– Виженіть його звідси! Виженіть негайно! Йому тут не місце! – гнівно кричали покупці, показуючи пальцями на літнього чоловіка у рваному одязі, який, переступаючи з ноги на ногу, стояв біля входу.

– У мене є гроші… – тихо говорив він, показуючи всім незадоволеним пластиковий стаканчик із копійками. – Є гроші… Мені б тільки хліб купити.

Але хіба могли його почути ті, хто не шкодував децибелів, демонструючи своє обурення?

Ні, ніхто його не чув.

Ні покупці, що стояли біля каси, ні касири, ні два охоронці, які хвилину тому вмостилися за столом, щоб пообідати, але змушені були покинути службове приміщення і спішно бігти до торгового залу, щоб подивитися, що сталося.

А по суті, нічого такого й не сталося. Нічого такого, щоб так кричати та обурюватись.

Ну зайшла до крамниці людина без певного місця проживання. Мало, чи що, бездомних містом вештається? Зазвичай, на таких намагаються просто не звертати уваги.

Однак цього разу публіка в супермаркеті зібралася дуже «вразлива».

Ці люди, що дивилися зі зневагою на чоловіка в брудному одязі, не збиралися мовчати. Їм було гидко перебувати поряд з тим, хто опустився на дно.

Адже вони, на відміну від нього, ніколи на цьому самому дні не опиняться. Тому що у них є житло, робота, друзі та рідні, які допоможуть у скрутну хвилину.

А що є в цієї літньої людини? НІЧОГО! Нічого в нього нема. Отже, і серед людей перебувати він не повинен.

– Ну, що ви стоїте, чоловіки? – крикнула охоронцям якась важлива мадам із пухкою сумочкою в руках. – Ви що, хіба не розумієте, що цей безпритульний може бути заразним?

– У мене є гроші, – пошепки повторив чоловік, міцніше стискаючи в руці свій пластиковий стаканчик.

І якби хтось подивився зараз цій самій «заразній» людині в очі, то, напевно, зміг би побачити там різні емоції: від розчарування і відчаю, до… надії.

Слабкої, звичайно, але надії. Ніби ця людина все ще шукала щось у цьому байдужому світі, але вже не вірила, що зможе колись знайти.

Ні, не вірив…

– Хочете, щоб я вас усіх тут судами затягала, так? – продовжувала верещати жінка. – Ось якщо я, не дай Боже, захворію на щось… Та ви знаєте, що з вами зробить мій чоловік?

Охоронці зрозуміли, що «запахло смаженим», тож, переглянувшись, вирішили, що треба діяти. Бракувало ще, щоб їх премії позбавили через цього безпритульного.

– Ану пішов геть звідси! – Крикнув на літнього чоловіка один з охоронців. – Сам йди, поки я добрий! І щоб я тебе тут більше не бачив! Зрозумів? На звалище йди – там тобі саме місце!

Чоловік у рваному одязі кивнув у відповідь, подивився на всіх присутніх у крамниці винним поглядом, після чого відчинив двері, щоб вийти на вулицю, як раптом відчув сильний поштовх у спину і…, полетів уперед.

І йому, людині похилого віку, коштувало величезної праці, щоб не розпластатися на сірій тротуарній плитці, акуратно викладеній перед входом.

– Ха-ха-ха! – почув він голосний сміх за своєю спиною. – Здорово ти його тицьнув, Серього. Надав йому прискорення. Бо ходить тут, розумієш, як у себе вдома.

– Та не кажи! Гроші, каже, є. Ага… Та нічого в нього немає. Нічого, крім зарази, яку він розносить.

Чоловік не став обертатися.

Натомість він, опустивши голову, з сумом в очах дивився на зім’ятий пластиковий стаканчик, який він не втримав у руці, коли його штовхнули, і копійки розсипалася на порозі.

– Я ж просто хотів купити хліба, – розгублено бурмотів безпритульний. – Просто хліба… . У мене ж були гроші.

Він підійняв пластиковий стаканчик, викинув його в сміттєву урну, а потім, опустившись на коліна, почав збирати дрібницю. Ту, що була у нього під ногами.

А там, слід зазначити, була лише третина від тієї суми, що в нього була спочатку.

Інші монети покотилися в невідомому напрямку і шукати їх було безглуздо.

Перерахувавши, чоловік важко зітхнув:

– Ех, тепер мені навіть на хліб не вистачить. Шкода…

Віра Михайлівна, яка продавала здобну випічку у торговому наметі на вулиці, бачила, що сталося. І чоловіка цього бачила, що з самого ранку стояв біля входу з пластиковим стаканчиком у руці, а потім пішов усередину, і як його виперли звідти, теж бачила.

