Він прийшов до мене, коли мені було років зо три. Тепло всміхнувся і ніжно підморгнув.

— Ти хто? — запитала я, здивовано дивлячись на нього.

Він мовчав, лише загадково усміхався.

— Аааа! — раптом до мене дійшло, і очі мої засяяли, — Я знаю, хто ти! Ти Велетень, так?

Того вечора мама читала мені книжку про Велетня, і ось яким він виявився насправді… Справжнісінький Велетень! Я тоді дивилася у вікно і усміхалася йому, а він усміхався мені у відповідь, і світ здавався таким великим і добрим.

— Бууу, — сказав мені Велетень. Він сказав це по-велетенськи, але я одразу зрозуміла, що він привітався зі мною.

— Бу-бу-бу, — відповіла я йому у відповідь, і він знову усміхнувся, а моє серце радісно затьохкало.

Велетень завжди приходив мені на допомогу. Він простягав свою велику, м’яку долоню, і я вмощувалася туди, наче в найзручніше крісло. Він обіймав мене, злегка стискаючи долоню – велику, м’яку й теплу, наче хмаринка, сповнену ніжності.

— Велетнів не існує, — сміялася наді мною подружка Анька, її дзвінкий сміх розлітався по двору. — Ти, Янко, все вигадала, це ти спеціально зробила, я ж знаю, щоб Костик Василенко на тебе увагу звернув!

Я не розуміла, чому Аня мені не вірила, і так само не могла зрозуміти, навіщо мені увага того Костика Василенка.

Одного разу ми з Анею розгойдувалися на гойдалці. Все вище й вище, голова почала паморочитися, і я попросила подружку, щоб вона почала гальмувати, але…

Вона розгойдувала ще сильніше і заливисто сміялася, її сміх ставав все гучнішим.

— А Янка боягузка, ха-ха-ха, боягузка, боягузка… Костя, дивись, як я можу!

Аня встала ногами на сидіння гойдалки і… штовхнула мене ногою. Прямо мені в лоб летів гострий кут гойдалки.

Я відчула тепло і дивне відчуття, ніби лежу на м’якій хмаринці. Велика, тепла долоня тихенько стискала мене, огортаючи своїм теплом і ніжністю… Велетень лагідно дивився на мене, а потім тихенько подув, і я розплющила очі.

Я лежала на лавці, поруч плакала старша сестра.

— Я не спеціально, вона сама! — кричала Аня, ухиляючись від матері, що бігала за нею по всьому майданчику з пучком кропиви.

— Вона її штовхнула, всі бачили, — серйозно сказав Костя.

— Дурний, ненавиджу тебе! — кричала Аня. — Іди і цілуйся зі своєю Яночкою-балериною…

— Ах ти ж вискочко! — закричала, заголосила мама Ані. — Це ти що ж, через хлопців у такому віці вже на все готова? Ану пішла додому, ну я тобі задам… Ось же тітка Олька, точно… один-в-один, ось порода, та за хлопцями аж труситься…

Так та років у чотирнадцять бігати почала, а ця дивись, від горщика два вершка і туди вже… Я тобі задам дома… Дмитрикууу, Дмитрику… іди сюди, падлюко, це ти так за сестрою дивишся?

Вона ж ледь дитину не покалічила, ось посадять тебе в клітку і будуть сіном годувати, ось дізнаєшся тоді, негіднице, — тягне за руку по двору ревучу Аньку тітка Світлана, її мама…

— Боляче, Яно? — співчутливо запитує мене Костя, і… мені раптом стає так тепло, ніби мене обійняв сам Велетень…

Йду з балетного класу, а назустріч мені поспішають друзі — Анька, Костя і Дімас. Дімас закоханий в Аньку, але вона не помічає цього, відмахуючись від нього, як від набридливої мухи. Ми йдемо вчотирьох у кіно, завжди разом, і нас так і називають — «Чудова Четвірка».

Ввечері мені дзвонить Костя.

— Янка, тебе! — протягує мені слухавку молодший брат і хмикає. Вовка молодший на рік, я середня, сестра Таня закінчує школу.

Костя… Він кличе вийти на вулицю, обіцяє щось показати. Я поспіхом одягаю пальто, чоботи та шапку і виходжу.

— Дивись…

Він показує мені, що під пальто у нього сидить, притиснувшись до грудей, хтось крихітний, з рожевим трикутним ротиком і закислими очима… Кошеня. Моя давня мрія, але… у Вовки алергія, і нам не можна заводити тварин.

Ми вирішуємо сховати його в підвалі, ходимо туди годувати, промили очі. Ми ходили туди до самої весни, аж поки двірник не забив двері до підвалу дошками.

Я плачу і пояснюю, що там кошеня.

— Його забрали.

— Хто?

— Не знаю, якась дівчина…

— Так я забрала, теж мені, партизани, — каже Анька і спльовує на землю. За її спиною крутиться Дімас… Але Анька не дивиться на нього. А куди ж вона дивиться?

