– Ти думаєш, цим ти вмостиш себе в серця моїх батьків? – майже просичав Андрій, дивлячись не так на мене, як крізь мене. Я відчула, як мене пронизує хвиля несподіваного холоду, мов від льодяної криги.

– Яно, ти занадто легковажно дивишся на ситуацію, у нас тут, як в гербарії… кожна квіточка на своєму місці.Я трохи розгублено кліпнула очима. Здавалося, що на вулиці ще кілька хвилин тому витанцьовували сонячні зайчики, а тепер насунула якась хмара-клубок, готуючись вибухнути грозою.

Мій наречений рідко бував настільки напруженим, наче струна скрипки, на котрій ось-ось смикнуть.

Хоча ми й любили жартувати, обмінюватися дошкульностями, але це вже вилазило за рамки звичайних дурниць.– А я думала, ти радий, що я нарешті зустрінуся з твоїми батьками, – відповіла я, намагаючись натягнути на обличчя маску спокою, хоч усередині кипіло, як у казані.

Мені було важко зрозуміти, чому він так смикається, мов загнаний заєць.Насправді ж, я теж переживала.

Ще й як! Зустріч була запланована на сьогодні ввечері, і я вже тиждень не могла нормально заснути, рахуючи вівців замість слоників. Андрій – мій наречений, якого я кохала до безтями, проте я точно знала: його мати – не з тих, хто сіє ромашки на клумбі.

Він і сам попередив мене, що мама має сталевий характер, гострий язик і що в їхній родині, мов у війську, де статут понад усе.Але навіть його хвилювання – то крапля в морі порівняно з моїм страхом. Скільки подруг встигло наплести мені страшилок про майбутніх свекрух, котрі бачать у невістках загрозу і розглядають їх під тим самим мікроскопом, котрим аналізи беруть. Ні, я не збиралася перетворюватися на згусток нервів завчасно, але всередині все одно з’їдала тривога.

Зараз я дивлюся на Андрія і бачу, як він крутить у руках телефон, мов чаклунський амулет, намагаючись вигадати, де б знайти квиток в один бік і дременути подалі від незручних розмов. Мимоволі усміхнулася, уявляючи його з таким виразом обличчя – адже це зовсім не вписується в образ мого завжди впевненого й життєрадісного хлопця.

Ми з ним познайомилися в студентському таборі. Я вивчала рідну мову, плекаючи любов до слова, а він гриз граніт медичного знання, причому з поважною династією лікарів за спиною. Його батько і дід були лікарями, та й мати теж мала якийсь стосунок до медицини, хоч Андрій волів не надто поширюватися на цю тему.Він був єдиною дитиною в сім’ї, тому його виховували з особливою ретельністю, мов саджанець для виставки.

Мабуть, ця ретельність і виплекала з нього чудового друга, але й трохи невпевнену людину, коли справа дотикалася до його особистих бажань.

Коли ми почали зустрічатися, усе здавалося, мов у голлівудській мелодрамі. Ми обоє любили тихі прогулянки вечірнім містом, дивилися старі комедії й могли розмовляти до півнів, потягуючи гарячий чай у моїй тісній гуртожитській кімнаті. Здавалося, що ми створені одне для одного, як дві половинки одного яблука, розрізаного навпіл.

Я – дівчина з простої сім’ї. У мене є старший брат і молодша сестричка, ми жили скромно, але весело й дружно, немов зграя горобців. Мій тато працює на місцевому заводі, а мама – у школі, тому з дитинства мені прищепили любов до книги, читання, до всього, що розворушує уяву.

Я ніколи не соромилася свого походження, хоча зрідка знайомі й натякали, що могла б прагнути більших горизонтів, палаців та статків.У Андрія ж із цим було все інакше. Його батько, Петро Сергійович, знаний лікар, людина солідна, як дубовий стіл. Мати, яку всі кликали Барбарою, хоч і мала українське коріння, більше дратувалася, коли її називали на рідний лад.

Сусіди подейкували, що ця пані любить тримати батога напоготові і керувати всіма й усім.– Вона там, як цариця на троні, панує в домі безроздільно, і її син і чоловік погоджуються з нею в усьому. Здається, лікар не мав ні часу, ні бажання вв’язуватися в зайві суперечки з дружиною. Барбара ж повністю контролювала сина, кожну його думку й крок – так балакали люди.

Мені ж спершу це здавалося чужою фантазією, перебільшенням, сплетінням пліток. Ну не може ж людина бути настільки владною, мов королева… Та коли я вперше побачила, як Андрій ніяковіє, почувши з телефону голос матері, то вже трохи завагалася. Я відчула, що у їхньому домі діють зовсім інші закони, ніж у моєму веселому мурашнику.І ось настав час, коли я мала познайомитися з цими законами особисто.

