погода за вікном була похмурою, і, напевно, тому настрій у Діани був дуже поганий. Вона, з тужливим виразом обличчя, сиділа за робочим столом і чекала на дзвінок з однієї організації.Нарешті задзвонив мобільний телефон, і вона квапливо піднесла його до вуха.

– Так, я вас слухаю!– Як добре, що ви мені відповіли! – пролунав у телефоні чоловічий голос.

– Ви, Діана?

– Так, Діана… – обережно відповіла дівчина, вже здогадуючись, що вона даремно відповіла на дзвінок.

– А ви хто?

– Я – Петро. Доброго дня, Діано.

– Петро? Який ще Петро? – невдоволено спитала вона.

– Тільки благаю вас, не відключайте зв’язок! – ніби прочитавши її думки, заволав чоловік у слухавку.

– Я не пройдисвіт якийсь, і я не стану у вас нічого випитувати. Я ледь знайшов ваш телефон! Мені треба багато чого вам сказати, Діано.– Мені?! Сказати?! Що саме сказати?Діана застигла з телефоном в руках, не розуміючи, що відбувається.– Спочатку я хочу запитати вас, про всяк випадок, щоб переконатися, що я дзвоню тій, кому хотів додзвонитися. Це ж ви щодня ходили по вулиці Квітковій у бік університету? Щоранку, десь, приблизно, о дев’ятій годині. Адже так?– Слухайте, ви хто?

– Ще раз, вже роздратовано, запитала Діана.– Спершу скажіть, чи це були ви? Ви – красуня блондинка, зазвичай – у строгому чорному брючному костюмі, з червоною сумочкою на плечі. І в червоних черевичках на середньому підборі. Ну, скажіть! Щоб я був певен, що я не помиляюся.– Ну, припустимо, так, я ходила вранці цією вулицею… Раніше…

Коли працювала в університеті. І що?– Слава Богу, це ви… – полегшено зітхнув голос. – Але вже майже місяць, як ви кудись зникли. Ви зникли з мого поля зору. І я вже почав переживати.– Послухайте! – різко вигукнула Діана. – Що означає, я зникла з поля зору? Ви що, за мною стежили?– Так. Я стежив, – зізнався чоловік. – Щоранку близько дев’ятої я припадав до вікна і чекав вашої появи.

Я мріяв, що колись ви зайдете до нашого кафе, але ви завжди проходили повз…– Послухайте, не морочте мені голову! Останній раз питаю – хто ви? Кажіть, чи я зараз же припиню цю недолугу розмову.– Діано, благаю, не відключайтеся! Я – бариста. Я готую людям каву. Дуже смачну. Вже кілька років я працюю в кафе, і ви щодня проходили повз мене. Куди ви зникли?

– Що значить – зникла? – Діана чомусь розгубилася. – Просто я звільнилася з університету і тепер ходжу іншими дорогами. Але, зачекайте! Адже ми з вами не знайомі, так?– Чому? – злякався чоловік. – Ми знайомі!– Коли ми з вами знайомились?– Як це коли? Щойно!– Ах, щойно?

– Вона мимоволі посміхнулася. – Але до цього ми ж жодного разу не бачилися? Адже так? Як же ж ви дізналися моє ім’я та мій номер телефону? Звідки? Хто дав вам цю інформацію?– Ім’я та номер? – Він знову зітхнув. – Я дізнався про все це випадково. Я, вже зневірившись, майже поховав своє кохання, і раптом…– Чекайте, яке кохання ви поховали?– Ну як яке? Я в вас майже закоханий… Хіба ви не зрозуміли?– Майже…

– Діані стало трохи незатишно. – Ви якийсь дивний…– Я, розумію, що моє кохання вам аж ніяк не цікаве… – сказав він квапливо. – Вам цікавіше дізнатись, як я знайшов ваш номер. Зараз поясню. Одного разу, ви проходили повз наше кафе з якоюсь – теж гарною – дівчиною, і весело з нею розмовляли. А вчора я побачив її знову. Я вискочив зі свого кафе.

А потім описав вас, і вона зрозуміла, про кого я питаю. Правда, щоб дізнатися хоч щось, мені довелося її трохи обманути.– Що значить – обманути?– Я сказав, що ви заборгували мені грошей, і мені потрібен ваш номер телефону, щоб нагадати вам про це.– Що? Я заборгувала вам?!– Я ж кажу, мені довелося збрехати. Я придумав, що ви заходили до нашого кафе і замовили у мене чашку кави.

Але ваша картка чомусь не спрацювала. Вона була заблокована. І я заплатив за вас. Ви обіцяли мені повернути борг і забули. Розумієте? Мені довелося їй збрехати, показуючи із себе жадібну людину. Скнару. Щоб у мене з’явилася можливість вам зателефонувати і сказати головне.– А що – головне?– Так я ж вже сказав… – Він сумно зітхнув. – Я майже закоханий у вас, Діано. І я дуже переживаю.

Переживаю від того, що ви тепер не проходите повз моє кафе, і я не можу бачити вас. Адже я все збирався з духом, готуючись вийти одного разу з кафе, стати на дорозі, і, нарешті, познайомитися. І раптом ви зникли. Я запізнився…– Дивно… Я працювала в університеті майже два роки… А ви весь цей час просто дивилися…

– Але ж ви жодного разу не зайшли в наше кафе. Чому?– Я не люблю каву.– Ну, так… – пробурмотів він приречено. – Так іноді буває. Але це не погано. Погано, що я вас ніколи не побачу. Чи я не правий?

– Що – не правий? – Не зрозуміла вона.– Я зможу вас колись побачити?– Коли?– Коли ви мені скажете, тоді я й прийду.– Куди ви прийдете?

– Я ж говорю, куди ви скажете. У моє кафе ви не прийдете, бо ви не любите каву. Але ж є в місті інші місця. Говоріть самі, де я вас можу побачити і коли?– Стривайте, Петре, я не розумію… – Діана, справді, не розуміла, чому розмова різко повернула в цей бік.

– З чого я мушу раптом вам щось говорити?

– Ви вважаєте, що місце побачення маю призначати я? – зрадів він.

– Добре. Я згоден. Давайте сьогодні зустрінемося. Сьогодні увечері, ви вільні?

– Ви це серйозно?– Я не просто – серйозно, а дуже–дуже серйозно. Якщо ми з вами не побачимось, я ж заслабну.– Дивно… – пробурмотіла вона, і чомусь усміхнулася.

– Вам дивно, що люди іноді переживають від нездійснених надій?

– Дивно, що я терпляче продовжую вас слухати… – зізналася вона.

– І, напевно, я навіть погоджуся зустрітися з вами…

– Сьогодні?!

– Вигукнув він.

– Ну, а коли ще? У мене сьогодні якраз вільний вечір. Призначайте місце та час. Тільки – швидше. Мені повинні зателефонувати у важливій справі, а мій телефон все ще зайнятий.

– Ой, що ж ви одразу не сказали! – поквапився він.

– А давайте, я вам зараз повідомлення надішлю. На цей номер. Добре?

– Ні, вже кажіть місце і час! – наполегливо промовила Діана.

– А потім ще й напишіть. А то ви й мене обманете, як мою подругуВона сказала це, і засміялася.Петро чітко назвав місце, де він її чекатиме, та час.Коли зв’язок відключився, Діана подивилася у вікно, і їй здалося, що на вулиці не так уже й похмуро.– І взагалі все в цьому житті прекрасно, – ще подумала вона.

– Головне, іноді дослухати людину до кінця…