– Чесно! Набридла вже ця твоя тітка, гірше за парену редьку. Що ти її пускаєш, та ще й годуєш? Довго вона у нас вештатиметься?

Костянтин вийшов із кімнати, коли Лариса Андріївна вже пішла. Сидів до останнього, вдавав, що дуже зайнятий.

Марина глянула на чоловіка, примружившись, і покликала на кухню.

– Ходімо, голодняк, погодую. Що тобі тарілки їжі шкода? Тим більше, що їжа не твоя.

– Саме так, не моя. Що там у нас на вечерю? – Костянтин демонстративно відкрив каструлю і зазирнув усередину.

– Тобі салат та курка. Два дні їй залишилося ще лікуватися, потерпіть.

Костя потер руки й сів за стіл.

Пес Пірат теж пришкутильгав на кухню.

– Ось бачиш, собаці теж не подобається ця твоя Лариса Андріївна!

Тітка й справді була не дуже приємною особою, зі скрипучим, зовсім не відповідним приємній зовнішності, голосом. Часто вона здавалася люблячою і турботливою, але насправді такою не була.

Все це робилося лише для своєї вигоди. І оскільки відмовляти родичам Марина не звикла, тітку приймала. Колись, бувши студенткою, Марина проїздом зупинялася в неї на два дні.

Тепер настала її черга допомагати. Тітці треба було годину-півтори десь перечекати, поки приїде племінник і не забере її додому.

Вона проходила лікування в лікарні на денному стаціонарі, і вирішила, що щоденні годинні поїздки туди та назад вона перенесе стійко.

До кінця лікування, звичайно, їй все набридло, вона багато супилася, скаржилася, поки гостювала у Марини. Потім почала бувати щодня, обов’язково вечеряла перед дорогою.

Марина із Костянтином жили у великому місті вже три роки, взяли квартиру після весілля в іпотеку у тихому спальному районі.

А оскільки від лікарні до їхнього будинку було недалеко, тітка воліла чекати на племінника з роботи у родичів.

Марина працювала вдома, тому до приходу чоловіка й тітки була вже більш-менш вільна. Коли тітка без попередження прийшла вперше, Марина лише мило посміхнулася.

Будь-які ситуації бувають, що тепер відразу скандали закочувати, і племінниця тітку впустила.

Вже за столом, коли пили чай, і Лариса Андріївна поскаржилася, що голодна і з’їла б зараз щось істотне, окрім чаю з бубликами, Марина раптом згадала, чим годувала її у студентстві тітка.

Марина дорогою зайшла в крамницю і купила коробку дорогих цукерок, печиво, та пачку гарного чаю. Тітка гостинці прийняла, мило посміхнулася і сіла за стіл.

Перед Мариною відразу виникла тарілка з супом і шматочками хліба, що розмокли в ньому, чи сухариками.

Марина змогла з’їсти лише дві ложки й більше до супу не торкнулася. Він явно був кислим, не першої свіжості.

– Ой, Марино, що ж ти суп не їси, мої собачки його добре їдять.

Марина відчула, як суп опинився у неї в горлі, і нестерпно захотілося пити. Після цього Марина їла у тітки все з особливою обережністю, з пересторогою.

Зате два дворові собаки тітоньки, яка жила у власному будинку, із задоволенням кидалися на їжу, та вчорашній суп.

Ці спогади були такі свіжі, що Марина, відчинивши двері холодильника, коли вже тітка була в неї в гостях, і раптом взяла два контейнери, що стояли окремо.

Вона запропонувала їй дві половинки від різних котлет і відварені ріжки з підливою, або борщ. Тітка вибрала друге, а потім дуже хвалила Марину, дивуючись, як смачно та готує.

Марина поклала чоловікові вечерю, подивилася на пса і спитала:

– Гуляти підемо?

Пес ніби розуміючи, підвівся і вирушив коридором до дверей.

Пірат доживав свого віку, але був розумним і вихованим псом дворової породи, у якого в предках явно були вівчарки. Він даремно не гавкав, знав команди й відповідав взаємністю людям, у яких тепер жив.

З’явився Пірат у сім’ї Марини зовсім недавно, і несподівано. Ніхто й подумати не міг, що в будинку житиме якась тварина, тим більше собака, доросла собака, – але доля розпорядилася інакше.

Клавдія Семенівна, сусідка по сходовому майданчику, жила в сусідній однокімнатній квартирі поряд з Мариною. Вони часто зустрічалися вранці чи ввечері, коли жінка похилого віку вигулювала пса.

Пірат довірливо тулив до долоні Марини свій вологий ніс і давав себе погладити. Сусідки розмовляли про все, що могло цікавити їх обох, обговорювали ціни в крамницях, прибирання під’їздів та прибудинкової території, погоду.

Марині Клавдія Семенівна подобалася: жінка не була настирлива, не чіплялася, знала, коли треба завершити розмову, а коли й не починати її. Вона чудово зчитувала настрій сусідів, тому подобалася всім.

Клавдія Семенівна жила одна, тому пес був для неї не просто вихованцем, а членом родини. Вже після Марина зрозуміла, що виховавши Пірата, сусідка вклала в нього свої найкращі якості. Тільки собака не розмовляла, а так все розуміла.

В один із днів, вранці, Марина звернула увагу, що пес скиглить біля дверей, чого раніше не було. А коли Марина підійшла ближче, він зайшовся гавкотом.

Марина подзвонила у двері й прислухалася, але гавкіт пса заглушав усе. Марина дістала телефон і зателефонувала сусідці, подумавши, що та залишила собаку вдома і пішла, але дзвінок телефону явно було чути у квартирі.

Марина повернулася додому й взяла ключ, який сусідка дала їй про всяк випадок.

