Сьогодні я дивився у вікно нашого невеличкого будинку на околиці Львова, де кожен куточок нагадує про бурхливу молодість, і згадав, як минулого тижня моя дружина, Оксана, сиділа над холодною чашкою чаю зі сльозами на очах. Нам обом по шістдесят п’ять, і ми вперше відчули, що наші діти — троє, яким віддали всю себе, — тепер живуть своїм життям, залишивши нас наодинці з тим, що залишилося. Наш син навіть не піднімає трубку, коли ми дзвонимо. Іноді в голові пролітає страшне: хто ж подасть нам ковток води, коли старість остаточно прийде?

Ми з Оксаною одружилися у двадцять п’ять. Вона була моєю шкільною коханою, за якою я бігав роками. Навіть університет обрав той самий, щоб бути поруч. Через рік після скромного весілля народилася наша перша дочка — Соломія. Тоді життя ще не було готове до таких змін. Я кинув навчання, щоб працювати, а Оксана взяла академвідпустку.

Ті роки були важкими. Я пропадав на роботі днями, а вона вчилася бути матір’ю, намагаючись паралельно закінчити інститут. Незабаром з’явився другий дитячий сміх у домі — наш син Тарас. Оксана перевелася на заочне, а я взявся за будь-яку підробіток, щоб прогодувати сім’ю.

Ми виростили обох: Соломію й Тараса. Коли старша пішла до школи, Оксана знайшла роботу за фахом. Життя почало налагоджуватися: я отримав стабільну посаду, ми облаштували квартиру. Але ледве перевели подих, як з’явилася третя дитина — маленька Марічка.

Це було нове випробування. Я працював до сьомого поту, а Оксана цілком віддалася новонародженій. Як ми вистояли — досі не знаю. Та коли Марічка пішла до першого класу, здалося, що важке позаду.

Але спокій тривав недовго. Соломія, ледь вступивши до університету, оголосила, що виходить заміж. Ми не перечили — самі колись так само почали. Весілля й допомога з квартирою для молодят забрали всі заощадження.

Тарас теж захотів свого житла. Взявши кредит, ми купили йому оселю. На щастя, син знайшов гарну роботу в Києві, і це нас трохи заспокоїло.

А коли Марічка закінчила школу, вона мріяла про навчання за кордоном. Грошей ледве вистачало, але ми зробили неможливе — зібрали суму й відправили її до Європи. Вона поїхала, а наш дім занурився у тишу.

З роками діти з’являлися все рідше. Соломія, хоча й жила у Львові, заходила лише коли випадала хвилина. Тарас продав свою квартиру, оселився в Києві й навідувався раз на рік — якщо взагалі. Марічка, закінчивши навчання, залишилася за кордоном.

Ми віддали дітям усе: молодість, час, гроші, мрії. А натомість отримали порожнечу. Ми не чекаємо від них грошей чи догляду. Нам треба лише, щоб вони подзвонили, приїхали, сказали тепле слово. Але, здається, навіть це минуло.

Тепер Оксана сидить біля вікна, дивиться на засніжений двір і думає: може, час перестати чекати? Може, у шістдесят п’ять ми нарешті заслуговуємо на щастя, про яке завжди думали останніми?

Але як відпустити цей біль? Як змиритися, що діти, заради яких ми жертвували всім, пішли, не озирнувшись? Оксана згадує, як колись мріяла подорожувати, читати книги, просто жити для себе. Але роки пішли на турботу про інших. І тепер, стоячи на порозі старості, вона відчуває, що життя ніби висипається з долонь.

Я мовчу, але вона бачить у моїх очах ту саму тугу. Я, як і вона, віддав дітям усе — і тепер не знаю, чим заповнити порожнечу. Ми не хочемо бути тягарем, але й жити в очікуванні дзвінка, який може й не пролунати, — нестерпно.

— Може, нам варто почати жити для себе? — тихо каже Оксана, стискаючи мою руку. — Поїхати до моря, як мріяли? Чи просто гуляти ввечері, не думаючи, хто зателефонує?

Я дивлюся на неї, і в грудях прокидається щось схоже на надію.

— Може, і варто, — відповідаю. — Адже ми ще живі.

Але в глибині душі Оксана боїться: а раптом ми вАле ми вирішили спробувати — хоч раз у житті поставити себе на перше місце.