Світлана жила у місті, мала гарну роботу, двоє дітей і чоловіка. Усе життя крутилось у шаленому ритмі: садочок, школа, офіс, закупи, звіти, секції. Телефон розривався від повідомлень, а календар був розписаний до останнього рядка.

– Донечко, ти ж приїдеш до нас на Великдень? – дзвонила їй мама з села, лагідним, трохи втомленим голосом.

– Ой, мамо, не знаю… У нас тут завал. Ще й Оленка підкашлює. Може, після свят… – пояснювала Світлана, вже думаючи про вечерю й те, що забула купити пральний порошок.

– Ну то нічого. Як зможеш, то приїдеш. Ми з татом не ображаємось, але завжди тебе чекаємо.

Світлана не була поганою дочкою. Просто їй завжди здавалося, що час ще буде. Що поїздка до батьків – це так, між іншим. Що мама з татом – як та груша в саду: росте собі й росте, вже багато літ, і нікуди не дінеться.

Останній раз вона була вдома ще восени. Їхала з дітьми, швидко, галопом – мама наліпила вареників, тато носив із погреба консервацію, а Світлана тоді знову поспішала:

– Я лише на день, мамо. В понеділок – робота, у вівторок – звіт, ще ж треба дітям форму купити…

А тоді настав травень. Дзвінок. Сусідка мами, тітка Марія, тихо сказала:

– Світлано, доню… Твій тато в лікарні. Лікарі не дають ніяких гарантій, кажуть просто молитися і вірити.

– Що?! – у неї похололо під грудьми. – А мама?

– Вдома. Злякалась. Я з нею. Але приїдь, дитинко… Бо щось дуже важко…

Того вечора Світлана сіла в автобус, хоч і була неділя. Взяла лише торбинку з документами. Їхала мовчки, притискаючи до грудей телефон. У голові калатало: «Чому я не їхала раніше? Чому завжди відкладала?..»

У лікарні тато лежав блідий, із крапельницею. Очі відкрив, усміхнувся:

– Привіт, доню… От бачиш, зумів-таки тебе витягти…

Світлана кинулась до нього, притиснулась щокою до руки. Ніби знову стала дитиною.

– Ти не маєш лягати в лікарню, щоб я приїхала, – прошепотіла вона. – Я… я погана донька, правда?

Тато усміхнувся:

– Ні. Просто життя таке. Але, бачиш, добре, що ти тут.

Світлана залишилась у селі на кілька днів. Мама якось зменшилась. Ходила по хаті тиха, зморшкувата, як ікона. Коли Світлана попросила їй допомогти з городом, мама заплакала:

– Дитинко, я вже думала, що ти забула нас зовсім…

– Мамо, не забула. Просто думала, що ви завжди будете.

– Ми завжди будемо любити. Але не завжди будемо поруч.

Після того випадку Світлана змінилась. Щонеділі – хай і на пів дня – вона з чоловіком і дітьми їхали до батьків. Привозили щось до столу, часом нічого – просто себе. Мама пекла пиріжки, тато з онуками копав картоплю, Оленка вчила бабусю нові пісні з інтернету.

Батьківський дім знову наче ожив. У ньому лунали сміх, спів і запах борщу.

Одного разу, коли вони вдвох з мамою збирали півонії, Світлана запитала:

– Мамо, ти на мене не злишся, що я так рідко приїжджала раніше?

Мама зітхнула:

– Напевно я не злилася, а більше сумувала. І молилась, щоб у тебе все було добре. Бо як тобі добре, то й мені спокійно.

– А я думала, що вам нічого не треба, що ви самі собі раду дасте…

– Ми й давали. Але, доню, любов – це не в «передати привіт» по телефону. Любов – у приїхати, коли не зручно. В обіймах. У тому, щоб побачити, як хтось старіє, але ще живе для тебе.

Через рік тата не стало. Його серце таки не витримало. Пішов тихо, після дня на пасіці. Мама казала, що він був щасливий – бо встиг побути з усіма, кого любив.

Світлана тоді багато плакала. Але їй було трохи легше – бо вона встигла. Встигла ще раз обійняти, поговорити, пожартувати. Встигла повернутись додому.

Зараз Світлана приїжджає до мами щотижня.

Не тому, що встигла зробити все в місті. А тому, що розставила пріоритети. Робота не втекла. Діти, навпаки, вчаться доброти, коли бачать, як мама обіймає бабусю і разом з нею перебирає вишиті рушники.

Якось вона написала на своїй сторінці у соцмережах:

«Мені завжди не було коли. Завжди щось важливіше. Але тепер я знаю: найважливіше – це ті, хто чекає. Ті, що старіють мовчки. Ті, що не вічні. Не відкладайте маму і тата на потім. Потім може не бути».

Минулої весни, на Провідну неділю, вона стояла біля татової могили з мамою й дітьми.

Мама обережно поклала писанку на плиту і промовила:

– Дякую, що приїхали. Йому приємно. І мені.

А потім додала тихо, як молитву:

– Нехай більше ніхто не відкладає любов. Бо життя – не календар. І серце – не телефон, щоб передзвонити згодом…

Світлана стисло взяла маму за руку:

– Тепер я знаю. І більше ніколи не забуду.

Джерело