Щось кольнуло… Я знаю куди, вірніше, на кого дивиться Анька. Ну і нехай, мені все одно… Я відвертаюся і збираюся йти.

— Яно… не йди, — кличе мене Костя, і… тепле почуття огортає мене. Велетень. Я його не бачу, але знаю… він тут…

Анька дує губи.

— Та Янка замерзла вже, вона мерзлячка, а я ні. У неї он, руки червоні, а губи сині…

Костя бере мої руки у свої долоні й дихає на них, зігріваючи їх своїм теплом. Анька розвертається і швидко тікає…

Вночі до мене приходить Велетень, і я розповідаю йому про все… про Костю. Він тихо усміхається, підставляє мені свою долоньку…

— Що це за професія, балерина? Стрибати до пенсії двадцятим лебедем у сьомому ряду? А ти знаєш, — вона обертається до Кості, — балеринам не можна мати дітей і на пенсію вони виходять у двадцять сім років, з покаліченими ногами, і…

Ми усміхаємося, не слухаючи маячню, яку несе Анька…

Ми йдемо, взявшись за руки, і сміємося. Весна, молодість, земна куля під нашими міцними і молодими ногами…

Хто був найвеселішим на нашому з Костею весіллі? Звісно, Анька! Вона брала участь у всіх конкурсах, співала частівки, голосно сміялася, закинувши голову.

— Янко, я прийду на твоє весілля в чорній сукні, можна?

— Чому ж у чорній?

— Ну, в білій же будеш ти…

Вона прийшла в червоній сукні, червоній, наче згусток крові, і виділялася вона серед усіх, як яскрава маківка на квітучому полі.

Я прошуся до Велетня на ручки. Мені погано…

— Подумаєш, — каже Анька, — та вони самі не розуміють до пуття. Я бачила, як ти танцюєш, та ти… ти як ця… як її… Айседора Дункан, хоча ні… Янко… не сумуй, адже головний приз у тебе.

— Який приз?

— Костя… Він тебе любить, Янко…

— При чому тут це? Дімас теж любить тебе.

Аня посмутніла.

Вона приїжджає до нас у гості, чоловік у відрядженні… Ми сидимо на кухні і п’ємо червоне солодке й трохи гіркувате, як спогади.

— Прямо молодість згадала, а… ти ж не пила в юності… балерина. Ти чому дітей не народжуєш Кості? Він же чоловік, йому продовження роду треба.

— А ти… Ти чому Дімасові не даруєш дітей?

— Їх треба робити треба від коханих і для коханих, — каже Анька… — Янко… а віддай мені Костю свого.

— В сенсі, віддай?

— Ну, без сенсу… просто віддай, він тобі не потрібен, Янко… ти ж вся в балеті своєму, в учнях… у тебе око горить… Віддай, га?

Анька впала на коліна і заплакала, її сльози текли по щоках.

— Аню, ти чого?

— Я йому дитину подарую… Я можу, я Дімі не хочу, я його не люблю…

Я відчула, як мене обіймає тепла хмаринка, Велетень. Як добре, що він опинився поруч, він врятував мене… Я провалилася до нього в обійми, і світ закружляв.

Вранці Анька, наче нічого й не було, запрошувала нас на ювілей до Дімаса…

Я того вечора довго сиділа сама і думала над словами Ані.

— Він же піде від тебе, все одно піде, — п’яно плакала Анюта, — давай не віддамо його чужій, він же наш, Костя…

— Він мій, він мене любить…

— А ти? Ти його любиш так, як я змогла б любити…

Я плачу, і навіть обійми Велетня не допомагають мені, я плачу…

Чоловік приїжджає втомлений, і я вперше принюхуюся до нього, чи немає чужого запаху… Він цілує мене і втягує мій запах.

— Як я скучив…

— Анька була…

— Так?

— Угу…

— Щось не бачу радості від зустрічі з подругою.

— Вона просила віддати тебе.

— Кому?

— Їй…

— Треба ж, цікаво.

— А ти?

— Я не погодилася.

— Фуух… я не хочу йти до Аньки, я ж тебе люблю.

— Вона каже, що ти все одно підеш від мене.

— От як… Вона завжди щось каже, навіщо ти з нею дружиш? — Вже не вперше запитує мене Костя. Я знизую плечима. Не знаю.

— Дурненька моя, я тебе люблю…

— Я знаю.

А вночі… вночі велика і тепла рука обіймала мене обережно і колихала. Зірки були так близько, здавалося, до них можна дотягнутися рукою…

Велетень.

— Скоро я буду до тебе рідше приходити, але я буду поруч.

— Чому?

— Побачиш…

Я дивлюся на місяць… він заглядає в колиску, де спить наш син. І в цей момент я відчуваю глибоке щастя, розуміючи, що Велетень завжди був поруч, і тепер він огортає теплом мого синочка.

Як вам такі спогади? Чи є у вашому житті такі ж теплі, невидимі захисники?