Ганна дивилася на екран банківського додатка і рахувала в умі. Тридцять тисяч замість двухсот. Де решта грошей?

Максим порався на кухні, гримів посудом і щось бурмотів собі під ніс. Зазвичай він приходив додому о пів на сьому, а сьогодні заявився о дев’ятій. І поводився якось дивно.

– Максе, йди сюди!

Він з’явився у дверях із винним обличчям. Ганна знала цей вираз – так він виглядав, коли розбивав щось цінне.

– Що з грошима?

– Аня, я хотів з тобою поговорити.

– Говори.

Максим сів на край дивану, потер чоло. Ганна чекала. Усередині все стиснулося в грудку.

– Я відклав сто вісімдесят тисяч.

– Куди відклав? На що?

– На дачу для мами.

Ганна відчула, як кров відливає від обличчя. Дача. Для свекрухи. При їх доходах!

– Ти з глузду з’їхав?

– Аня, послухай. Мама одна мешкає в Чернівцях. Їй шістдесят два роки. Вона Ваню бачила лише тричі за п’ять років.

Ганна здригнулася. Ваня. Їхній син спав у дитячій, а вони тут сперечаються про гроші.

– Мама нас із сестрою виховала, а тепер сидить у чотирьох стінах. А в Ольги постійно з онуками порається.

– У нас іпотека! Ми ж накопичували, щоб швидше її сплатити! Ми й так ледве кінці з кінцями зводимо!

– Дача не дорога! Ольга місце підібрала, їй зручно діставатися. П’ятдесят кілометрів від їхнього міста, і майже стільки ж від нашого.

Ганна підвелася, пройшлася по кімнаті. У голові крутились цифри. Іпотека – чотирнадцять тисяч на місяць. Комуналка – дві тисячі. Їжа, проїзд, одяг для трьох. І тепер ще дача!

– Максиме, ми не потягнемо.

– Потягнемо. Я підроблятиму.

– Де підроблятимеш? Ти й так із ранку до ночі на роботі.

– Кур’єром вечорами. Або вантажником у вихідні.

Ганна зупинилася, подивилася на чоловіка. Він сидів, опустивши голову, і вона раптом побачила в ньому того хлопчика, який боявся засмутити маму.

– Максе, я розумію, що ти любиш свою матір. Але ми не можемо собі це дозволити.

– Можемо. Просто треба трохи потерпіти. Ваня підросте, буде з бабусею час проводити.

– Потерпіти? Я вже терплю. У мене джинси в дірках, я їх заштопала. Ми місяць не купували овочів, лише макарони з куркою. Вані нові кросівки потрібні, а я все відкладаю. І ти хочеш, щоб я ще потерпіла?

Максим підійняв голову. В очах стояли сльози.

– Аня, вона моя мама! А Ваня її онук!

– А я твоя дружина! І мати твоєї дитини!

Вони дивилися один на одного через прірву нерозуміння. Ганна відчувала, як усередині наростає злість.

Не на Максима, а на ситуацію. На те, що грошей завжди не вистачає. На те, що доводиться обирати між свекрухою та власним спокоєм.

– Гаразд, – сказала вона нарешті.

– Якщо ти вже вирішив, то будемо економити.

Наступного дня Ганна купила найдешевші продукти. Найдешевші макарони та майонез. Максим вечеряв мовчки, але вона бачила, як він кривиться від прісної жирної їжі.

– Знову макарони з майонезом? – на другий день такої їжі, чоловік відсунув тарілку.

– Звикай! Натомість у свекрухи буде дача!

Максим відклав виделку.

– Аня, не треба так.

– А як треба? Радіти, що ми залишилися без грошей?

– Це ж інвестиція у сім’ю.

– У чужу сім’ю! Твоя мама – це не моя сім’я!

Слова вилетіли самі собою. Ганна одразу пошкодувала, але було пізно. Максим зблід.

– Зрозуміло, – сказав він тихо.

