Михайло дивився на дружину, яка збиралася на роботу, та дивувався.

– Поліно, ти ніби на свято зібралася – радісна така, щаслива! – посміхнувся він.

– Посидь три роки у декреті серед памперсів та каструль, будеш радий втекти куди очі дивляться, а не лише на роботу, – відповіла Поліна.

– А що? Я б посидів! Відпустка завдовжки в три роки! Це ж синекура!

– Домовилися, любий! У декреті з другою дитиною сидітимеш ти! Все, я побігла. Не забудь – тобі сьогодні Артема з садочка забирати.

– А може, попросиш свою маму?

– Ні, Мишко, сьогодні ввечері ти попрацюєш батьком!

Поліна побігла, і Михайло теж почав збиратися – йому навіть їхати нікуди не треба було – він працював у будівлі через дорогу.

Поліна та Михайло були одружені вже шість років, але на дитину наважилися не одразу – спочатку хотіли купити квартиру.

Можливість така у них була: в обох були дошлюбні однокімнатні квартири – трикімнатну квартиру можна було взяти відразу ж після весілля, але вони чекали, коли почнуть здавати будинки нової серії – у них було дуже зручне планування.

Квартиру купили, сина на світ божий привели, і Поліна пішла у декретну відпустку.

Вона теж спочатку думала, що відпочине – не дарма цей період називається відпусткою!

Але не тут-то було! І це їй ще пощастило! Маленький Артем був так званою «подарунковою» дитиною – він спав тоді, коли дитині годилося спати, їв стільки, скільки годилося, додавав у вазі, ріс, почав сідати, вставати – все відбувалося вчасно.

Лише одного разу син налякав батьків – тієї ночі, коли в нього поліз перший зуб.

У квартирі стояло таке репетування, що Михайло серед ночі зателефонував своїй мамі. Наталія Сергіївна примчала на таксі, швидко розібралася в ситуації, відправила сина в чергову аптеку, і за пів години у квартирі настала тиша.

До чого тут про це йдеться? До того, що Поліна протягом трьох років чудово сама справлялася і з дитиною, і з домашніми справами, звільнивши чоловіка майже повністю від всього.

Звичайно, жінка не відпочивала – у неї був зайнятий весь день, але Поліна і не орала, як розповідали деякі її подруги, змушені готувати обід та вечерю з дитиною на руках.

Обов’язком Михайла було виносити сміття та ремонтувати те, що зламалося – кран, дверцята шафи, поличку у ванній кімнаті.

І ось нарешті – щастя! Артем уже два місяці ходить до дитячого садка, навіть не захворів, як її лякали (тьху-тьху), а Поліна нарешті відчула себе жінкою, а не лише мамою.

Навіть десятихвилинний шлях до автобусної зупинки радував її: вона йшла, не штовхаючи перед собою візок, що, до речі, спочатку було дуже не звично – руки так і намагалися схопитися за уявну ручку агрегату, з яким вона зрослася за ці три роки.

Поліна працювала у правовій аутсорсинговій фірмі, і ця робота подобалася їй. Крім того, вони мали дуже згуртований, дружний колектив. Отже, виходу на роботу після декрету вона чекала з нетерпінням.

Михайлу, який був інженером-будівельником, пощастило менше: до минулого року все було добре – фірма хоч і невелика, але працювала стабільно, потік клієнтів не зникав.

Але торік власник компанії вирішив піти на відпочинок, а управління бізнесом передав синові. Той мав профільну освіту, але управлінець із нього був, як зі слона балерина.

Фірму лихоманило, трусило, клієнтів поменшало, нервів побільшало. Дехто зі старих працівників звільнився. Михайло теж почав дивитися у бік виходу.

І через місяць після того, як дружина вийшла на роботу, він прийшов додому і повідомив:

– Поліно, я знаю, ти зараз будеш кричати, але нічого виправити та скасувати вже не можна: я звільнився.

– Клас! – сказала дружина. – І що тепер? Жити на що?

– Ну, Полю, я ж не на все життя звільнився! Місяць-другий відпочину і влаштуюсь кудись. За цей час від голоду не загнемося.

– По-перше, наші з тобою зарплати майже однакові, тож можна уявити, що я працюю, а ти ще з відпустки не вийшла – якось же ми жили півтора року, і ще кілька місяців протягнемо.

– І по-друге, ми маємо трошки «підшкірного жиру» на банківському рахунку. Виживемо.

