроші? Тільки пенсія за батька. Від мами на Антона грошей немає. Хоча треба було б з тебе аліменти стягнути.

— У мене ще Андрій, я працюю.

— Ось саме, а я на пенсії.

— Ми підемо, раз нам тут не раді.

Людмила, забравши Андрія, пішла, грюкнувши дверима.

— Подарунки не забула, — засміявся Антон.

Він сам, за підтримки бабусі, вступив на бюджет до вишу на престижний факультет, вчився. Одружився після інституту. Спочатку жили у бабусі, потім купили квартиру поруч, в іпотеку. З’явилися двоє дітей. Досить постаріла бабуся допомагала невістці.

А щоб влітку відпочивати, Антон з дружиною купили дачу, збудували будинок. Все було добре. Тільки з мамою він довгі роки не спілкувався. З моменту, коли сказав:

— Мамо, я одружуюся.

— От ще. А мені хто допомагати буде? Навіщо тобі одружуватися, тільки працювати почав?

Все, більше вони не спілкувалися.

Андрій закінчив школу і більше вчитися не став. Підробляв ,,розповідь спеціально для сайту рідне слово,, робітником на будівництві, став муляром, заробляв. Любив випити і погуляти. І брав кредити, потім довго вони з Людою розраховувалися, і брав знову.

По останньому аж 15 тисяч на місяць треба платити. І та згадала про сина, зателефонувала:

— Антоне, я вже старенька, мені потрібна допомога?

— Що тобі допомогти треба?

— Мені треба, щоб ти 15 тисяч на місяць висилав.

— Ні.

— Я ж у суд піду.

— Йди.

Він повісив слухавку. Мати навіть не знала, що у Антона двоє дітей, як він живе і де. І не запитала. Гірка усмішка, неулюблений син.

Дружина обійняла:

— Прорвемося. Хай подає. Присудять — віддамо.

Від бабусі вони це приховали, ні до чого хвилювати. Та й так у вельми поважному віці.

Людмила подала позов про стягнення аліментів у розмірі аж 15 тисяч.

— У вас два сини, — сказав суд.

— Так, два. Але молодший живе зі мною. Мені всю зарплату віддає, до магазину ходить, допомагає.

Суд вивчив доходи подружжя. Офіційно у Антона було 15 тисячі. У його дружини — 12 тисяч. І нерухомість. Суд стягнув з Антона аліменти на утримання матері .

— Так мало, — після оголошення рішення сказала Людмила. — Чим же я кредит Андрійчин гаситиму.

Антон знизав плечима, не його турбота. І поїхав додому. Рішення він, звісно, оскаржить, бо платити зовсім не хочеться. Але сума цілком посильна для нього.

Незабаром не стало бабусі. Мати, як дізналася, що квартира давно оформлена на правнуків, кричала, вимагала відмовитися, або віддати їй якусь частку за квартиру. Дати грошей, і побільше.

Але нічого не отримавши, остаточно зникла з життя старшого сина, залишивши тільки виконавчий лист у приставів.

Ця історія, на жаль, не рідкість у сучасному світі.

Вона змушує задуматися про те, що справжня любов і турбота не завжди там, де ми їх шукаємо. Як ви вважаєте, чи правильно вчинив Антон?

Або ж мати завжди має право на допомогу дітей, незалежно від минулого? Поділіться своїми думками.