Вона давно це відчувала, розумом розуміла, що все летить кудись, а ось серцем — ні. Розум кричав, сварився, звивався, бився в істериці, а серце мовчало і вірило.

«Мине, так буває, я знаю», — вмовляла вона себе. Звідки знає, що знає? Що мине? Фантазерка, знає вона. Бачила, все бачила, але вперто робила вигляд, що нічого немає, що не помічає. Помічала, ой, як помічала, погляд щасливий, задумливість.

Ні, він не бігав з телефоном у ванну, не просиджував годинами в туалеті, не запізнювався з роботи, не їздив у відрядження, не одягався в модний новий одяг. Зовсім ні. Начебто все було, як завжди, але ні…

У повітрі з’явилася якась неясна млість, він був ніби не тут.

— У суботу на дачу треба їхати, грядки відкрити, — як ні в чому не бувало, говорить вона, він мовчки киває, посміхаючись своїм думкам. — Там мамонтів привезуть, думаю прикупити парочку?

— Звісно, звісно… гроші є?

— На що?

— Ну на мам… вибач, задумався, яких мамонтів?

— Яких мамонтів?

— Ну ти сказала, купити парочку…

— Я сказала? Купити мамонтів?

— Так… негарно, вибач… проєкт, я весь у ньому… що ти говорила?

— Я мовчала.

Воно було в усьому, в його усмішках, у затуманеному погляді, у швидкому побіжному поцілунку в щоку. Вона все терпіла, стиснувши зуби… Потім стало нестерпно. Може, я вигадую? Може, й немає нічого?

Стежила. Господи, вона стежила за ним… Опустилася до цього… Сховалася за кіоском і стоїть, чекає. Ось він виходить з роботи, іде, як завжди, трохи згорбившись, увесь у своїх думках. А може, правда, може, це через новий проєкт?

А вона… ось дурна… Зараз вийде зі схованки і в усьому зізнається. Посміються разом, він плечі навіть розправить… як же, дружина приревнувала.

Ні, краще ввечері, а зараз скаже, що повз їхала, і… А хто це? Хто… це? Молода, років тридцяти, у плащику і з шарфом на шиї, газовим, так і хочеться взяти і потягнути за цей шарф, проходять повз…

Вона — ця молода, так по-хазяйськи його під руку взяла… щебече щось. А він і не проти, випростався, не висмикнув руку, не відсахнувся, іде, сором’язливо посміхається. На очах у всіх, вони що… не ховаються навіть?

— А ходімо, Єгоре Івановичу, я вас пиріжками пригощу…

— Що ви, ні, ні, Софіє Дмитрівно, у мене печія, я не їм пиріжки…

— Та ви не зрозуміли, пиріжки ж домашні, я ооось у тому домі живу, ходімо…

І він пішов. А вона стояла і чекала, коли він наїсться пиріжків і поїде додому. Він уперше запізнився того дня, а ввечері його мучила печія…

— Що ти їв?

— Та… як завжди.

— Може, пиріжки? Смажені?

— Ні… не їв, — сказав він і опустив голову. Він не став вечеряти, сказав, що перекусив на роботі, а вона й не готувала, не встигла… Вночі він стогнав, мабуть, боліло, а вона не могла спати.

Те, що не було фізичної зради, вона знала, відчувала, але як же принизливо, як боляче й образливо, її світ руйнується, все через якусь дівку. Його вона не звинувачувала…

З ним вона розбереться потім, зараз вона звинувачувала її… Це вона, вона змією вповзає в сім’ю, це вона… Як там її? Софія Дмитрівна? Софія, значить.

Вона підстерегла цю Софію, коли та виходила з дому.

— Софіє… Дмитрівно?

На вулиці моросив сірий дощ, все було сірим того дня.

— Так, пробачте… ви логопед?

— Я? Нііі… Я дружина.

— Дружина?

— Так… дружина Єгора Івановича… Що вам потрібно від мого чоловіка?

— Мені? Нічого, — жінка розправляла парасольку і з усмішкою дивилася на неї, — з чого ви вирішили, що мені щось потрібно від вашого чоловіка?

— Ви молода, красива… знайдіть собі відповідного чоловіка, а мого залиште в спокої.

Обличчя жінки раптом зморщилося. Вона зло подивилася.

— Я не така вже й молода, мені тридцять три.

— Ну… повірте мені, це ще молодість, це юність.

Жінка хмикнула.

— До того ж, я не красуня, ви самі бачите, я спокійно ставлюся до цього факту, переплакала ще в юності. Усім хочеться бачити біля себе красуню, а куди ж діватися нам, середньостатистичним?

— Та ви що таке говорите, ви цілком симпатична жінка і зможете зацікавити будь-якого чоловіка.

— Так? Ну ось я і зацікавила, вашого… а ви чомусь проти.

«Вона розумна, — подумала дружина, — з гумором, як мені з нею боротися, знову захотілося схопити її за кінці цього шарфика і потягнути…» Встала в неї на дорозі.

— Відступися, ти молода, він хворий увесь, поїв твоїх пиріжків і печією мучився.

— Бідний, — сказала з усмішкою, — я не вмію пекти пиріжки, це з сусідньої кулінарії, а він їв і нахвалював, дурник. Я спеціально їх купила, щоб заманити його. А якщо ви йому скажете про це, він не повірить… Він мені говорить, що я, як ковток свіжого повітря, як молодий і сильний вітер у його розміреному і тухлому житті.

