– Хочу покаятись перед тобою, – прошепотіла Євдокія.Лікарі сказали Наталці, що матері залишилося жити лічені дні. Можливо,марить.

– Присядь і послухай, – наполягала жінка.

– Я й так на той світ ізгріхом відійду. Ти повинна знати правду……Наталка була вродливою. І після п’ятдесяти, у неї гарна постава. Час невідібрав краси. А от з особистим не поталанило. В усьому себе звинувачувала.Може, й долю через те віднадила……

На вулиці було спекотно. Ще весна, а начебто маківка літа. Наталказайшла в кафе – тут смачні морозиво й кава. І завжди людно. Особливо у вихідні.А нині неділя.Як не дивно, маленький столик для двох був вільний. Купила холоднийсмаколик, присіла.

Через декілька хвилин біля столика зупинився молодий чоловікіз горнятком кави.– Вільно лише біля вас? – запитав. – Дозволите?– Так, будь ласка.Цей день перевернув їхнє життя. Для Наталки він став фатальним. Для Вадима– виграшним…Вадим завів з дівчиною розмову. Вона йому сподобалась.

Симпатична,розумна. Незаміжня. Запропонував прогулятися містом. Погодилася.– Ми ще зустрінемось? – запитав, коли Наталка сідала в тролейбус їхатидодому.– Можливо.– У наступну неділю в кафе «Морозиво».Вона була згідна.Їй також сподобався Вадим. Цікавий. Веселий. Без обручки. Якщоскладуться стосунки, то нарешті матір перестане пиляти, що хлопця немає, а вжедвадцять п’ятий рік пішов.Вадим був щедрим на квіти та подарунки.

Але не любив розповідати просвою родину та роботу.Запрошувала у вихідні додому, хотіла познайомити з матір’ю, –відмовлявся. Посилався на зайнятість, термінові справи.Він не зізнавався їй у коханні. Нічого не обіцяв. Щоправда, якосьзапросив у Карпати. Для Наталки ці два дні були щасливими. Якби ж вона знала…Невдовзі зрозуміла, що вагітна. Сказала Вадимові. Зрадів.

Але ця радістьбула якоюсь дивною. Наталка цього не помітила.– Мені народжувати? – запитала.– Аякже!– А… ми… ти одружишся?– Повір, одинокою матір’ю не залишишся. І ще: я хотів би побачитися зтвоєю мамою. Бо вже не зручно…Наталку це втішило.Розповіла про вагітність матері.

І про те, що Вадим хоче познайомитися.Гостина була приємною. У Євдокії про Вадима склалося гарне враження.Коли збирався додому, шепнув Євдокії:– Я хотів би з вами дещо обговорити. Тет-а-тет.Наталка нічого не знала.Після зустрічі у Євдокії з Вадимом була таємниця.

Вона стосуваласяНаталки і майбутньої дитини.Якось Євдокія завела мову про закордонного родича. Мовляв, не бідний.Може, спадок дістанеться. До того Наталка про нього від матері нічого не чула.– Та не хотіла я згадувати, – викручувалася Євдокія. – Аби твій батьконічого не знав.– Мамо, не такий тато поганий, як ти кажеш. І Люба Петрівна…

– Люба Петрівна… Та вона…В Євдокії характер був запальний. Чоловікові скандали влаштовувала. От іне витримав Славко. А доньку любив. Наталка з батьком спілкувалася. І з новоюСлавковою обраницею у неї склалися нормальні стосунки.– Сподіваюся, закордонний свояк грошей підкине, – загадково мовилаЄвдокія.

– Ага, розщедриться.– Побачимо…Залишалося два місяці до народження дитини. Вадим так і не запропонувавНаталці руку і серце. Натомість сказав, що змушений їхати у тривалевідрядження.– А як же я… ми?– Про вас подбає твоя мама, а потім… все буде гаразд. Ти лише нехвилюйся. Пильнуй маля.Народжувала Наталка важко, та ще й уночі. Коли прийшла до тями, біля неїсиділа матір.– Де дитина? – прошепотіла.

– Нема. Хлопчик помер.Наталку здушили сльози болю та відчаю.– Це не правда, – простогнала. – Мамо, скажи, що це не правда.– Ти повинна змиритися, – сказала Євдокія беземоційно.Наталка в горі не звернула увагу на дивну материну поведінку.– Як про це Вадимові сказати?– Він знає. Приходив, коли ти спала.– І що? Що він сказав?

– Засмутився і… пішов.Наталка Вадима більше не бачила. Мов крізь землю провалився.Зібрала сили, аби жити далі. Вийшла на роботу.Відтоді минув майже рік. Одного дня Євдокія повідомила, що закордоннийродич заповів їй гроші. І вона їх отримала. Наталку це здивувало.– І ти мовчала, мамо?

– Хіба тобі мало емоцій? Та й не вірила ти… А ось тепер ставлю передфактом. Купимо тобі квартиру. Меблі. А гроші, які залишаться, на себе витратиш.– Здалося б подякувати родичеві.– Як? Не стало його. В роках уже був. Спадок після смерті отримала.

Для Наталки все це виглядало трохи фантастично. Але вона знала характерсвоєї матері, її любов до інтриг і замовчувати правду.…Євдокія оглядала нове доньчине помешкання.– Супер! Тепер ще б тобі гарного нареченого, а мені внуків.Наталка матері не зізнавалася, що про заміжжя не думає. А якщо зновународить мертву дитину?

От Вадим після цього відмовився від неї, навіть непоспівчував. Більше такого вона не витерпить.У Наталки були залицяльники. Але сумне минуле ставало на перешкодістосункам. Так і залишилась сама……Зістарілась Євдокія. Занедужала. Лікарі не давали надії. І тепервирішила розповісти доньці правду.

– Вадим був одружений, коли познайомився з тобою. Заможний.

З непростоїродини. Як і його дружина. Вони все мали, все могли. А дітей у них не було. Немогла його жінка народити. І коли він запросив тебе в Карпати… дуже хотів, абити завагітніла. Але ця дитина не мала бути твоя. Вона їхня.– То… мій син… не помер?– Ні. Його забрав Вадим. І ніякого спадку не було. Як і родича закордоном. Це вони гроші дали – Вадим з дружиною.

Мамо, як ти могла? Як??? Ти продала мого сина, свого внука! Обмануламене!– Я про тебе думала. Не хотіла, щоб ми жили в однокімнатній квартирі.Твій батько багату Любку відхопив, а з нею хату і в хаті. А я… а ми… Відзарплати – до зарплати капарали. Це тепер ти доробилася до посади. А тоді? Ядумала, вийдеш заміж і ще народиш.

– Я боялася і заміжжя, і народжувати. Що ти наробила, мамо? Де теперВадим? Де мій син?

– Не воруши минулого. Двадцять п’ять років минуло. Не шукай їх. Вонивиїхали за кордон. Назавжди. Це правда. Клянуся.

– Куди? В яку країну?

– Не знаю. Він не сказав.

– Ти покарала мене, мамо. Злочин вчинила. Як мені з цим жити?

– Забудь…

– Як таке забути?!

– Ти вже нічого не зміниш. І старого пологового нема. І людей тих нема. А мені полегшало…Через два дні Євдокії не стало…