Був жаркий вечір п’ятниці. Ми сиділи у квартирі Миколи, мого найкращого друга, і він не міг стримати усмішку.

— Сашко, ти не повіриш, але, здається, вона — моя доля, — його голос тремтів від хвилювання, а очі блищали, як у дитини, що вперше побачила новорічний феєрверк.

Коля виглядав щасливим, і, дивлячись на нього, я раптом відчув, як щось тьохнуло всередині. Ця людина завжди була поруч зі мною.Ми, може, й більше, ніж друзі. І ось тепер він, закохавшись у цю дівчину, так легко змінився. Ніби став кимось новим.

Чужим.Я не міг пояснити, що саме мене непокоїло в цій Ані, але якесь гнітюче відчуття не покидало. Вона здавалася надто ідеальною. Неначе лялька, створена за бажаннями Колі.

— Як думаєш, у нас щось вийде? — у його очах була дитяча надія. Він чекав мого схвалення.Я почухав потилицю, добираючи слова. Врешті, він мав право закохуватися, як і будь-хто.

Але щось у цій історії не давало мені спокою.

— Слухай, Коль, ну ти сам знаєш, як усе буває. Просто не поспішай, — спробував я заспокоїти його.Коля лише пирхнув і засміявся. Похлопав мене по плечу, мовляв, годі тобі, друже, не вигадуй.

Минуло всього три тижні, коли Коля знову зателефонував.

— Братішка, виручай! Анька вирішила переїхати до мене. Допоможеш з речами?Я зціпив зуби. ТРИ тижні. І вона вже везе речі до нього?Коли я приїхав на вокзал, вона вже чекала біля поїзда з маленькою валізою, парою коробок і переноскою, в якій дрімав кошеня.

— Дякую, Саша, — її усмішка була чарівною, очі блищали, як у героїні романтичної комедії.

— Коля завжди говорить, що ти найвірніший друг. І найкращий.Її голос був м’яким, наче відточеним для кожного слова.

— Та ми з Колею давно дружимо, — пробурмотів я, відчуваючи дивне напруження.Щось у її погляді було… неприродно відточеним. Все в ній здавалося ідеальним, надто ідеальним.У дорозі вона безперервно говорила про їхнє спільне майбутнє, про затишне гніздечко, про вічне кохання. Голос її ставав надто солодким, аж приторним.

А потім, коли я перемикав швидкість, вона раптом легенько торкнулася моєї руки.Я ледве не випустив кермо.У грудях кольнуло тривожне передчуття.

На день народження Колі зібралося багато друзів. Музика, сміх, жарти. Я на мить навіть забув про свої підозри.Та ось, коли стемніло, Аня раптом почала занадто часто опинятися поруч. Її погляд невловимо знаходив мене. Ледь відчутні дотики, непомітні усмішки…Після опівночі я втомлено впав на диван і одразу ж заснув.

Прокинувся від холоду. Відчуття чужого тіла поруч.Я відкрив очі — і обімлів.Аня. Лежить поряд. В одязі, але занадто близько.Я різко сів, але в ту ж мить у кімнату зайшов Коля.Його погляд був смертельно холодним.

— Саш, що тут відбувається?Його голос тремтів від болю та гніву.Я розкрив рота, але слова застрягли в горлі.

— Коль…

Це не те, що ти думаєш! — вигукнув я.Аня театрально зітхнула й схилила голову.

— Коля, я мала тобі сказати… Саша весь цей час… він проявляв до мене інтерес…Усередині мене все вибухнуло.— Аня! Перестань! Це брехня! — мій голос затремтів від люті.Але Коля вже бачив нас двох і не чув більше нічого.

— Я не хочу вас більше слухати. Ні тебе, ні її. Забирайтесь.Він грюкнув дверима.

Минуло кілька тижнів. Ми не спілкувалися. Порожнеча між нами здавалась непробивною.Аж одного дня задзвонив телефон.— Саш… Брате, пробач, — Колін голос був тихий, але наповнений новою силою.

— Ти був правий. Дякую, що не зник…Ми більше не говорили про ту ніч. Просто пішли на наше старе футбольне поле й мовчки згадували минуле.Я зрозумів, що в той вечір він втратив не лише Аню.

Він позбувся ілюзій. Знайшов себе.Минуло ще кілька місяців. І ось ми знову сидимо на його кухні. Коля жартує, сміється. Його погляд світиться новою зрілістю.І тепер я знаю — ніщо вже його не похитне.