— А я? Я — суховій, значить?

— Не знаю, — знизала плечима.

— Навіщо він тобі?

— А вам?

— Він мій чоловік.

— Я, може, теж чоловіка хочу. Мені сина треба піднімати.

— У тебе є син?

— У нас, він тепер буде його батьком, він обіцяв…

— Ти… ти… божевільна.

— Ну… не така вже й божевільна, я молода, я даю емоції. Він щось розповідає, а я сиджу, відкривши рота, ніби чую вперше, а я знаю це краще за нього, але вигляду не подам, здивуюся, буду ним захоплюватися, а ви?

Ви переб’єте його і скажете, що вам це нецікаво? Ви про грядки в городі, так?

Про курчат, яких навесні треба купити, а восени зарізати, для того, щоб у нього було м’ясо дієтичне… А я слухаю його, розкривши рота, хоч яку нісенітницю він там несе…

Що? Діти? Так ваші діти давно вже виросли, у них свої інтереси, а тут ви, зі своїми теплицями і грядками… курчатами. А йому жити хочеться, бути комусь потрібним і корисним, я його оточу такою турботою…

— У нього виразка.

— Зі мною він забуде про болячки. У нас син, маленький, його ростити треба, йому батько потрібен.

— Це не його син.

— Ну і що? Він буде прекрасним батьком.

— Ти… ти… бумеранг прилетить до тебе, чуєш?

— Який бумеранг, ви про що? Аа-ха, бумеранг, у вигляді того, що він піде до іншої? Ха-ха-ха, ви про що? Він зараз нікому, крім вас і мене, не потрібен, і мені, власне… але краще немає, розумієте? А через двадцять років кому він буде потрібен, я вас благаю…

— Ти… ти… єхидна…

— Пропустіть, мені потрібно на роботу.

Вона схудла, перестала їсти, з рук усе валилося. А він… ходив, як ні в чому не бувало…

Одного разу вона не витерпіла.

— Коли ти підеш?

— Куди, вибач?

— До неї.

— До неї?

— Так-так, до неї.

— До кого? — він навіть не зніяковів.

— До цієї, до Соньки своєї.

— До Соньки? — він був здивований, треба ж як грає. Актор, акторюга.

— Я все знаю, — сказала трагічним голосом.

— Про що, дорога?

— Про твої афери з цією… з цією безсоромною, дітей би посоромився, свіжий вітер вона, а я, значить, так, суховій.

Він нічого не розумів, сидів розгублений, а вона кричала, била посуд, звинувачувала його…

— Ти про що? Хто стежив? За ким? Яка Сонька, які пиріжки? Ааа, ти про Софію Дмитрівну, — доходить до нього, — так ми з Миколою, і з Софією ,розповідь спеціально для сайту, рідне слово, Дмитрівною, втрьох проєкт робимо.

І, знаєш, ми впевнені… у нас все вийде, ми виграємо і тоді… Тобі нецікаво, так? Вибач… Я просто весь у проєкті, я… вибач, я пам’ятаю, так, ти говорила про грядки, ми звичайно ж поїдемо, так…

— Так… до дідька ці грядки… розкажи краще про проєкт.

— Тобі правда цікаво? Дорога… Що ти робиш, ти… ой, оу…

***

Він стоїть на балконі, щасливий і веселий, збентежений, вона стоїть поруч, розчервоніла.

— Ех, шкода, я не палю.

— У сенсі?

— Та ні, ти не зрозуміла, пам’ятаєш, як у молодості, стоїш на балконі і куриш… потім.

Вона почервоніла і опустила очі…

***

— Знову ви?

— Пробачте, я… я не про те, я хотіла сказати, вибачитися, я дурна… приревнувала чоловіка, а ви… ви зовсім не така… Пробачте…

— Та гаразд… чого вже там. Просто ви мені декого нагадали… Мою матір, вона дуже ревнувала мого батька, бігала, стежила за ним, у підсумку наштовхнула його на цю думку, що варто спробувати сходити наліво, сходив, потім не міг зупинитися. Пішов.

Живуть пів життя з другою дружиною щасливо, він і не дивиться ні на кого… Мати теж вийшла заміж і… Думаєте, чогось навчилася? Ні! Вітчим хороший чоловік, спокійний, схожий на Єгора Івановича, але ні… вона його чатує…

Ревнує навіть до мене, — сказала сумно. — Не будьте такою… будь ласка, а якщо що… пам’ятайте, Єгор Іванович цікавий чоловік, він може теж збунтуватися, як і мій батько…

Вона заспокоїлася і все стало на свої місця… Вони знову їздять на дачу, відкривають і закривають грядки… вирощують курей.

А він… іноді дивиться з балкона і посміхається якимось своїм думкам… Ніби згадує щось хороше, що могло з ним статися, але… не сталося.

Софія Дмитрівна… незаміжня… Ні. Проєкт вони робили втрьох, це так… але тільки Микола їй не чоловік… але це чужа історія, навіщо вона нам?

Головне, що у Єгора Івановича з дружиною все добре і стабільно.

Думки?

Та всіх відвідують якісь думки, а потім швидко випаровуються, адже головне стабільність у всьому: у стосунках, у житті, у роботі, у грядках…

Чи погоджуєтеся ви з думкою, що необґрунтовані підозри можуть зруйнувати стосунки, і що щира розмова здатна повернути довіру?