«Я всім поступилася заради дітей, а тепер не можу жити поряд із сином», — причитала свекруха, дізнавшись, що я проти її переїзду до нас.

Анна втомлено відкинулася на спинку дивана. Вона щойно вирішила трохи перепочити після важкого дня. І саме в цю мить задзвонив телефон. На екрані висвітився напис: «Віра Миколаївна».

— Анюточко, дорога моя, — голос свекрухи тремтів від ледь стримуваних сліз. — Пробач, що турбую так пізно…

— Щось сталося, Віро Миколаївно? — насторожено запитала Анна.

— Та так, мила моя, — тяжко зітхнула свекруха. — Мені так самотньо останнім часом. Особливо ввечері, коли темніє.

Анна мовчала, здогадуючись, куди хилиться розмова.

— Уявляєш, Аню, — продовжувала Віра Миколаївна, — раніше дім був повен голосів, сміху…

А тепер — така гнітюча тиша. Навіть годинник на стіні тікає надто голосно.

— Але ж це природно, Віро Миколаївно, — обережно почала Анна.

— Діти дорослішають, створюють власні сім’ї.

— Природно? — голос свекрухи став різкішим.

— Аню, що ти таке кажеш? Мої троє дітей роз’їхалися хто куди: старший Михайло — до Львова, Катя — в Одесу.

Віра Миколаївна зробила паузу, а потім із гіркотою додала:

— А мій найменший, Сергійко, теж віддалився. Завів сім’ю, тепер дружині більше уваги, ніж рідній матері.

Анна міцно стиснула губи. У словах свекрухи відчувався явний докір.

— Але ж Сергій щасливий у шлюбі, хіба це погано? — обережно зауважила Анна.

— Щасливий, може, й щасливий, — пробурмотіла свекруха.

— Тільки про матір зовсім забув.

Раніше щодня телефонував, приїздив. А тепер тижнями не чую голосу сина.

— Але ж ми приїжджаємо до вас регулярно, — нагадала Анна.

— Приїжджаєте! — сказала Віра Миколаївна.

— На пару годин у неділю. А потім ти знову забираєш мого сина.

Анна зрозуміла, що розмова переходить у неприємне русло. Вона спробувала знайти компроміс.

— Віро Миколаївно, я розумію, вам важко. Але ж у кожній родині так — діти виростають, покидають батьківський дім…

— Це неправильно! — категорично заявила свекруха.

— Діти мають бути поруч із батьками. Особливо сини! Вони — опора матері у літніх роках!

— Але ж Сергій вас не залишив, — зауважила Анна.

— Він просто живе власним життям.

— Власним життям? — обурено зойкнула свекруха.

— А я? Про мене хто подбає? Я ж не з заліза!

Анна зітхнула. Сперечатися не мало сенсу.

— Знаєш, Аню, — раптом змінила тон Віра Миколаївна, — я тут нещодавно читала одну статтю. Про справжні сімейні цінності.

Анна насторожено перепитала:

— І що там було написано?

Свекруха пожвавішала:

— Там йшлося про те, що справжня сім’я — це коли кілька поколінь живуть разом.

Підтримують одне одного, діляться досвідом…

Анна мовчала. Вона вже здогадувалась, куди все це веде.

— Уяви, як було б добре! — мрійливо продовжувала Віра Миколаївна.

— Я б допомагала по господарству, готувала б смачні обіди… А вечорами ми б разом сиділи, телевізор дивилися, спілкувались.

— Віро Миколаївно, — обережно почала Анна, — але ж у кожної родини має бути особистий простір.

— Який ще простір? — здивувалась свекруха.

— Ми ж рідні! Мені так бракує мого Сергійка. Не можу без дітей жити, розумієш?

Анна міцніше стиснула телефон у руці.

— Анюточко, рідна, — голос Віри Миколаївни став майже благальним, — ти ж добра дівчинка… Ти зрозумієш материнське серце…

Розмова затягнулася ще на пів години. Свекруха казала на самотність, описувала порожній дім, натякала на свій вік… Анна слухала чемно, але всередині зростало тривожне передчуття.

Коли Сергій повернувся з роботи, Анна зустріла його настороженим поглядом.

— Як справи, кохана? — Сергій поцілував її у щоку.

— Твоя мама дзвонила, — без вступів сказала Анна.

— Говорила про самотність.

Сергій зітхнув:

— Так, мені теж часто телефонує. Каже, що сумує за нами.

— Сергію, вона натякає на щось більше, — попередила Анна.

— На що саме? — чоловік сів поруч.

— Розповідає про «справжні цінності», про покоління під одним дахом, — пояснила Анна.

Сергій кивнув:

— Розумію. Вона й мені говорить, що хоче бути ближче до родини.

— І що ти про це думаєш? — з насторогою запитала Анна.

