– Заміж?! У твоєму віці?

– Марина недовірливо дивилася на свою бабусю Ольгу Петрівну, мало не розливши ранкову каву. – Ти це серйозно?!Ольга Петрівна, яку всі називали просто баба Оля, незворушно помішувала ложечкою свій трав’яний чай.На її зморшкуватому обличчі грала загадкова посмішка, а в очах танцювали пустотливі іскорки.

– А що такого, внучечко? Думаєш, після шістдесяти п’яти життя закінчується? – вона лукаво підморгнула внучці, що застигла з відкритим ротом. – Ось подивись на себе – молода, гарна, а одна який рік вже…– Бабусю! – закотила очі Марина.

– Не будемо знову про це. Краще розкажи, хто цей щасливчик?Ольга Петрівна відставила чашку і розправила плечі, наче помолодшавши на десяток років.

– Пам’ятаєш, я тобі розповідала про Степана? Ми з ним… – вона мрійливо зітхнула. – Ми мали таку історію… Сорок років тому…

– Стоп-стоп-стоп!

– Марина підняла руки. – Той самий Степан?! Який… Ну… З цією… Як її…

– З Валентиною, – спокійно закінчила баба Оля.

– Так, той самий. Тільки знаєш, внучечко, життя – воно ж не чорно-біле. Ми тоді наламали дров по молодості.Марина дивилася на бабусю округливши очі.Історія «любовного трикутника» сорокарічної давнини була сімейною легендою.

Степан, перше кохання баби Олі, вибрав тоді іншу – яскраву красуню Валентину.Формально вони зі Степаном навіть залишилися одруженими, але жили порізно всі ці роки.– І що тепер? – Марина намагалася осмислити те, що відбувається. – Він просто взяв і…– Подзвонив, – баба Оля посміхнулася ще ширше.

– Валентини не стало два роки тому. А він… Знаєш, каже: «Все життя тільки про тебе і думав, Олечко…»– Ох, бабусю… – Марина похитала головою. – І ти так просто…– А чого тягнути? – баба Оля рішуче встала з-за столу. – У нашому віці кожен день дорогий. Так, і ще… – вона зам’ялася. – Тут таке діло…Марина насторожилася. Цей тон вона знала – звичайно він не віщував нічого доброго.– Яке… Діло?– Розумієш, внучечко… – баба Оля присіла знову. – Я до Степана переїду. А в моїй кімнаті буде дехто жити…

– Хто буде жити?! – Марина не розуміла, що це таке робиться.– Дмитро! Внук Валентина. Гарний хлопець, програміст… Йому якраз житло потрібне, а квартира у нас велика…Марина відчула, як земля йде з-під ніг:– Тобто… Ти хочеш сказати… Що якийсь незнайомий хлопець житиме з нами?!– Не якийсь, а Дмитро, – спокійно поправила її баба Оля. – І так, житиме. Я вже все вирішила.Марина так і сіла.– Чудово! Просто чудово! Спочатку заміж за колишнього, а тепер квартирант…

Що далі, бабусю?Баба Оля посміхнулася:– Завтра Дмитра й заселимо.– Завтра?!– Ага, – баба Оля як нічого й не було, допила свій чай. – І знаєш що, внучечко? Придивися до нього. Хлопець він помітний, серйозний…– Бабусю!– Що «бабусю»? Я у твоєму віці вже маму твою бавила! – баба Оля вчергове встала з-за столу. – Гаразд, піду я речі збирати. Степан чекає…

Марина залишилася сидіти на кухні, намагаючись осмислити такі новини.У голові крутилося одне питання: «Як? Як її життя могло так різко змінитися за якихось п’ятнадцять хвилин ранкової розмови?!»А наступного дня вона вперше побачила Дмитра…Високий, темноволосий, з гарними сірими очима – він зовсім не був схожий на того «надто розумного-програміста», якого Марина встигла собі уявити.Він стояв у дверях з невеликою валізою, і по його обличчю було видно, що ця ситуація напружує його не менше, аніж Марину.– Здрастуйте…

– буркнув він, переступаючи з ноги на ногу.– Привіт, – сухо відповіла Марина.Запала тиша.– Дмитрику! – баба Оля вийшла зі своєї кімнати з сяючою усмішкою на облмччі. – Проходь, проходь! Марино, що ж ти гостя на порозі тримаєш?– Він не гість, – пробурмотіла Марина. – Він тепер житиме тут…

Баба Оля вдала, що не почула:– Так, ось твоя кімната, Дмитрику. Я тут все прибрала, свіже постелила… Марина тобі покаже, де що лежить…– Дякую, я сам розберуся, – тихо відповів Дмитро, проходячи в кімнату.

