— Діду, я в тебе поживу трохи.

Сашко, онук Олексія Вікторовича, вже сімнадцятирічний (у сенсі, що йому все можна, бо молодий та безтурботний), цю фразу сказав радше ствердно, ніж питально. І, по-хазяйськи скинувши рюкзак у передпокої, одразу пройшов на кухню, до холодильника.

— Що поїсти в тебе, діду?

— І тобі здрастуй, Сашко. По-перше, прибери рюкзак, щоб під ногами не плутався. По-друге — навіть діти малі знають цю істину: коли з вулиці прийшов, треба руки мити.

— Діду, та не нуди ти! Ви, дорослі, мабуть, курси якісь спеціальні проходите, на яких вас вчать бурчати та нотації читати? Краще б нагодував онука, ніж ось так. Я взагалі-то втомився, п’ять пар відсидів, голодний, холодний, знесилений.

— Ну-ну, Сашко. Ти, як той Івасик-Телесик, що до зміючки Оленки в хатинку завітав. Тільки і ти поки не Івасик-Телесик, і я не зміючка Оленка. А вже коли явився ти до мене пожити трохи, то будь ласка, приймай мої правила. Йди руки мити, я суп погрію.

— Фууу, суп. Ні, ви безперечно курси проходите, діду. Вдома суп, у тебе суп. Вдома мати бурчить, тут ти нудиш.

Ти скажи, де вас, дорослих, вчать шкідливості, я те місце десятою дорогою обходитиму, щоб не стати таким ось сумним дорослим із супом на обід і цілодобовим бурчанням.

— Життя нас учить, Сашенько. Тільки з віком починаєш розуміти, що в житті все зовсім не так, як здається спочатку. Сідай за стіл.

Сашко мляво колупався в тарілці, розглядаючи ріденький супчик.

— Діду, от скажи, ну чому ви, дорослі, завжди все ускладнюєте? Невже не можна жити легко і просто? Обов’язково треба робити щось, що тобі зовсім не хочеться, через силу, через «не хочу», через «не можу». Ось у матері улюблене слово — «треба».

— А ти як хотів, онучку? Життя — воно така штука, і обламає, і обтесає, і характер, якщо треба, переламає. Думаєш, що ти один цим питанням задаєшся?

Нам усім, поки ми молоді та нерозумні, здається, що все легко, і вже в нас то точно все буде по-іншому. Тільки виходить не завжди по нашому бажанню. Що знову з матір’ю не поділили?

— Та ну її! Дістала зі своїми повчаннями! Вічно всім невдоволена, кричить, верещить своїм противним голосом! Допізна не гуляй, у телефоні не сиди, по дому допомагай, вранці прокидайся, вставай, на пари ці дурні йди.

Та в нас пів групи через день та щодня пропускають, і нічого, а я як дурень якийсь, щодня туди ходжу. Я ж не маленька дитина, мабуть, і сам знаю, що мені робити.

— А в чому мати твоя не права? У тому, що контролює тебе, чи в тому, що допомоги просить? А може в тому, що людину з тебе зробити хоче? Кричить та верещить? А завжди вона кричить на тебе?

— Нуу, не завжди, звісно, але часто. Особливо вранці.

— То може й кричить вона тому, що ти спокійної розмови не чуєш?

Сашко мовчки сьорбав суп і задумливо дивився у вікно. Дід теж мовчав, дивлячись на онука, думав про щось своє, а потім, наче отямившись, увімкнув чайник, дістав склянки й сказав:

— Знаєш, Сашко, ти ось на матір ображаєшся, що бурчить вона та суворішає на тебе. Не маленький ти, кажеш? Значить, виріс, дорослим став, раз сам знаєш, що тобі робити? А чому мати тебе утримує, раз дорослий ти?

Сашко ображено глянув на діда, невдоволено пирхнув, але промовчав. А дід, наче не помічаючи невдоволеного Сашкового погляду, продовжив:

— Ось якщо дорослий ти та самостійний, то чому так виходить, що матері твоїй контролювати тебе доводиться? Чому вранці вона тебе досі будить, якщо ти дорослий?

