– Треба подумати про квартиру побільше, – якось сказала Ольга чоловіку.

– Навіщо? – не зрозумів Борис.

– Через те, що нас скоро стане троє, – відповіла та.

– Ти що, вагітна?! – якось недобре запитав Борис.

– І коли ти збиралася мені про це сказати?! – Ось і говорю, – сказала Ольга.

– Вибач, що не сказала раніше, не була певна.

– Ну добре… – сказав Борис.

– Несподівано це все просто… Якось Ольга стояла на балконі і чекала чоловіка. Він затримувався з роботи. До під’їзду під’їхала незнайома машина. Передні дверцята відчинилися, і з машини вийшов… Борис!

– Чия це машина? – запитала Ольга, вийшовши чоловіку назустріч. – Як це чия? – здивувався Борис. Ольга дивилася на нього й не розуміла, що відбувається.

Ольга вийшла з таксі й чекала, коли з машини вибереться маленька Оленка.

– Дякую, – подякувала Ольга водію таксі, взяла доньку за руку, і вони повільно попрямували до під’їзду. Біля невисокого ґанку на лавці сиділи дві жінки у віці.

– Здрастуйте, – привіталася Ольга.

– Здрастуйте, – відповіла одна з жінок.

– Це до кого ж у гості такі красуні йдуть?

Ольга тільки посміхнулася. Вона відкрила ключем кодовий замок і зайшла з донькою до під’їзду. Тільки за ними зачинилися двері, як одна з жінок досить голосно сказала, що пів години тому бачила, як двоє молодих чоловіків заносили в під’їзд якісь коробки та мішки.

– Нові мешканці у квартиру над тобою заселяються, що Ковальчуки здають. Тож тримайся, Марійко, безсонні ночі тобі забезпечені, – відповіла друга жінка.

– Хай лишень спробують шуміти. Швидко повідомлю куди треба, нехай розбираються…

Далі Ольга вже не слухала. Вона підійшла до ліфта, він стояв на першому поверсі, і вони з Оленкою піднялися на п’ятий поверх.

Двері в квартиру були прочинені. Чоловіки сиділи на кухні й пили чай.

– О, Ольга приїхала. А ми поки що чай заварили. Вибач, похазяйнували тут.

Ольга полізла у сумку по гаманець.

– Олю, не вигадуй. Я ж по–дружньому допоміг. Може, даремно ти пішла від Бориса? Помирилися би. Ти не працюєш, на що будете жити з донькою? – підморгнув він Оленці, і та посміхнулася.

– Якось проживемо. Я на розлучення подам, аліменти будуть, декретні. Я не повернуся до Бориса. Можеш йому так і передати.

– Гаразд. Але якщо що, дзвони, якщо зможу допоможу. Ну, обживайся, а ми підемо, – сказав Микита.

Чоловіки пішли. Ольга подивилася на коробки посеред кімнати і зітхнула.

– Ну що, допоможеш мамі речі розібрати?

– Ні. Я пограюся, – сказала Оленка.

– Добре. Тільки не галасуй, бо нас виставлять звідси, – попередила Ольгу дочка.

Дівчинка кивнула.

Ольга відкрила коробку з іграшками і Оленка одразу дістала з неї іграшкового ведмедика. А Ольга відкрила шафу і почала складати на полиці речі з мішків.

Квартира однокімнатна, невелика. А куди їм більшу? Меблі пристойні, ремонт зроблений, чисто. Нічого. Якщо не купувати нічого зайвого, економити вони справляться.

Потім Ольга зварила макарони та сосиски, привезені із собою. Вимила підлогу і поклала Оленку спати, розклавши диван. Очі у неї злипалися, але Олена не хотіла засинати без казки. Довелося читати. Коли Оленка нарешті заснула, Ольга опустила голову на подушку і заплющила очі. І тут же згадала слова чоловіка:

«Ти ще прийдеш до мене, а я подумаю, приймати тебе назад чи ні…»

На очі навернулися сльози, і сон зник.

Ольга встала і пішла на кухню. Вмикати світло не стала, стояла біля вікна і дивилася на незвичний вигляд за вікном, на сутінки.

***

Вони з Борисом познайомились на зупинці. Він підійшов до неї і запитав, яким автобусом можна доїхати до якоїсь вулиці.

Ольга подумала і назвала номери автобусів. А Борис спитав, куди їде вона.

Тут до зупинки підійшов її автобус, і Ольга швидко заскочила в нього.

– Вибачте, я просто не знав, як з вами познайомитись, – почула вона.

Хлопець стояв поряд і посміхався. І вона теж усміхнулася у відповідь.

Отак вони й познайомилися. Серце Ольги було вільне, і веселий і симпатичний Борис швидко підкорив його. Вона жила на орендованій квартирі з подругою. Вони подружилися ще в інституті, після його закінчення разом влаштувалися на роботу. Винаймати квартиру на двох було вигідніше.

А Борис мав свою невелику квартиру. Він вмовив Ольгу переїхати до нього. Мама у Ольги була строга, вона вчила доньку, що має бути сім’я, що діти мають народжуватися в шлюбі. Тому, коли дзвонила мама, Ольга брехала, що, як і раніше, живе з подругою.