У квартирі було тихо, тільки Пірат снував під ногами, і вів Марину до кімнати.

Клавдія Семенівна сиділа на ліжку у нічній сорочці, однією рукою тримаючись за спинку панцирного ліжка, а іншою – за серце. Марина відразу стала набирати номер швидкої допомоги й швидко підійшла до жінки.

Швидка допомога, що приїхала, відразу ж забрала Клавдію Семенівну до лікарні. Біля під’їзду лікар попросив Марину притримати собаку, та дати свій номер телефону. Пірат увесь час метушливо крутився в ногах і скиглив.

Коли карета швидкої допомоги поїхала, пес загавкав і потяг Марину, що тримала його за нашийник, за автомобілем. Марина ледве його втримала.

– Так треба! – сказала вона, і пес, почувши цей заспокійливий тон, завмер.

Увечері Марині зателефонували та повідомили, що сусідки не стало, запитали, чи не знає вона координат родичів Клавдії Семенівни. Марина не знала.

Пірат лежав на килимку біля дверей, поклавши голову на лапи. Коли Марина відчинила двері, він навіть не відреагував.

Марина сіла на стільчик перед собакою і кілька хвилин говорила. Більше згадуючи сусідку, якою вона була гарною, чуйною.

Намагалася не видавати голосом переживання, але голос тремтів. Їй здавалося, що пес усе розуміє. Марина погладила його і, взявши повідець, запропонувала йому прогулятися.

Марина забрала лежанку Пірата та миски до себе у квартиру, поставивши чоловіка перед фактом:

– Поки не з’являться родичі, пес житиме з нами.

Костянтин сів навпочіпки й простяг Пірату руку. Пес відразу відреагував, поклавши лапу зверху.

– Чудово, уживемося, – реготнув Костя і додав. – Якщо не їстимеш мою їжу і не спатимеш на моєму ліжку.

Марина відразу цмокнула чоловіка в щоку на знак подяки.

– Ти почекай радіти, – закивав чоловік. – Ось побігаєш з ним у будь-яку погоду на вулицю, заспіваєш, жаліслива наша. Я пас. Ти прихистила, ти й відповідаєш за нього!

Пірат немов зрозумів, що зараз вирішується його доля, і глянув на Марину. Вона підморгнула псові.

Минув тиждень. На появу родичів Клавдії Семенівни чекав тільки Костя. Марина вставала рано-вранці, щоб вигуляти пса, і чоловіка це дико дратувало.

Висока жінка в темно-сірому пальті, яка зненацька з’явилася, повідомила, що собака її не цікавить.

Марина нічого не сказала. До Пірата вона вже більш-менш звикла. Така відповідь родичів була передбачуваною, швидше, зворотна дуже здивувала б Марину в цій ситуації. Єдине, що зараз було важливо – пес дуже погано їв.

У квартирі Клавдії Семенівни не було натяку на сухий корм для собак, тоді Марина зрозуміла, що годувала його сусідка тим, що їла сама.

Кілька разів пса вдалося погодувати їжею, що залишилася в холодильнику у колишньої його господині, а потім холодильник довелося відключити та помити.

Марина перепробувала все, доки не стався один цікавий випадок. Вона вже збиралася виводити Пірата гуляти, як побачила невисоку незнайомку років п’ятдесяти з пакетом біля дверей сусідської квартири. Пірат завиляв хвостом, почувши знайомий запах і впізнавши жінку.

– Здрастуйте, ось тобі й на. А що це Пірат із вами? Де Клавдія Семенівна?

Марина розповіла, що трапилося, а невисока жінка, явно вражена такою новиною, мовчки простягла Марині пакет.

– А я думаю, чому вони не приходять по їжу, а воно, бачиш як… – Жінка замовкла. Потім продовжила. – Я працюю в їдальні, тут недалеко.

– Клава щомісяця мені трохи грошей давала, а я залишала їжу Пірату. Він більше нічого не їсть, крім столовської їжі.

– До нас пес прибився років десять тому, я його тоді почала підгодовувати, узимку це було. А потім Клавдія Семенівна його й забрала, пожаліла.

– Ви адресу запишіть і приходьте щодня ввечері після зміни, їжа його чекатиме. Моя зміна чи ні, неважливо, всі там Пірата знають.

– А гроші, скільки я вам буду винна? – відразу запитала Марина.

Жінка махнула рукою.

– Я не можу чужим коштом, – заперечила Марина.

– Що ви, я з вас жодної гривні не візьму! Ви собаку утримуватимете, ми годуватимемо. А вам дякую, що прихистили його, – жінка погладила Пірата по голові й почухала за вухом. – Якби не ви, на вулиці б опинився.

Марина подякувала жінці, записала адресу і згадала, що проходила якось повз цю будівлю, зрозуміла, де знаходиться їдальня.

Після прогулянки Марина дістала з пакета кілька контейнерів та відчинила їх.

– Знаєш, Пірате, я вже хочу теж мати такого кухаря у знайомих, – Марина вдихнула запах їжі, прицмокуючи.

В одному контейнері була гречка з гуляшем, у другому – котлета з макаронами та підливою, а в третьому, найбільшому контейнері – борщ.

Пірат вибрав гречку і з задоволенням її з’їв.

Наступного дня, коли в гості несподівано прийшла тітка, Марина відчинила холодильник і, побачивши там контейнери, призначені Пірату, замислилась.

– Ввечері йти по свіжу порцію. Це явно він не з’їсть за кілька годин. Марина запитала у Лариси Андріївни, що вона буде: котлети з макаронами, чи борщ?

Та відповіла, що борщ на вечерю не їсть, і Марина розігріла їй друге. Як кажуть, як постелишся…

Пірат прожив у Марини та Кості ще два щасливі роки, залишивши після себе найкращі спогади.

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.