Став будильник, прокидайся сам, готуй сам собі сніданок, сам іди, а не чекай, коли мати тебе на машині до коледжу довезе. А то дивись-но: як вказує тобі мати, так «не лізь, я дорослий».

А як до діла доходить, так одразу маленьким стаєш? Що ж такого непосильного зробити тебе мати просить? З пилососом по квартирі пробігтися? До магазину за хлібом збігати? Картоплі зварити до вечері?

А ти прям і переламався від справ непосильних! Вздовж розпався, Сашко, чи поперек розвалився? Ти скажи, не мовчи. Я матері твоїй подзвоню, скажу, що не права вона, дитятко сімнадцяти років такою роботою завантажувати! У нього, у дитятка-то, вуса ледь рости почали, а вона йому пилосос у руки!

А картоплю чистити? Це де ж бачено, щоб хлопець сімнадцяти років, дитя таке нетямуще та дурне ніж у руки взяло? Ану ж обріже рученята свої криві? Таак, непорядок, однак. Я ось прям зараз їй подзвоню та прочуханки й влаштую. Бач, що задумала!

Хлопчиська маленького роботою завантажувати! Він по п’ять пар відсиджує, втомлюється так, що нікому й не снилося, а тут ще й удома справи!

І не соромно тобі, Сашко? Та тобі на матір твою молитися треба, а не скаржитися! Живеш за її рахунок, ситий, одягнений, взутий, в кармані гроші маєш, мати твоя «нехороша» та «шкідлива» спонсорує тебе. Я б на її місці й копійки іржавої не дав тобі, поросяті невдячному! Ще й язик повертається скаржитися на матір!

Сашко, опустивши голову, роздивлявся візерунок на скатертині й мовчав. Що не кажи, а дід таки має рацію. Але, напевно, підліткова впертість все ж таки виявилася сильнішою за здоровий глузд, і Сашко, впевнено дивлячись на діда, радше зі шкідливості сказав:

— Все одно дістала вона! От що страшного станеться, якщо пропущу я один день у коледжі? Чого кричати одразу? Весь настрій зранку зіпсувала своїм вереском противним!

Дід не поспішаючи налив чай, дістав красиву глиняну цукерницю, контейнер з медом, і так само не поспішаючи сів за стіл. Зачерпнувши ложку меду, дід неквапливо опустив її у склянку з чаєм і, акуратно помішуючи, сказав:

— А з якої такої радості ти до коледжу вирішив не піти? Голова боліла? А може зуб? Чи живіт тобі роздуло, та весь на пронос ти зійшов? Якщо прихворів, тоді так, можна день-другий і пропустити. А може, справа якась невідкладна у тебе була? Чи просто лінь обійняла?

Сашко, почувши про роздутий живіт та пронос, посміхнувся і негативно похитав головою, мовляв, ні, не хворів я. Та й справ ніяких важливих не було. Ну не хотілося мені йти, розумієш, діду?

Маю я право іноді просто полінуватися та в ліжку повалятися?

— А вихідні тобі на що, Санько? Вони начебто і дані на те, щоб людина відпочила, до тями прийшла та сил набралася. А в робочий тиждень працювати прийнято, Сашко. Ось мати твоя часто дозволяє собі лінуватися? А адже вона і старша за тебе, і вже куди доросліша, та й втомлюється незрівнянно більше!

— Ну ти скажеш, діду! У мами робота. Хто ж їй дозволить лінуватися? Вона і у вихідні часто працює, додому свою роботу бере…

— Так і для тебе коледж твій замість роботи зараз. У тебе поки одна робота — вчитися, професію здобувати, щоб людиною стати. А то по-твоєму виходить, що матері лінуватися не можна, а тобі можна? Ні, Сашко, так справа не піде.

Ось коли будеш сам себе забезпечувати, тоді й будеш сам вирішувати, що тобі робити та як жити. А поки ти на мамчиній шиї сидиш, то будь ласка, приймай ті правила, які вона встановила.

Мовчки пив Сашко чай, думаючи над словами діда.

Зараз, коли випустив він свою пару, коли висловив усе, що накопичилося в підлітковій душі, вже не здавалося йому, що має рацію він у всьому беззастережно, і тільки мати винна кругом.

І дід, наче прочитавши думки онука, почав свою розповідь.