Встав і пішов у спальню. Ганна залишилася сидіти на кухні, дивлячись на недоїдені макарони.

За тиждень Максим влаштувався кур’єром. Приходив додому об одинадцятій, валився з ніг від втоми. Ганна готувала йому вечерю, але вони майже не розмовляли.

Ваня питав, чому тато такий сумний. Ганна не знала, що відповідати.

– Батько втомлюється на роботі.

– А чому він тепер так пізно приходить?

– Тому що працює більше.

– Навіщо?

Ганна дивилася на сина і думала про те, що він росте у сім’ї, де батьки не розмовляють один з одним. Де мама зла, а тато втомлений.

Вона лежала в ліжку і думала про гроші. Про те, як у дитинстві мама рахувала копійки до зарплати. Про те, як соромно було носити речі, що доношуються. Про те, що ніколи більше не хоче почуватися жебраком.

А Максим думав про маму. Про те, як вона дзвонить раз на тиждень і розповідає про сусідів, про серіали, про те, що купила у крамниці.

Про те, як у її голосі чується самотність. Про те, що Ольга живе у Чернівцях, і мама постійно з її дітьми сидить, а їхнього сина майже не бачить.

– Мамо, як справи? – питав він.

– Добре, синку. Не турбуйся. Вчора Ольга дітей привозила, ми в парк ходили.

Але він турбувався. Уявляв, як вона сидить у порожній квартирі, дивиться у телевізор і чекає на його дзвінок. Як діти Ольги називають її бабусею, а Ваня її майже не знає.

Якось увечері Ганна не витримала.

– Максе, ми так не можемо.

Він підняв голову від тарілки. Виглядав змученим.

– Що не можемо?

– Жити, як вороги. Ти мене ненавидиш за те, що я проти дачі. А я тебе – за те, що ти не думаєш про нас.

– Я думаю.

– Ні, не думаєш. Ти думаєш тільки про маму. І про Ольгу з її дітьми.

Максим відклав ложку.

– Аня, вона все життя на нас працювала. Батько пішов, коли мені було десять. Мама одна нас із сестрою ростила. Працювала на двох роботах, щоб ми вчилися, щоб у нас все було.

Ганна слухала і відчувала, як злість йде. Замість неї приходить щось інше. Розуміння? Жалість?

– А тепер вона одна, – вів далі Максим. – Пенсія маленька, здоров’я не те. Ольга живе поряд, мама з її дітьми постійно порається. А нашого Ваню бачила тричі за п’ять років.

– Максе, я розумію. Але ми не потягнемо.

– Потягнемо. Я більше працюватиму.

– Ти й так ореш, як кінь! Подивися на себе. Ти за тиждень на п’ять кілограмів схуд!

Максим глянув на свої руки. Вони справді схудли.

– Нічого, звикну.

– А я не звикну. Я не хочу, щоб мій чоловік убивався на роботі через дачу.

Вони сиділи мовчки. Ганна думала про те, що кохає його. Про те, що його доброта – це не слабкість, а сила. Про те, що вона одружилася з ним саме за це.

– Максе, а що, як ми знайдемо інший вихід?

– Який?

– Не знаю. Подумаймо разом.

Цими вихідними приїхала Валентина Петрівна. Ганна зустріла її на вокзалі, і вони їхали додому мовчки. Свекруха відчувала напругу.

Ваня зрадів бабусі, але тримався напружено. Він її майже не пам’ятав.

– Бабуся, а ти довго будеш?

– Два дні, онучечку.

– А потім знову поїдеш?

Валентина Петрівна глянула на онука сумними очима.

– Так, поїду.

Вдома за вечерею Максим розповів мамі про дачу. Валентина Петрівна слухала, кивала, а потім подивилась на Ганну.

– А ти як до цього ставишся, Ганнусю?

Ганна розгубилася. Вона готувалася до того, що свекруха давитиме на жалість, розповідатиме про свою самотність. А та просто питає її думку.

– Валентино Петрівно, ми поки що не можемо собі це дозволити.

