Відьма. Так-так, найсправжнісінька відьма, і ні, я, здається, ще не втратив розуму.

Ні, вона не літає на мітлі, як у казках, і не влаштовує тих моторошних ритуалів. Вона просто відьма. Звичайна собі, “середньостатистична”, як то кажуть. Це не мої слова, а її мами, до речі, теж відьми. І не тому, що вона моя теща, а просто тому, що вона — відьма. Не знаю, чи то від народження їй так судилося, чи то за покликанням.

Моя теща — це справжня голова відьмацької спільноти, чи як там правильно. Вона головна. У тещі повно титулів. Яких? Ну, звісно ж, відьмацьких! А ще вона вміє літати на мітлі, Машка мені розповідала. Машка — моя люба дружина, може, й трохи прикрасила, але її бабуся точно вміла літати на мітлі, я сам бачив!

Ну, на фото, звісно. Вона вже в поважному віці, тож тепер тихенько їздить на пилососі, мабуть, щоб не привертати зайвої уваги.

Моя теща — мама моєї коханої дружини. А дружина в мене справді кохана, без будь-яких там відьомських штучок. Я її по-справжньому полюбив, і вона мене теж.

Але ж і про тещу забувати не можна, вона в мене теж люба! Загалом, все ніяк до суті не дістануся. Моя теща є Головою Відьмацької Ради, Хранителькою Рун, Володаркою Зілляваріння і, що найцікавіше, Чемпіонкою з варіння борщу 1979 року! Уявляєте?

Борщ моєї тещі — це щось неймовірне, просто пальчики оближеш, а то й ложку проковтнеш! Починаєш їсти і забуваєш про все на світі, а потім отямишся, а ти вже третю тарілку доїдаєш, звісно, не тарілку, а те, що було в ній… Це вам не просто кулінарія, це справжня магія!

Теща моя, хоч і відьма, але яка ж вона людина! Ох, як вона Машку мою допитувала, з усією прискіпливістю, чи точно я з власної волі з нею зв’язався. Та звісно, з власної!

Коли я вперше побачив Машу, вона стояла в черзі до «Солодкої Крамнички». І на чому світ стоїть лаяла продавця за неправильне співвідношення кунжуту до меду. Ну, добре, він хотів її обважити, вірніше, вже це зробив, спритно притиснувши рукою ваги.

Всі терпляче чекали, поки Марія з продавцем кричали одне на одного, мов двоє горобців, що не поділили зернятко. Маша моя пообіцяла перетворити його на жирного кабана, а він запропонував Машці таку «дорогу», якою, за його словами, їй варто було піти.

Вона йому парирувала, що, мовляв, видно, він цю стежину добре знає, раз так впевнено посилає. У той момент я зрозумів — це жінка з принципами, за такою хоч на край світу! Це ж треба було так за себе постояти!

Я стояв і дивився на неї, роззявивши рота, мов дитина, що вперше побачила диво… Я вже уявляв собі, як, взявшись за руки, ми йдемо з Марією у світле майбутнє, повне пригод і, можливо, навіть розмовляючих тварин!

Загалом, я плюнув на профітролі, за якими мене відправила начальниця (ми всі її за очі звали Горгоною), і рвонув слідом за Машкою, яка, наче нічого й не було, легкою ходою йшла вулицею.

— Спіткнешся, — не повертаючи голови, сказала Марія. Я тоді ще не знав її імені, просто біг слідом, без тих профітролів, які так обожнювала Горгона.

— Ви мені?

— Ну, а кому ще, це ж ти біжиш за мною, я й кажу, зараз спіткнешся.

Я здивувався, пішов швидше і… спіткнувся, звісно, але! Я не впав, а ніби завис у повітрі й знову став на ноги, мов маріонетка, яку хтось смикнув за ниточки… Так я познайомився з моєю Марією, або просто Машкою (як же вона любить як я її так називаю)…

Ми гуляли, базікали, сміялися… Про профітролі та свою роботу я згадав години через три…

— Не переживай, он же «Солодка Крамничка», — кивнула мені Машка і… крамничка й справді, чудесним чином опинилася позаду мене.

