Моє дитинство пройшло в однокімнатній квартирі на п’ятому поверсі звичайної хрущовки.

Нашою сусідкою по сходовій клітці була Катерина Василівна Семенкова. Чоловік її був «підкаблучник». Син «тютя». А сама вона була «хамка ненормальна». Моя мама з нею дружила.Я хочу, щоб ви представили високу статну жінку. Рухалася вона плавно, як вітрило, і навколо її великого тіла завжди струмувало щось неймовірне.

Леопардове шовкове. Яскраво-синє лляне. Або фіолетове із тафти. Голову зі світлим каре вінчав капелюх із пером. Або трояндою з органзи. Голос її був академічним. Погляд уважний. І сміялася вона так, що голуби тривожно злітали на небо.

Увечері вона включала магнітофон. Челентано. Альбано та Роміну Пауер. Магнітофон виставлявся у вікно, Катерина Василівна вбиралася у вечірню сукню з чорного оксамиту зі срібною обробкою по розкішному сміливому декольте, накривала на балконі крихітний столик і вони з чоловіком пили чай чи червоне під музику.

У вихідні вони всією сім’єю завантажувалися у жовту стареньку машину. Катерина Василівна в капелюсі. Тихий чоловік, ім’я якого я не знала, в окулярах і зі смішним, майже дитячим сачком для лову метеликів.

І худенький, високий хлопчик, який не підіймав голову від книги.
Мій тато часто їхав у відрядження, чоловік Катерини Семенівни затримувався допізна у своїй Я”поштовій скриньці” і тоді вона приходила до “нас на вогник”, на нашу кухню з помаранчевим абажуром над столом і пила чай із помаранчевих чашок у горох.

І якщо молоді мамині подружки приходили скаржитися на своїх чоловіків, дітей, свекрух та батьків, то Катерина Василівна на запитання “як справи?” відповідала: “краще за всіх”. Реготала.

І змушувала мою двадцятитрирічну маму фарбувати очі та укладати волосся.

– Все одно лягати спати, – казала мама.

– От і ляжеш спати гарна.

Вона подарувала мамі кокетливий шовковий халатик і щось там ще “не для дитячих очей” із напівпрозорих мережив та невагомих мотузок.

Я досі дивуюся, як у такої великої та гучної жінки були настільки витончені манери і як вона сиділа на наших табуретках, ніби не торкаючись поверхні та з ідеально рівною спиною.

Мій тато одного разу спросоння відчинив двері на наполегливий стукіт, а там Катерина Василівна в довгій шубі в підлогу та боярській шапці майже до стелі.

Тато виглянув у вікно, все правильно – червень, він не збожеволів, просто нова шуба і нова шапка.

Увечері всі жителі нашого двору стояли задерши голови, і дивилися, як Катерина Василівна у своїй новій шубі на заході сонця поливає з маленької лійки герань на балконі. І крутили пальцем біля скроні.

Тато часто розповідає цю історію і завжди додає наприкінці: “Хороша вона була жінка, вміла радіти, я ніколи не бачив, щоб люди так раділи, як вона”.

Якось мою маму терміново відвезли до лікарні. Тато був у відрядженні, йому відправили телеграму, другу телеграму батьковим батькам в інше місто та маминим в іншу країну.

Я сиділа в кімнаті на своєму диванчику і страшенно боялася, що мама не повернеться. І я залишуся сама в цій порожній квартирі.

І у всіх нормальних маминих подружок раптом виявилися невідкладні справи, і лише ненормальна Катерина Василівна сказала взяти ляльку, свіжу білизну та нічну сорочку та йти до них.

Сина переселили на розкладачку, мене влаштували на його ліжку і весь вечір, хлопчик, який ніколи не був помічений у галасливих дворових іграх і якого вважали недоумкуватим тюхтієм, розповідав мені про чайні церемонії, про батискафи і як поїзд їде арочним мостом і не падає.

Потім мене виявили у передпокої, де я методично крутила в руках взуття Катерини Василівни. Брала туфлю, розглядала каблук та акуратно ставила на місце.

Я шукала її чоловіка-підкаблучника. Спочатку я подивилася у поштовій скриньці, але там не було. Катерина Семенівна реготала. Реготала до сліз і не могла зупинитися.

Я часто її згадую. Як згадують сцену з фільму або цитату з книги, яку не зрозумів у дитинстві, але запам’ятав і згодом усе почуте та побачене набуває зовсім іншого змісту.

Вона справді була ненормальною. Вона хотіла радіти та раділа. Навіть якщо приводом було посидіти гарною поряд з чоловіком на балконі під магнітофон.

І чоловік її справді в очах тітоньки з нашого двору був підкаблучником. Бо йшов після роботи додому, а не з мужиками на риболовлю або з друзями в гараж. А додому.

І вдома з дружиною в гарній сукні йому було краще, ніж у гаражі та на риболовлі.

І син її був пухкий. Не ганяв по дахах голубів і не лазив по будівництву, а допомагав мамі по дому та читав книжки.

І одержав свої перші досягнення у двадцять років. У сорок став доларовим мільйонером від науки.

І вона знала, що про неї говорять. Тільки не мовчала у відповідь, як нормальна. Тому й хамка. Не опускала очей. А пишалася. І чоловіком та сином. І сукнею своєю гарною. І шубою.

Їй казали, що вона як дурепа в цій шубі влітку на балконі. Тільки не для них вона вбиралася, а для чоловіка свого. Раділа та пишалася, що чоловік у неї такий, що йому таку премію дали, що вистачило і на шубу, і на шапку та на чоботи.

Легко бути ненормальною серед нормальних. Але лише норма – це не про щастя. Норма – це, як у всіх.

Але як у всіх не обов’язково так, як треба тобі.

У мене є вечірня сукня. Шовкова з відкритою спиною. Колір “синій попіл”. Зараз одягну її, накручу волосся, нафарбую очі та мріятиму про літо і питиму з чоловіком чай. А потім ляжу спати гарна.

Це все, що я хочу вам сказати сьогодні.

Ставте вподобайки та залишайте свої думки у коментарях!