Той весни він відмовився одружуватися на вагітній дівчині. Мати його підтримала, але батько став на захист майбутньої дитини.

— Тату, у мене новина. Сусідка, Олеся… Вона вагітна. Від мене, — промовив Дмитро, ледь зайшовши у хату.

Батько, Тарас, на мить завмер, а потім спокійно відповів:

— Ну то й одружуйся.

— Та ти що, я ще молодий. Мені рано в сім’ю, до того ж ми навіть не зустрічалися серйозно…

— Серйозно? — усміхнувся батько. — Значить, бігати за дівчиною ти був чоловік, а тепер, коли треба відповідати — раптом дитина. Оце так. — І, не кажучи більше ні слова, гучно покликав дружину: — Мар’яно! Іди сюди!

Мар’яна зайшла на кухню, витираючи руки об фартух:

— Що трапилось?

— Слухай. Наш син причарував Олесю, тепер у неї буде дитина, а він женитися не хоче. Каже — занадто молодий. Бігає, як кіт від відповідальності.

Мар’яна навіть не здивувалась. Її обличчя стало кам’яним:

— І правильно. Чого тягнути в дім першу-ліпшу? Зараз дівчата хитрі — знайдуть когось заможнішого, завагітніють, а потім «женись». А потім виявиться — дитина не його. Хай здасть аналізи. І взагалі, що ти тиснеш на Дмитра? Він ще юний. Він чоловік, йому важко було встояти. Але це не означає, що ми повинні годувати чужих дітей.

Тарас важко зітхнув і тихо промовив:

— А якщо це справді його дитина?

— Ну й що? Ми повинні тягнути цей тягар? Скажи їй, хай здає тести, тоді й побачимо.

Вона розвернулась і пішла на кухню, а Тарас лишився з сином.

— Знаєш, я теж колись був молодим, — почав він.

— Кохав одну, а одружився з іншою. Не через кохання, а через відповідальність. Бо бути чоловіком — це не лише про пристрасть, а й про вибір і наслідки. Твоя матір тоді чекала дитину. Я не знав, чи зможу бути з нею, та знав одне — дитина невинна. Моя кров, моя совість. І знаєш, Дмитре, попри все, я ніколи не жалкував, що лишився.

Минуло три місяці. Тест ДНК дав чітку відповідь: з ймовірністю 99,9% Дмитро — батько дитини Олесі.

— Ну й що? — зневажливо кинула Мар’яна, коли Тарас поклав перед нею папір.

— Так, він батько. Але це не значить, що Олеся житиме в цьому домі. Вона сюди не ступить. Я так сказала!

Дмитро сидів, не дивлячись батькові в очі. По його обличчю було видно — він обрав бік матері. Він мовчав, стискав кулаки, але слова не вимовляв.

Тарас повільно підвівся зі столу:

— Раз ви вже обоє ухвалили рішення — тепер послухайте моє.

Його голос був тихим, але твердим:

— Поки я живий, мій онук не буде знати потреби. Я виділю землю, збудую будинок, і він — моя кров — отримає все, що я заробив. А ви вже можете на мене не розраховувати. Я відмовляюсь бути частиною цього сорому. Дмитре, з цього дня ти для мене не син. Усе, що в мене є, тепер належатиме дитині. Жодної гривні ви від мене не отримаєте.

Мар’яна спалахнула:

— Ти з глузду з’їхав? Власного сина хочеш позбавити спадщини?!

Тарас не відповів. Він просто розвернувся і пішов, ігноруючи крики та лайку. Дмитро лишився стояти в тиші, не вірячи, що батько справді це сказав. Але він знав: якщо Тарас так сказав — значить, так і буде.