— Бери свої профітролі й біжи до Горгони, а я пішла у справах. Якщо захочеш зустрітися, просто поклич…

Я, мов уві сні, купив профітролі й пішов на роботу, не уявляючи, що там мене очікує. І ви знаєте… А нічого! Всі працювали або вдавали, що працюють. Горгона вилізла з кабінету, схопила профітролі й навіть буркнула мені: «Дякую». Уявляєте? Горгона і «дякую»! Ну й дива… Ніколи б не повірив, якби сам не бачив.

Весь день пройшов метушливо, а ввечері, сидячи вдома… Я покликав Машку. Вона мені відразу ж зателефонувала. І навіть тоді я не надав цьому особливого значення…

Звісно, ми почали зустрічатися. Чому звісно? Та тому, що вона ідеальна, вона дівчина моєї мрії, вона моя кохана. Через півроку я зробив Марійці пропозицію, а вона…

Ні, вона не відмовила… Вона взяла телефон і почала знімати мене, задаючи дивні питання.

— Мишко, а скажи, будь ласка, на камеру, що ти зараз сказав мені.

— Що я хочу на тобі одружитися?

— Угу.

— Кохана… ти вийдеш за мене заміж? — трохи соромлячись і не розуміючи, що відбувається, сказав я.

Машка заплакала і погодилася.

— Маріє, а для чого це?

— Та це доказ, що ти з власної волі мені зробив пропозицію.

— Що?

Марія подивилася на мене і засміялася.

— Мамі з бабцею і тіткам, ну всій рідні. Ніхто не вірив, що хтось з власної волі захоче на мені одружитися.

— Чому, Машо?

— Не знаю, — ухилилася від відповіді тоді ще моя наречена.

А я не розумів, як можна не захотіти одружитися на Машці, вона ж така… Така…

— Яка? — тихо запитала Марія, хоча я вголос цього не сказав.

— Незвичайна, — вирвалося у мене.

— Ти ще не знаєш, наскільки ти маєш рацію. Можливо, ти ще передумаєш.

— Ні за що.

— Подивимося, ходімо до мене.

За півроку наших зустрічей Марія ніколи не запрошувала мене до себе, а тут… Ми підійшли до дверей її квартири, і я побачив — Маша хвилюється. Вона зайшла першою і щось сказала, мені здалося, що вона прошепотіла слово: «Мовчати».

— Я не тобі, — хвилюючись, сказала дівчина, — проходь… Знайомся, Мерлін, іди сюди…

З кімнати поважно вийшов величезний сіро-блакитного забарвлення кіт. Ні, не так, КІТ. Він був ростом з добру собаку, поважно пройшов повз мене і… вклонився мені.

Я гикнув.

— Твій кіт…

— Так, любий, — сказала нервово Машка.

— Він вклонився мені…

— Він… працював у цирку.

Я зрозумів, Машка бреше, вона зовсім не вміє цього робити, вона вся почервоніла, очі забігали. Я повернувся до кота, той сидів на стільці, як людина, закинувши ногу на ногу, підморгуючи мені й показуючи середній кіготь, немов натякаючи: “Ще й не таке вмію!”

— Маашо…

Маша глянула на кота, той зістрибнув зі стільця і… проходячи повз, я це чітко почув, як він сказав мені: «Ябеда».

У голові у мене зашуміло, і я провалився в чорну яму…

— Мишко, Мишко… що з тобою? — я почув голос Марії, наче крізь якусь пелену, відкрив очі, озирнувся.

Я лежав на маленькому симпатичному диванчику, на підлокітнику сидів кіт, звичайний собі кіт, і, вмиваючись, не звертав на мене уваги.

— Мишко, ти налякав мене…

Оченята Марії бігали.

— Що зі мною?

— Ти зомлів. Бувало таке раніше?

— Нііі.

— Напевно, ти погано харчуєшся, ходімо… Можеш встати? Я тебе нагодую.

Мені не хотілося сперечатися з моєю коханою, і хоч апетиту й не було, я погодився і пройшов до затишної кухоньки. Марійка готувала чудово, і я сказав їй про це.

— Ууу, ти ще не їв борщ моєї мами…

— Я впевнений, у твоєї мами смачний борщ, але ти… ти готуєш смачніше.

Маша спалахнула, а я тоді й не знав, який смачний борщ готує моя теща. А поки… Поки ми почали готуватися до весілля.

