Я запропонувала свекрусі розділити полиці у холодильнику — і почався скандал. «Що за маячня? Навіть у гуртожитку такого не було!»

Чотири роки. Саме стільки ми з чоловіком і нашою дворічною донечкою живемо під одним дахом із його матір’ю — Марією Іванівною. У старій трикімнатній хрущовці на околиці

Чернігова. Живемо тому, що не можемо дозволити собі інше житло. Мій чоловік працює звичайним слюсарем, я — бібліотекарем у місцевій школі.

Зарплат вистачає лише на підгузки, хліб та комунальні. Навіть якби я влаштувалася на додаткову ставку, це не дало б нам можливості знімати помешкання. Тому ми терпимо. Щодня.

Я намагалася бути вдячною. Усе ж таки Марія Іванівна — не чужа людина. І хоч у неї непростий характер, вона — бабуся нашої дитини. Та й допомагає — може посидіти з дівчинкою, поки я бігаю в аптеку чи до лікаря. Але чим більше часу минає, тим важче стає. Ніби ходимо по мінному полю.

Найменший невірний крок — і вибух. Спочатку це були дрібниці: не помила тарілку одразу після вечері, не протерла плиту. Потім пішли докори: «Знову твої макарони зкисли», «Чому ти з’їла мій йогурт?» — хоча я його навіть не відкривала.

Я терпіла. Чесно. Але одного разу, коли вона знову звинуватила мене, що її курячий бульйон «зник», я не витримала. Запропонувала поділити холодильник. По-чесному й по-доброму: верхня полиця — ваша, середня — наша. Ви варите собі суп, ми — собі. І ніяких взаємних претензій. Кожному — своє.

Марія Іванівна завмерла, а потім спалахнула:

— Що ти несеш?! Навіть коли я в молодості жила в гуртожитку з шістьма дівчатами в кімнаті — ніхто не ділив холодильник! Усе було спільне. А ви що, сім’я чи сусіди?! Виходить, я варю борщ — а ви мені: «Дякуємо, не треба, у нас своє»? Як ви поясните дворічній дитині, що банан на нижній полиці — бабусин, і його не можна брати?! Що за дурниця?! Не в моїй хаті!

І справді — в її хаті. Вона не дає нам про це забути жодного дня. Якщо ми дозволимо собі щось — навіть повісити нове рушник або переставити чашку на полиці — вона одразу нагадує: «Це моя квартира. І буде так, як я скажу». Ніяких натяків. Каже прямо.

З іншого боку — вона знає, де купити найдешевше м’ясо, у якій крамниці творог за акцією, а де овочі зі знижкою. Мчить по базарах з розкладом у голові й завжди приносить додому пакети з продуктами за копійки. Іноді я заздрю — у мене немає ні часу, ні сил на такі марафони. Я купую те, що ближче до дому. І так, дорожче. А вона — як снайпер: вичікує, прицілюється — і бере. Але потім усе це — привід для докорів. «Я стараюся, витрачаю час, а ви тільки нарікаєте!»

Я намагалася говорити з чоловіком. Пропонувала: давай знімемо хоч якусь однушку, хоч на краю міста. Аби жити окремо. Але він не хоче. «Ми не потягнемо. Мати сама не впорається. Вона образиться…» — і так кожного разу. Він боїться її образити, а я кожен день відчуваю, як ображають мене. Тільки мене — ніхто не шкодує.

Свекруха каже, що спільні вечері зміцнюють сім’ю. Але в нашій сім’ї вони закінчуються криками, гупанням дверей і тишею на тиждень. Іноді я просто мрію сісти за стіл і поїсти — спокійно. Не боячись, що хтось кинеться: «А це ви навіщо з’їли? Я ж на завтра залишила!» Або: «Знову ти стіл не витерла!»

Я втомилася. Але виходу немає. Ми застрягли між поколіннями, між бідністю і необхідністю терпіти. Я хочу поїхати. Хочу жити, а не виживати. Але поки лишається тільки одне — чекати. Чекати, коли донька підросте, коли чоловік наважиться, коли ми накопичимо хоч на оренду…

І щоразу, відчиняючи холодильник, я чую не скрип дверцят. Я чую крик: «У цьому домі все буде по-моєму!»