Я ж теж колись молодий був, веселий та легкий на підйом. Здавалося, що все в мене попереду, і ніколи я не житиму так, як мої батьки. Ось віриш ти, Сашко, досі пам’ятаю, який вранці юнацький сон солодкий.

Так би й спав, закутавшись в ковдрочку. Та хіба поспиш у селі? Там підйом ранній, що влітку, що взимку, і з дитинства працювали ми нарівні з дорослими.

Спочатку впораєшся з худобою, а вже потім до школи збирайся та шуруй по холодку. А адже у нас школа в сусідньому селі була, майже 7 кілометрів. І ходили пішки, ніхто нас не возив.

Ось лежиш ти, спиш солодким сном, розкинувся по ліжку, за вікном темрява стоїть, а мати вже на кухні порається, сніданок нам готує.

Нюхаєш запахи, що в сон твій проникають, і розумієш, що спати залишилося всього нічого, лічені хвилинки, зараз мамка прийде, будити буде.

Закутаєшся в ковдру, як у кокон, з головою вкриєшся, аж дихати важко, а тут і мати йде. Її, матір, здалеку чутно. Начебто намагається тихенько йти, а кроки важкі, гулкі, особливо в тиші ранковій.

І тихенько так мати говорить, майже пошепки, ласкаво, мовляв, вставай, Олексику! А голос матері спросоння таким противним здається, що аж з себе виводить!

Я ж теж не відразу навчився зіскакувати з ліжка. Бувало, що й вилежувався до того, що мати аж кричати починала, мовляв, сказано ж, значить вставай. А потім уже в звичку ввійшло, навчився до будильника вставати.

І адже не думав я тоді, що мама набагато раніше встає, щоб нам їжі приготувати. Не думав про те, що і вона не висипається. І невтямки мені було, що і їй вранці повалятися в ліжку хочеться, поніжитися в ковдрочці. І про те, що настрою в неї немає, теж мені не думалося. Моє власне «я» на першому місці. Я, я, я.

Теж думав, що ось виросту, і буду сам собі господар. А виявилося, що все. Як тільки виріс, так і перестав собі належати. Спочатку навчання, потім робота, потім одружився, мама твоя у нас з бабусею зʼявилася, і вийшло, що свої власні інтереси та забаганки на задній план відсуваєш.

Я ж тільки коли виріс, тільки тоді й зрозумів, що найкращий час був у дитинстві, коли мама поруч була, та за тебе все вирішувала. А ось зараз, коли давно немає матері моєї, зрозумів я, що голос у неї був найкращий. Ніжний, ласкавий, турботливий.

Навіть коли сварилася і бурчала вона на мене, і то не зі зла було, а з любові. Тому що дбала, хотіла для мене кращого життя. Мамин голос, який би він не був, завжди найкращий, Сашко.

Надя, мамка твоя, адже теж колись молоденькою була, веселою та безпосередньою. І здавалося їй, що все легко та просто.

Теж бувало, що сварилися, та не розуміли одне одного. Їй здавалося, що чіпляємося ми до неї, не розуміємо її, а ми сердилися, тому що не чула нас дочка.

А потім виросла дівчинка, заміж вийшла, ти ось у них зʼявився. Вона в той час теж жила легко. А потім одна залишилася з тобою маленьким на руках.

Татко твій хвостом махнув та до іншої пішов. І діти у нього інші народилися, нові, а про тебе забув він, немов і не було тебе.

Скільки сліз Надя пролила, ти не знаєш, а ось я бачив, тому що в моє плече вона плакала, я її втішав. Вмить тоді подорослішати їй довелося, та курси життєві пройти по бурчанню.

На двох роботах жили рвала, щоб кінці з кінцями звести, тебе, як лялечку, вбирала, щоб не гірше за всіх ти був. Подарунки під ялинку тобі підкладала і від себе, і за татка твого. Тобі репетиторів наймала, щоб ти школу добре закінчив, та безкоштовно вступив. Не видно всього цього, Сашко.

Здається тобі, що зобов’язана вона, та тільки обов’язки — вони різні. В інших і половини того немає, що у тебе є, п’ють батьки, а діти покинуті, і то для тих дітлахів батьки найкращі.