І, хоч вона ніколи не зважала на бездомних, які найчастіше самі винні в тому, що докотилися до такого життя, але в той момент їй раптом стало шкода цього літнього чоловіка.

Адже він не випрошував нічого у людей. А хотів купити хліб. За гроші.

За ті гроші, що накидали йому небайдужі перехожі. А його навіть слухати не стали.

– А він, напевно, дуже голодний, – важко зітхнула Віра Михайлівна. – Он як на мої булочки коситься …
– Чоловіче, стійте! – сказала вона, коли він з похиленою головою проходив повз її торговий намет. – Підійдіть сюди на хвилиночку.

Чоловік здригнувся, повернувся і, невпевнено потупцювавши на місці, слухняно підійшов до жінки.

– Тримайте ось, – сказала вона, простягаючи йому сосиску в тісті. – Більше нічого вам дати не можу.

– Дякую. Дуже дякую, – усміхнувся чоловік, і простяг їй руку з копійками, які він зібрав із підлоги.

– Не треба мені нічого, – гидливо скривилася продавчиня. – Ідіть уже давайте. Ідіть. Бо всіх покупців мені тут розлякаєте. А мені бодай половину всіх булочок продати сьогодні треба.

Швидко сунувши гроші в кишеню, він притис сосиску в тісті до грудей, ніби це був найбільший скарб у його житті, і, не перестаючи посміхатися, пішов.

А дійшовши до кута будівлі, раптом зупинився.

Тремтячими руками чоловік розламав здобну булочку, дістав сосиску і, покришивши її дрібними шматочками, кинув на землю. Прямо собі під ноги. Те саме він зробив і з булочкою.

Віра Михайлівна витріщила свої очі й не могла повірити в те, що бачить.

– Гей, ти що твориш, невдячний?! – Закричала вона на всю вулицю. – Я значить, тобі допомогла від щирого серця, за свої гроші тобі сосиску в тісті купила, а ти…

– Ось так ти вчинив з моєю добротою?! Так? Отак і знала, що не треба тобі допомагати! Вам тільки біленьку подавай…

Але далі сталося те, що змусило жінку пошкодувати про свої слова.

Де не взялася, поряд із літнім чоловіком з’явилася кішка. Красива така, біло-руда.

Вона ласкаво потерлася об ноги й так подивилася на нього. Так подивилася, начебто, крім нього, інших людей для неї більше не існувало. А може, й справді не існувало…

Навіщо їй хтось ще, якщо вже є людина, яку вона шалено любить? Але це ще не все…

Буквально за хвилину до нього підбігли ще дві дорослі кішки, а ще за кілька секунд прибігли дві собаки: одна велика, з тавром у вусі, друга – трохи менша і без тавра.

Тварини обступили чоловіка похилого віку, і всім своїм виглядом висловлювали радість від зустрічі з ним.

– Їжте, мої хороші, їжте… – казав він їм. – На жаль, я вам більше нічого дати не можу.

Чоловік сказав це ледве чутно, майже пошепки. Але Віра Михайлівна почула.

Точніше – прочитала по його губах. Особливо останні слова. Ті самі, що вона сама йому говорила.

Кішки в один голос вдячно м’явкнули й почали їсти шматочки сосиски, що лежали на землі, собаки кілька разів радісно гавкнули, виляючи своїми хвостами, і накинулися на булочку.

А жінка, продавчиня булочок, дивилася на це все і плакала.

– Оце людина… Людина з великої літери! – думала вона, витираючи сльози, що ринули з її очей.
– Не для себе гроші збирав, і не на біленьку, а щоб тварин нещасних погодувати… – бурмотіла Віра Михайлівна. – Адже й сам такий же нещасний, а про інших думає насамперед.

А потім раптом їй стало соромно.

Порівняно з цією людиною, можливостей у неї більше. Це він більше нічого не може їм дати, а вона може. Ну, може ж!

Віра Михайлівна шмигнула носом, потім швидко покидала в пакет сосиски в тесті, всі, які були на той момент у продажу, і побігла до чоловіка.

– Ось, візьміть ще, – трохи збентежено сказала вона безпритульному, простягаючи пакет з їжею.

– Дякую. А давайте із нами? – запропонував, усміхаючись, літній чоловік, сідаючи на лавочку, що стояла поряд. – Тут усім вистачить. І їм, і нам.

Віра Михайлівна сама від себе такого не очікувала, але вона з радістю прийняла його пропозицію, забувши зовсім про те, що чоловік цей, звичайний жебрак у рваному одязі.

Її така радість переповнювала, що вона зовсім не звертала на ці деталі жодної уваги.

І ось, уже за хвилину продавчиня здобної випічки та безпритульна людина, разом годували вуличних тварин: трьох кішок та двох собак. Та й самі теж не забували їсти.