– Зрозуміло.

Максим почав щось говорити, але його мама зупинила.

– Максиме, я не хочу, щоб через мене у вашій родині були проблеми.

– Мамо, жодних проблем немає.

– Є. Я бачу, як ви дивитесь один на одного. І Ваня бачить.

Ганна відчула, як червоніє. Невже так помітно?

– Валентино Петрівно, справа не у вас. Просто зараз у нас важкий період.

– Аню, я розумію. У молодих сімей завжди скрутний період. Я не хочу його ускладнювати.

Максим сидів із кам’яним обличчям. Ганна бачила, що він бореться із собою.

– Мамо, але ж ти сама живеш. Ваня тебе майже не знає.

– Синку, я прожила шістдесят два роки. Якось проживу й далі.

– Не кажи так.

– А як казати? Максиме, я не хочу дачу, якщо через неї ви сваритиметеся.

Ганна подивилася на свекруху і раптом зрозуміла, звідки у Максима ця доброта. Від мами. Яка все життя думала про дітей більше, ніж про себе.

– Валентино Петрівно, а що коли ми знайдемо компроміс?

– Який?

– Винаймати дачу. На літо. Разом з Ольгою.

Максим підійняв голову.

– Винаймати?

– Так. Це буде дешевше, ніж купувати. І якщо щось трапиться з грошима, ми завжди зможемо відмовитись.

Валентина Петрівна кивнула.

– Це розумно. І Ользі буде зручно – вона ж місце підбирала.

– Але мамо, своя дача краще.

– Максиме, – сказала Ганна твердо, – ми винаймаємо, або не буде нічого.

Він глянув на дружину, потім на матір. Та посміхнулася.

– Винаймаємо, – сказав він нарешті.

Ваня, який мовчки слухав дорослих, раптом запитав:

– А я теж буду на дачу їздити?

– Звичайно, онучок, – сказала Валентина Петрівна. – Будеш з бабусею картоплю садити.

– І з двоюрідними братами грати?

– І з братами.

Увечері, коли Валентина Петрівна та Ваня лягли спати, Ганна та Максим сиділи на кухні та пили чай.

– Пробач мені, – сказав він.

– За що?

– За те, що не порадився з тобою. За те, що змусив тебе почуватися поганою дружиною.

Аня взяла його за руку.

– А ти пробач мені за те, що я сказала про твою маму.

– Вона не образилася.

– Я знаю. Вона гарна жінка.

– Так. І ти також гарна.

Вони сиділи, тримаючись за руки, і Ганна думала, що навчилася чомусь важливому. Що кохання – це не лише почуття, а й уміння домовлятися. Вміння чути одне одного.

– Максе, а давай щомісяця відкладати потроху. На нашу власну дачу.

– Нашу?

– Нашу. Де твоя мама зможе приїжджати, а ми з Ванею – відпочивати.

Максим усміхнувся вперше за два тижні.

– Давай.

За місяць вони знайшли дачу в оренду. Невеликий будиночок із ділянкою, де Валентина Петрівна могла вирощувати помідори та огірки.

Ольга погодилася ділити витрати навпіл – їй справді було зручно залишати дітей із матір’ю на дачі.

Максим покинув роботу кур’єра, а Ганна припинила готувати одні макарони.

І коли вони всі разом сиділи на веранді – Валентина Петрівна, Ганна, Максим, Ваня та діти Ольги, – пили чай із варенням, яке привезла свекруха, Ганна думала про те, що родина – це не про гроші.

Це про те, щоб бути разом. І знаходити вихід із будь-яких ситуацій.

Ваня грав із двоюрідними братами, й вперше називав Валентину Петрівну бабусею без нагадування.

– Аню, – сказала Валентина Петрівна, – дякую тобі.

– За що?

– За те, що ти є у мого сина. І за те, що Ваня нарешті впізнав свою бабусю.

Ганна посміхнулася і подумала, що вперше за довгий час почувається по-справжньому щасливою…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.