Не говорять, що у матері голос противний. Ти тільки на секунду уяви, що не стане в тебе матері. Ось була, і немає. Що тоді, Сашко? Як ти жити без неї будеш?

Махнув дід рукою, мовляв, що толку говорити? Все одно, поки півень у м’яке місце не клюне, не дійдуть до тебе мої слова.

А Сашко, наче в уповільненій зйомці побачив те, про що говорив йому дід. Не зовсім він маленьким був, коли мама сама залишилася, майже 5 років йому було, дещо пам’ятав. Як плакала мама вечорами, а йому говорила, що порошинка в око потрапила.

Як сама ходила в старій куртці, а йому, Сашкові, купувала нові, гарні речі та іграшки, яких і так було багато. І уривки розмов пам’ятав, коли мама скаржилася бабусі, що аліменти не платить, ховається.

А вже новорічні подарунки — хіба забудеш їх? І про репетиторів дід правий. Мама тоді дуже багато працювала, щоб Сашка до іспитів підготувати, підтягнути. А адже він і сам міг би вчитися, та лінувався багато. І так страшно йому стало від того, що мами може не бути, що аж подих перехопило від цього страху. А адже правда, не стане мами, і що тоді?

Мовчки встав Сашко з-за столу, вимив посуд, протер стіл, і пішов у передпокій.

— Ти куди, Санько? Ляж, відпочинь, нехай жирок після обіду зав’яжеться! Тільки матері подзвони, скажи, що в мене залишишся, а то вона хвилюватися буде.

— Дякую, діду. Я додому піду.

— Образився, мабуть, Сашко? Та я не зі зла, а так, бурчу по-старечому, за звичкою.

— Ні, діду. Не образився. Правий ти, і сказав усе правильно. Неправий я був, і маму дарма образив. Знаєш, я ж наговорив їй всякого, і не подумав, що сам винен. Піду додому, «плюсики» заробляти до її приходу. Як думаєш, пробачить?

— Пробачить, Сашко. Як не пробачити? У неї вибору немає. Материнське серце — воно таке, там знаєш скільки всього зберігається? Тільки і ти на майбутнє головою думай, а не тим місцем, яким на парах сидиш.

Пішов Сашко додому в роздумах, а дід приліг відпочити й задумався.

Чому так? Чому з народження не дано нам розуміти, де добре, а де погано?

Всьому вчитися доводиться. Чому тільки з віком приходять до нас мізки, ті, що розумні та правильні.

І розуміємо ми багато чого тільки тоді, коли часто вже пізно, і цінувати починаємо, тільки втративши. Чи ж не дарма говориться у прислів’ї про те, що маємо — не бережемо, а втративши — плачемо…

А Сашко, зустрівши ввечері матір з роботи, мовчки притулився до неї, як маленький, і сказав:

— Пробач мене, мамо! Я так тебе люблю! Як добре, що ти в мене є! І голос у тебе найкрасивіший у світі!

Прав дід виявився. Пробачила мама Сашка. А куди їй подітися?

У неї вибору немає, тільки пробачити. Ось такі вони, ці мами. Найдобріші, милі, ніжні та турботливі. І нехай іноді голос зривається на крик, все одно мама — найкраща.

А Сашко маму свою зрозуміє. Потім, коли стане дорослим.

Зрозуміє він, що втомлювалася вона, що недосипала, і їй теж хотілося поніжитися в ліжку, і лаялася вона не зі зла, а від того, що знахабнів він, Сашко, і перестав ,,розповідь спеціально для сайту  рідне слово,, чути спокійний голос. І життя своїм дітям мами хочуть кращого, щоб усе по-іншому було, краще, ніж у них самих.

І потім, коли народиться у Сашка синочок чи донька, так само буде Сашко і бурчати, і суворішати, і зрозуміє він, що дід теж мав рацію, коли сказав, що життя — воно така штука, і обламає, і обтесає, і характер, якщо треба, переламає. А вже про те, що мама — найкраща, тут і говорити нічого.

Чи були у вашому житті подібні “діди”, що могли так мудро пояснити життя?

Або, може, ви самі вже в ролі таких “дідусів” чи “бабусь” для своїх онуків?

Поділіться своїми думками у коментарях!