А люди, які проходили повз, здивовано дивилися на них і нічого не розуміли.

От нічого! У тому числі й те, чому нормальна на вигляд жінка сидить на одній лавочці з безхатьком у рваному одязі й годує тварин.

– Він же заразний може бути, цей чоловік! – дивувалися люди, кидаючи погляди на дивну парочку. – Та й ці тварини теж, напевно, на щось хворіють.

І знаєте…

Чоловік цей справді виявився «заразним». Тільки заразив він Віру Михайлівну не якоюсь там страшною недугою, – а добротою! Так, звичайнісінькою добротою!

Тією самою, якої давно вже немає в серцях багатьох людей. Наприклад, тих, які були в супермаркеті, і тих, які проходили повз цю саму лавку і довго обурювалися в глибині душі:

– Тварин вони годують, чи бачите! А потім собаки ці та кішки проходу людям не дають!

І ось, здавалося б, ну чого не вистачає цим самим людям, що повз проходять?

Доброти! Доброти їм не вистачає! Ось чого…

І знаєте, це добре, що сьогодні ця «заразна» людина своїм вчинком «заразила» іншу людину добротою.

Віру Михайлівну «заразив». Чи, може, вилікував, навпаки, від черствості душі? Розплющив їй очі. Допоміг побачити нарешті те, що раніше вона не помічала.

І дай Боже, щоб сьогодні чи, можливо, завтра, ця жінка «заразила» добротою ще когось.

І нехай по всьому світу гуляє «епідемія» цієї доброти! Можливо, саме тоді тваринам, які живуть на вулиці, буде хоч трішки легше! Дуже хочеться у це вірити!

– Дякую вам, – сказав жінці літній чоловік, підводячись з лавки. – Піду я, мабуть…

– Зачекайте… – схопилася за ним Віра Михайлівна. – Куди ви підете? Вам нікуди, напевно, йти… Може, ходімо до мене? Я вас нагодую від душі.

– Та й одяг чистий заразом віддам, у мене від чоловіка багато чого залишилося. Саме вам за розміром буде. А може… Може, й зовсім залишитеся в мене? Місця у моїй квартирі нам вистачить. Підете?

– Дякую, але не можу, – широко посміхнувся безпритульний. – Просто я тут потрібніший…

І він, подивившись так по-доброму на жінку, повернувся до неї спиною і пішов.

А три кішки та два собаки лизнувши жінці руки, одразу ж побігли за ним. І не важливо куди. Важливо, що разом.

Віра Михайлівна повернулася до свого торгового намету і цілий день усміхалася покупцям.

А люди, які купували у неї здобну випічку, мимоволі посміхалися їй у відповідь, бо радість – штука вірусна. Так, саме так “заразна”… Тільки в хорошому розумінні цього слова.

Того дня Віра Михайлівна продала всю продукцію, яка в неї була на прилавку – а це, треба сказати, трапилося вперше за довгий час – зазвичай майже половина булочок залишалася на наступний день, і вона продавала їх за зниженою ціною.

Тому, зателефонувавши начальникові, щоб порадувати його, вона зі спокійною душею пішла додому.

А по дорозі Віра Михайлівна зустріла маленьке кошеня, яке стояло посеред вулиці й жалібно нявкало, намагаючись привертати до себе увагу людей. Тих самих, що повз проходять.

– Голодне, мабуть? – широко посміхнулася жінка, підійшовши до кошеняти, та взявши його на руки. – А ходімо зі мною, га? Я нагодую тебе чимось смачненьким.

І кошеня, притулившись до цієї жінки з добрим серцем, не стало заперечувати.

Навпаки – тихенько замуркотіло, радіючи з того, що хоч хтось у цьому великому місті помітив його.
А на балконі одного з багатоповерхових будинків стояла дівчинка років десяти, яка уважно спостерігала за тим, як жінка бере кошеня і несе його додому.

– Напевно, я Мурчика свого теж завтра заберу додому, – подумала вона і побігла до мами, щоб розповісти їй, що вона хоче собі на день народження.

Кажуть, що любов до тварин продовжує людині життя. І це сама що не є справжня правда, тому що емоції, які відчуваєш від «спілкування» з ними, такі непідробні та чисті.

І найголовніше – справжні. З тваринами, не важливо, це кішка чи собака, завжди хочеться бути чесним і що важливо – самим собою.

І дуже хочеться, щоб їм ніхто ніколи не робив боляче… Ніхто і ніколи!

Будь ласка, шановні читачі, поширюйте цю історію, діліться з друзями, робіть репости! Можливо вона допоможе розтопити серця людей, а бідним безпритульним тваринам знайти свою домівку!