Андрій сказав, що я маю бути готова до прискіпливого огляду, наче мене тестують на міцність. Я не знала, що мені робити – наче і нафарбуватися не хотілося занадто яскраво, щоб не виглядати зухвало, і здатися сірою мишкою я теж не мала права. Зрештою вдягнула свою улюблену сукню кольору ранкового неба, акуратно заплела волосся й вирушила з ним до їхнього величезного заміського будинку, схожого на палац із казки.

З першого погляду стало зрозуміло, що Барбара – жінка, котра звикла до ідеального порядку, де кожна порошинка знає своє місце. Біля хвіртки навіть квіти стояли, як солдати на плацу, так, ніби між ними відміряли відстань лінійкою. У внутрішньому дворику – розкішні кущі троянд, усе бездоганно підстрижене й наполіроване до блиску. У вітальні панувала стерильна чистота і відчуття неживого музею.

– Яно, – лише й мовила вона, дивлячись на мене, мов експерт, що оцінює картину, чи маю я право тут перебувати. – Сподіваюся, ти полюбляєш рибу. Бо у нас сьогодні на вечерю форель. У нас все вишукано…Я кивнула, хоч насправді жадала чогось менш претензійного, бо боялася виглядати незграбно, намагаючись делікатно їсти цю форель, котра на мене зиркала мертвими очима.

Та головне було не це, а той відчутний подих холоду, що ніби айсберг виростав між мною та Барбарою. Вона, очевидно, не була у захваті від того, що її єдиний син ось-ось приведе в дім просту дівчину, без гучних титулів і зіркових зв’язків.

За вечерею я кілька разів намагалася розпочати розмову про щось загальне, проте Барбара або відмахувалася, ніби від настирливої мухи, або дивилася на мене так, наче я вже розбила її улюблену порцелянову тарілку з кобальтовим розписом.

Батько Андрія, хоч і був привітний, та говорив переважно зі своїм сином про лікарняні справи. Вони удвох, наче в акваріумі, занурювалися в медичні терміни та історії хвороб, а я сиділа ніби німа.Андрій ніяк не втручався, ніби соромився встряти в розмову та захистити мене від материного ворожого погляду. Я ж почувалася зайвим гостем на чужому пишному святі. Та це, як то кажуть, була лише присказка.

На другий день Барбара надіслала мені повідомлення – приходь, мовляв, до кав’ярні в центрі міста, треба побалакати віч-на-віч. Я вирішила, що, можливо, це шанс, і вона хоче порозумітися, розібратися, щоб не було чвар. Але все виявилося куди прозаїчніше.

– Дівчино, тобі не місце в нашій родині, – промовила вона, навіть не доторкнувшись до тістечка, що стояло перед нею. Її слова були, як крига.

– Я дам тобі дещо взамін, тільки відчепися від Андрія і зникни з нашого горизонту. Чула, ти небайдужа до книжок. Ось гроші… Тримай гроші й мандруй собі світом, де завгодно, тільки не з’являйся більше в його житті.Я не вірила власним вухам тим гидостям, котрі вона мені намовляла.

Її цинізм був настільки вражаючим, що спочатку я втратила дар мови. Пояснювати щось було марно – її слух наче заблокували, вона не хотіла чути ані слова.

– Скільки тобі треба? – повторила вона вдруге, дивлячись мені прямо в очі, наче ми торгувалися на базарі, а я продавала пучок петрушки.Не знайшовши, що відповісти, я просто підвелася й пішла звідти геть, ніби тікаючи від чуми.

Усю дорогу додому в моїх думках, як нестримні коні, скакали питання: чи зможу я витримати це болото, якщо жінка, котра, по суті, мала б стати мені матір’ю, розлючена і так жорстоко налаштована проти мене? Чи зможу я пояснити Андрієві та розказати йому всю правду, що його мама пропонує мені низьку угоду, яка принижує і мене, і його любов?

Тепер я справді переживаю: чи вистачить запалу в нашому коханні, щоб вистояти перед натиском його сім’ї? Я люблю Андрія всім серцем, але бачу, що він, як хлопчик, боїться перечити матері. А вона готова йти на будь-які заходи, аби видихнути мене з його життя.Чи зможемо ми з Андрієм продертися крізь цю багнюку?

Чи варто далі тягнути цю лямку, якщо мій коханий не поспішає захищати мою честь? Чи реально знайти спільну мову з людиною, котра з самого початку бачить в тобі лише помилку? А що ви порадите в цій непростій ситуації?