Михайло цю промову підготував заздалегідь і тепер чекав, що скаже дружина.

На його здивування, Поліна не стала шуміти і якось дуже легко з ним погодилася.

Наступного ранку дружина розштовхала його о сьомій годині.

– Поліно, ну, дай поспати! Мені ж нікуди йти не потрібно! – благав Михайло.

– Як це не потрібно? А хто Артема в садочок відведе? Весь одяг я приготувала. Не забудь взяти пакет із запасними речами – я його на ручку вхідних дверей повісила, – сказала дружина.

– Ти ж завжди сама його відводила! – спробував протестувати Михайло.

– Правильно, бо раніше я не працювала, а тепер ти. Вставай, а то запізнитеся, тоді тобі до всіх справ ще й Артем додасться.

– До яких справ? – здивувався Михайло.

– Я тобі все розписала. Аркуш на кухні, на столі. Все, вставай, я побігла. Якщо Артема через сорок п’ять хвилин не буде в садку, тобі доведеться готувати йому сніданок, обід та полуденок і укладати на денний сон.

Поліна побігла, а Михайлу довелося встати. Зібравши сина, він повів його до саду. І навіть пакет із речами не забув. Біда була в тому, що він не знав, де знаходиться група, до якої ходить син.

Михайло звернувся до сина:

– Ну, веди мене.

Але той вирішив задовольнити свою цікавість і почав по черзі заглядати у всі двері. Вони пройшли спочатку першим поверхом, потім стали підійматися на другий.

Михайла врятувало те, що їм назустріч потрапила вихователька Артема.

Повернувшись додому, Михайло вирішив, що він зараз трохи подрімає, а потім уже подивиться, що там йому написала дружина.

Але про всяк випадок заглянув і мало не очманів: він весь був списаний акуратним почерком Поліни.

Пункт перший – вимити посуд після сніданку. Пункт другий – протерти пил, пропилососити, у кімнаті Артема вимити підлогу.

Пункт третій – купити продукти. Далі йшов перелік продуктів. Потім ще три пункти та завершальний – приготувати вечерю – меню додається.

Сон, як рукою зняло. Чомусь згадалася казка про Попелюшку, якій після всіх справ треба було ще «пізнати себе» і лише потім можна було їхати на бал.

Михайло впорався, як оцінила його старання дружина, на чотири із мінусом.

Коли Поліна з Артемом увечері прийшли додому, вечеря була майже готова, але купа брудного посуду в раковині по висоті змагалася з Еверестом.

– Поліна, я подумав – нам треба купити посудомийну машину. Я сьогодні задовбався все це по три рази мити.

– А чи не ти, любий, казав, що вона нам не потрібна? – Скільки того посуду після трьох людей? – Усміхнулася Поліна.

– Я не мав рації, – відповів чоловік. – Слухай, а завтра я зможу відпочити?

– Звичайно. Прибиратися завтра не треба, до крамниці – теж не треба йти. Сьогодні ти прав – за ніч білизна висохне, попрасуєш.

– І завтра тобі Артема і відводити, і забирати – у нас тренінг, я затримаюсь. Список справ на завтра я тобі скинула.

– Поліно, та я все це за два дні не перероблю! – Вигукнув Михайло, відкривши список.

– Цікаво, а я якось три роки крутилася! До того ж ти врахуй, що Артем не з тобою, а в саду!

Наступного дня у Михайла виник завал із вечерею. Він прочитав рецепт, але не все зрозумів. Довелося дзвонити матері.

– От же, Поліна! От молодець! На господарстві тебе лишила! – засміялася мати. – Я завжди казала, що тобі, Мишко, з дружиною пощастило!

– Мамо, ти не смійся, а краще поясни мені, що означає «пасерувати».

Отримавши інструкції, Михайло впорався з вечерею та подався за сином.

А поки Поліна не прийшла, увімкнув ноутбук і почав шукати вакансії.

– Краще на роботу ходити, ніж цілий день вдома тупцювати, – подумав він.

Роботу Михайло знайшов на третій день. І полегшено зітхнув. Але він рано зрадів.

– Коханий, ти пропонуєш усе те, що в тебе займало майже весь день, робити мені одній за вечір після роботи? – Запитала Поліна.

Михайло змушений був погодитись, що домашню роботу доведеться ділити. І хто його за язик тягнув, стосовно відпустки в три роки? Лежав би й далі на дивані, ні клятий, ні м’ятий…

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.