Батьки мої оцінили Машу. Молодша сестра просто,, розповідь спеціально для сайту рідне слово,, готова була прилипнути до неї і ходити слідом… І, знаєте, що найдивовижніше?

Наша Горгона на роботі раптом перестала посилати мене за профітролями і давати мені різні дрібні доручення. Вона раптом і ім’я моє запам’ятала і навіть… навіть запропонувала мені взяти участь у проєкті…

Зарплата моя теж підросла, дива та й годі… Хіба не відьмацькі чари?

А Маша, Маша сказала мені, що час їхати знайомитися з її численною ріднею.

— Ну що ж, час, так час, — сказав весело я.

— Мишко… розумієш, є невеликий нюанс.

— Що таке?

— Любий, сядь у крісло, ось так… почекай, десь у мене був нашатир… Мерліне, іди геть… Шафа, мовчи… Мишко… Я… Я…

Я напружився, та що за… яка шафа, що взагалі відбувається?

— Маріє? Все гаразд?

— Угу. Мишко… я… я…

— Та скажи ти йому вже! — закричав Кіт і ще хтось.

Я не зомлів, але очі мої ледь не вилізли з орбіт… Я почув чийсь вереск.

— Мишко, Мишко… Мишко, заспокойся, попий водички.

— Це що? Я верещав? — було моє перше питання.

Маша кивнула і заплакала.

— Кохана, та що сталося, ти можеш мені пояснити?

— Та відьма, вона відьма, — сказав знову Кіт і відбіг від мене подалі, — ледь не оглушив, ірод!

— Відьма, — сказав… шафа і заспівав голосом, що нагадував щось з українського фольклору, можливо, мелодію про відьомські чари…

Я знову хотів відключитися, але Кіт сунув мені лапу, що пахла ніби нашатирем, але насправді разюче схожим запахом, як… з лотка, котячого. Я мимоволі скривився, але вже не так злякався.

— Маша? Я збожеволів? У тебе розмовляє кіт і… шафа.

— Та ні ж, — зневірено сказала наречена, — з тобою все гаразд, це просто я… відьма.

— Ік.

— Угу. І шафа в мене так… розмовляє.

— Взагалі-то, я Музична Шафа, дозвольте познайомитися, а то Марія заборонила мені співати й базікати.

— Угу, а мені теж, — сказав Кіт, — ти не бійся її… вона хороша відьма, ось тітка у неї троюрідна, це так… Та не може, щоб гидоту не зробити, у неї день тоді даремно пройде.

— Так, — сказав шафа, — вона така, була в гостях і, уявляєте, Михайле, змусила мене весь день співати похабні частівки. Стара відьма.

— Угу, а мені… мені… мені мало не відчекрижила…

— Як… які… — запитав я, затинаючись.

— Мої, шерстяні, ось, — Кіт задер задню лапу, Маша відвернулася, я крякнув.

— Ну… — тихо запитала Марійка, — ти все ще хочеш на мені одружитися?

— Ти.. ти… ти жартуєш?

Маша опустила голову. Сльози закапали з її очей.

— Машко, та ти що?! З глузду з’їхати, моя дружина — відьма! У неї є кіт який говорить і Музична шафа… І я маю відмовитися від усього цього? Та ніколи! Це ж справжній подарунок долі!

— Я не просто розмовляю, — сказав Кіт, — я ще й Кафку читаю. І взагалі, можу підтримати будь-яку розмову. Я її друге «Я», Мишко. Марія — відьма, і їй ніяк не можна без тварини.

— А я — Марійчине придане… ти ж не хочеш взяти за дружину безприданницю.

— Я беру вас усіх! — засміявся я. — Тільки я не настільки багатий, та й кота в мене такого немає, і шафа проста… Але все ж, я прошу у вас руки Марії.

— Ми згодні! — сказали Кіт і Шафа.

А Машка знову почала плакати, вже від радості…

Ось так я одружився на відьмі. У мене ще багато чого є розповісти… Наприклад, про зустріч з тещею і про те місце, де живуть усі мої нові родичі. Обов’язково розповім пізніше.

Дозвольте відкланятися, Михайло, чоловік і зять Відьми…

А ви, дорогі читачі, чи вірите у такі дива? І чи є у вашому житті хтось настільки ж незвичайний, як моя родина?