Наступний тиждень перетворився для Марини на справжнє випробування.Баба Оля, зібравши речі, поїхала до свого Степана, залишивши внучку віч-на-віч із мовчазним квартирантом.Дмитро виявився напрочуд… Непомітним.Йшов рано-вранці, повертався пізно ввечері, у місцях загального користування з’являвся, як привид – тихо й рідко.Але одного ранку…

Марина, позіхаючи, вийшла на кухню і застигла – на столі стояв кошик зі свіжими круасанами, від яких ішов неймовірно смачний аромат.– Доброго ранку, – почулося з кутка кухні. Там, біля вікна, стояв Дмитре з чашкою кави. – Будеш снідати?– Це… Що? – Марина підозріло дивилася на кошик.

– Круасани. З пекарні поряд, – він знизав плечима. – Вирішив, що непогано було б розпочати день з нормального сніданку.Марина обережно взяла один круасан. Хрумка скоринка, теплий…

– М-м-м… – вихопилося в неї.Дмитро посміхнувся – вперше за весь час:– Значить, смачно?З того ранку щось невловимо змінилося.Ні, вони не стали кращими друзями, але напруга почала спадати.Щоранку на кухні з’являлися свіжі булочки, чи круасани, а з ними короткі, але вже не такі натягнуті розмови.А потім сталося ЦЕ…Марина стояла в супермаркеті, вивчаючи склад йогурту, коли почула знайомий голос:– Маринко? Це ти?Вона повільно обернулася. Андрій. Її колишній. Той самий, який…

– Як поживаєш? – він усміхався своєю фірмовою усмішкою, від якої колись у неї підкошувались ноги.

– Все одна?– Я…Сонечко, ти вибрала? – сильна раптом рука обійняла її за плечі, і знайомий голос сказав. – О, привіт!Дмитро? Звідки він тут узявся?

– П-привіт… – Андрій явно розгубився.– Дмитрику, – Марина сама не зрозуміла, як у неї вихопилося це ласкаве ім’я.

– Я якраз вибрала. Ходімо?Вони вийшли з магазину мовчки. Дмитро все ще тримав її за плечі, і дивна річ – це не здавалося неправильним.

– Дякую, – тихо сказала Марина, коли вони відійшли на достатню відстань.– Та пусте, – він прибрав руку.

– Я випадково побачив… Подумав…– Ні, справді, дякую.Вони подивилися один на одного, і раптом обоє засміялися.

– Знаєш, – сказав Дмитро. – А я ж не випадково тут опинився…

– У сенсі?– У сенсі… Невипадково у вашій квартирі. Дідусь… Тобто, Степан… він спеціально все це вигадав. Сказав: «Там така дівчина живе – золото, а не дівчина. Тільки вся в роботу пішла після невдалих стосунків. Як Оля колись…»Марина зупинилася:– Тобто… То був план?!

– Ага, – Дмитро ніяково почухав потилицю.

– Тільки я спочатку не хотів у цьому брати участь. А потім побачив тебе і…

– І?– І зрозумів, що дід був правий!…Увечері того ж дня баба Оля і дід Степан сиділи на кухні своєї нової квартири. Вони пили чай.– Ну що, Олечко, – усміхнувся Степан.

– Як гадаєш, вийде в них?

– А як же ж?! – Баба Оля підморгнула.

– Я ж бачила, як він дивиться на неї. Прямо як ти на мене колись…

– І досі дивлюся, – Степан узяв її за руку.

– Шкода тільки, що стільки років втратили…

– Нічого, – баба Оля стиснула його долоню.

– Головне, що знайшли один одного. І дітям допомогли…А в цей час Марина сиділа на своїй кухні, задумливо дивлячись на кошик із круасанами. Дмитро вже переїхав назад у свою квартиру – вирішив, що так буде правильніше.Але щоранку на столі з’являлися свіжі булочки й записка: «Доброго ранку, сонечко!»

– І що ж у ньому такого? – дивувалася Аліна, найкраща подруга Марини.

– Звичайний хлопець. Та ще й програміст!Марина тільки усміхалася у відповідь. Вона знала – немає нічого «звичайного» в людині, яка здатна перевернути твоє життя з ніг на голову, просто приносячи вранці свіжі круасани і зігріваючи своєю посмішкою……

А через кілька місяців баба Оля з дідом Степаном гуляли на другому весіллі – тепер уже на весіллі онуків!І якщо хтось питав, як так вийшло, баба Оля тільки загадково посміхалася:– А ось так! Кохання – воно що хоче, те й робить. Головне – не заважати йому…