— Аню, ну це ж мама… — знизав плечима Сергій.

— Їй справді самотньо.

— Сергію, тільки не кажи, що ти всерйоз це розглядаєш, — Анна схопилася з дивана.

— А що тут такого? — щиро здивувався чоловік.

— У нас трикімнатна квартира. Місця вистачає.

Анна різко обернулася:

— Сергію, ти взагалі розумієш, що пропонуєш?

— Пропоную прийняти маму в нашу родину, — спокійно відповів Сергій.

— Вона попросила пожити з нами.

— Пожити? — перепитала Анна. — Чи переїхати назавжди?

— Ну… якщо їй сподобається, то чому б і ні? — знизав плечима Сергій.

— Ні! — різко сказала Анна. — Я категорично проти.

— Чому? — розгубився чоловік. — Це ж моя мама!

— А я не хочу жити під постійним наглядом твоєї матері! — обурилася Анна. — Саме це й станеться, якщо вона переїде!

Сергій втомлено відкинувся на спинку дивана. Його обличчя виразно свідчило: він засмучений реакцією дружини.

— Аню, чому ти так категорично налаштована? — намагався Сергій згладити ситуацію. — Мама ж просто сумує.

— Сергію, я розумію, що ти любиш свою маму, — Анна сіла навпроти чоловіка. — Але мені потрібен мій особистий простір. Наша родина повинна розвиватися самостійно.

— Розвиватися? — перепитав Сергій. — А що нам заважає це робити з мамою поруч?

— Усе заважає! — Анна різко підвелася й почала ходити кімнатою. — Я не зможу розслабитися у власному домі. Постійні поради, зауваження, контроль…

— Ти перебільшуєш, — похитав головою Сергій. — Мама — вихована жінка. Вона не буде втручатися.

Анна зупинилася й пильно подивилась на чоловіка:

— Сергію, ти справді в це віриш?

Наступного ранку за сніданком Сергій знову повернувся до теми.

— Аню, я думав про це всю ніч, — почав він обережно. — Може, варто хоча б спробувати? На місяць.

Анна різко поставила чашку на стіл:

— Ні, Сергію. Місяць перетвориться на рік, а рік — на постійне співжиття.

— Але чому ти так впевнена? — не здавався він. — Дай мамі шанс довести, що вона не буде заважати.

— Бо це моя квартира, — твердо сказала Анна. — І я не хочу жити з чужими людьми.

— Чужими?! — вражено перепитав Сергій. — Це ж моя мама!

— А для мене вона — чужа людина, — обурено відповіла Анна. — Я бачила твою маму тільки на нашому весіллі й під час знайомства. Більше в нас із нею нічого спільного. Дзвінки не рахуються — вона постійно лише скаржиться.

Сергій поблід від почутого:

— Як ти можеш так говорити про мою маму?

— Я просто кажу правду, — знизала плечима Анна. — Ми — майже чужі люди. Навіщо удавати, що між нами близькі родинні стосунки?

Минув тиждень. Анна готувала вечерю, коли задзвонив телефон. На екрані — «Віра Миколаївна».

— Слухаю, — стримано відповіла вона.

— Анна! — голос свекрухи тремтів від обурення. — Як ти могла бути проти мого переїзду?

Анна ще міцніше стиснула слухавку:

— Віро Миколаївно, я маю право вирішувати, хто житиме в моїй квартирі.

— У тебе взагалі серце є?! — закричала свекруха. — Ти не розумієш, що таке бути матір’ю!

— Можливо, й не розумію, — спокійно відповіла Анна. — Але рішення моє остаточне.

— Ти навіть не уявляєш, як це — бути розлученою з дитиною! — продовжувала кричати Віра Миколаївна. — Я всім поступилася заради дітей, а тепер не можу жити поряд із сином!

Анна глибоко зітхнула:

— Віро Миколаївно, ми з вами майже не знайомі. Нам буде важко ужитися під одним дахом.

— Це не має значення! — обірвала вона. — Ми б притерлися з часом. Головне — бажання!

— А я не хочу «притиратися», — чітко промовила Анна. — Я хочу жити в спокої зі своїм чоловіком. Створювати нашу сім’ю, думати про дітей.

— Ще пошкодуєш про свій вибір! — різко кинула Віра Миколаївна. — Я свого досягну, запам’ятай мої слова!

Зв’язок обірвався. Анна повільно опустила телефон.

Коли Сергій повернувся додому, його обличчя було похмурим.

— Мама дзвонила. Плакала, — почав він без вступів. — Розповіла про розмову з тобою.

— І що? — байдуже перепитала Анна.

— Як ти можеш так чинити? — обурився Сергій. — Мені стало її дуже шкода!

— Шкода? — перепитала Анна. — А мене тобі не шкода?

— Причому тут ти? — не зрозумів чоловік. — У тебе є дім, робота, я. А в мами що?

— У твоєї мами є власна квартира й пенсія, — нагадала Анна.

— Але ж їй самотньо! — вигукнув Сергій. — Невже ти не розумієш?

— Розумію, — кивнула Анна. — Але розв’язувати її проблеми за рахунок мого життя я не буду.

Ну як ти собі це уявляєш? Я приходжу додому після роботи втомлена і замість того, щоб відпочивати, маю розважати твою матір?

Розгорілася сварка. Сергій звинувачував дружину в егоїзмі. Анна відстоювала своє право на особистий простір. У результаті вони розійшлися по різних кімнатах.

Два дні подружжя майже не розмовляло. Атмосфера в домі стала напруженою й холодною.

На третій день пролунав дзвінок у двері. Анна відчинила — і завмерла. На порозі стояла Віра Миколаївна з двома великими валізами.

— Ой, матусю! — вигукнув Сергій, вибігаючи з кухні. — Проходь швидше! Ми так на тебе чекали!

Анна широко розплющеними очима спостерігала за тим, що відбувається. За її спиною усе вже було сплановано.

— Сергійко, любий! — розцвіла в усмішці свекруха. — Нарешті я вдома!

— Звісно, мамо, — обійняв її Сергій. — Почувайся як удома.

Віра Миколаївна озирнулась у передпокої, тоді звернулась до сина:

— А в якій кімнаті я житиму?

— Не поспішайте, — різко втрутилася Анна. — Розпаковуватися не варто. Вам доведеться зачекати, поки ваш син збере речі. Ви підете звідси разом.

У квартирі запанувала тиша. Сергій і його мати розгублено переглянулися.

— Аню, ти що робиш?! — першим отямився Сергій.

— Роблю? — перепитала жінка. — Це ти робиш. Привів матір у мій дім без мого дозволу!

— Але ж ми обговорювали це питання! — намагався виправдатися Сергій.

— Обговорювали? — Анна гірко засміялась. — І, мабуть, ти забув, що я була проти!

— Анно, як ти можеш так вчиняти? — обурено втрутилася Віра Миколаївна. — Ти не можеш вигнати мого сина!

— Не можу? — обернулась до неї Анна. — Ще й як можу! Особливо після такого вчинку!

— В мене такий хороший син! — заплакала свекруха. — Він піклується про матір!

— Піклується за мій рахунок! — відрізала Анна. — Але цьому кінець!

Вона рішуче підійшла до шафи, дістала чемодан Сергія й подала йому:

— Збирайся. І забирай свою маму.

— Що ти робиш? — вигукнув Сергій. — Це ж наш дім!

— Мій дім, — спокійно поправила Анна. — Моя квартира — мої правила.

— Аню, давай поговоримо спокійно, — спробував Сергій пом’якшити ситуацію.

— Говорити пізно, — похитала головою жінка. — Ти зробив свій вибір.

Через пів години за дверима опинилися Сергій і його мати. Анна залишилась на самоті у власній квартирі. Вона повільно пройшлась кімнатами, наводячи лад. У домі знову запанували тиша і спокій.

Анна сіла біля вікна й поглянула на вечірнє місто. Так, незабаром доведеться подавати на розлучення. Але це буде краще для неї. Вона відстояла себе, своє право на гідність і свободу. Більше ніхто не буде приймати рішення за неї.

Минуло кілька годин. На вулиці стемніло, коли знову пролунав дзвінок у двері. Анна відчинила — на порозі стояв Сергій. Сам.

— Я відвіз маму додому, — тихо сказав він. — Вона образилася, але… вона доросла жінка, зрозуміє.

Анна мовчала, дивлячись на чоловіка.

— Я довго думав у дорозі, — продовжив Сергій. — І зрозумів: не можна будувати щастя з відчуттям провини. Але й руйнувати нашу сім’ю через незгоду — теж неправильно. Я хочу бути з тобою. І водночас не хочу відмовлятися від матері. Тому давай шукати компроміс.

— Наприклад? — тихо запитала Анна.

— Ми допомагатимемо мамі — регулярно, не формально. Ми будемо приїжджати частіше, приділяти їй увагу, але — жити окремо. Без цього постійного втручання, — Сергій зробив паузу. — І я ніколи більше не ухвалюватиму важливих рішень без твоєї згоди. Обіцяю.

Анна довго мовчала. Потім кивнула:

— Добре. Давай спробуємо так.

— А потім, — чоловік продовжив, — коли у нас з’являться діти, ми залюбки возитимемо їх до мами, бавитися. Куди ж без цього.

Жінка усміхнулася. Напруга розтанула.

Не все одразу налагодиться, але вони зробили головне — вирішили йти вперед разом.
Компроміс не завжди означає програш. Іноді це — дорослий вибір двох людей, які цінують одне одного більше, ніж власну впертість.

Джерело