Пішов другий рік, як вони жили разом, а Борис так і не зробив їй пропозицію. Про дітей він не говорив. І Ольга не знала, як сказати, що чекає дитину.

– Треба подумати про квартиру побільше, – якось сказала вона.

– Навіщо? – не зрозумів Борис.

– Через те, що нас скоро стане троє.

– Ти що, вагітна?! І коли ти збиралася мені про це сказати?! – недобре запитав Борис.

– Ось і говорю. Вибач, що не сказала раніше, не була певна.

Ольга намагалася не розплакатися, побачивши реакцію Бориса.

– Я думав, ти оберігаєшся.

– Щоб пожити для себе і народити колись там потім? Я залишу малюка в будь якому випадку. З тобою чи без тебе, але я народжу, – палко відповіла Ольга.

– Та гаразд… Несподівано просто…

Вони помирилися і вирішили відкладати гроші на перший внесок на квартиру. Якось Ольга стояла на балконі і чекала на чоловіка. Він затримувався з роботи. До під’їзду під’їхала машина. Передні дверцята відчинилися, і з машини вийшов Борис.

– Я бачила тебе з балкона. Чия машина? – запитала Ольга, вийшовши йому назустріч.

– Як це чия? – здивувався Борис.

Ольга дивилася на чоловіка й не розуміла, що відбувається.

– Моя це машина. Наша, точніше. Гарна, правда? – Борис аж сяяв достатком.

– Як твоя?! Звідки?! – ахнула жінка.

– Купив. Грошей все одно на аванс не вистачить. Квартира може почекати, зате я возитиму тебе і нашу дитину на машині. Не треба буде їхати в задушливому автобусі.

– Це й мої гроші теж, а ти не порадився зі мною, взяв їх і купив собі машину, – ахнула Ольга.

– Але ж ти теж не порадилася зі мною, коли вирішила народжувати, – відовів Борис.

– Я не сама вирішила, ти теж у цьому брав участь.

І вперше вони серйозно посварилися. Потім, звичайно, помирилися, навіть сходили у ЗАГС і розписалися, на радість Ольги.

Купивши машину, Борис став затримуватись після роботи. Говорив, що хтось із друзів попросив відвезти родину на дачу, хтось просив допомогти перевезти речі на нову квартиру. Ольга не могла це перевірити. Злилася, ображалася, сумнівалася й ревнувала.

– Я ж не просто так катаюся, я заробляю, – відповів Борис на претензії Ольги.

Коли почалися пологи, Бориса знову не було вдома. Ольга зателефонувала до чоловіка, але він відповів, що не встигне приїхати, що за містом, що їй краще викликати швидку.

Хоч із пологового зустрів. Вдома на них із донькою чекали дитяче ліжечко й візочок. Не нові. Хтось із друзів віддав Борису після своєї дитини. Але Ольга не сварилася. Дитині стільки потрібно купити, що гроші потрібно економити.

І знов Борис не поспішав додому після роботи. Ольга чекала на нього, нервувала. Донька відчувала її стан і вередувала, погано спала. Борис час від часу приходив додому під ранок і докоряв Ольгу, що вона завжди спить, що не приготувала йому сніданок. Ольга пояснювала, що Олечка заснула тільки під ранок, що вона сама не витримує від утоми.

Претензії один до одного зростали, як снігова куля.

Борис сказав, що Ольга змінилася, перестала стежити за собою. Що вона сама винна, що йому не хочеться йти додому, що він шукає уваги жінок на боці. Що вона його більше не цікавить як жінка. Сказав і пішов і навіть наступного дня не повернувся. Він прийшов, коли Ольга збирала речі.

– Куди це ти зазбиралася? Ну й іди. Ще прийдеш до мене, благатимеш, щоб я прийняв тебе назад. А я ще подумаю, брати тебе чи ні.

Гроші в Ольги були. Після історії з машиною вона відкладала потроху. Зняла квартиру й пішла від Бориса. Сама подала на розлучення.

Її сусідами були чоловік із дружиною. Вони завжди з’ясовували стосунки. Потім вони не менш бурхливо мирилися, знову гульбанили і на всю котушку вмикали музику.

Були хвилини, коли Ольга шкодувала, що пішла від Бориса. Але досить було згадати його слова, претензії, як вона казала собі, що все зробила правильно. Подруга підкидала Ользі підробіток, і та працювала ночами, намагаючись не звертати уваги на сварки за стінкою. Нарешті Ольга не витримала і винайняла іншу квартиру. Друг Бориса допоміг перевезти їх з Оленкою речі.

***

За вікном уже зовсім розвиднілося, а Ольга так і не прикрила очей. Вона думала, що треба спробувати влаштувати Оленку в садок. Тоді вона зможе знайти нормальну роботу. Відкладати не стала і зайшла у найближчий до будинку дитячий садок.

– Батьки стають на чергу, як тільки народиться дитина. Ви не знали? Дитячих садків не вистачає, не вистачає вихователів, няньок. Я візьму вашу дочку тільки за умови, що ви влаштуєтеся до нас нянькою.

Ольга погодилася, не роздумуючи. Оленка буде поруч, під наглядом. Вона її й годувати зможе, і памперси міняти.

Все було добре, діставала Ольгу тільки сусідка. Варто було Оленці заплакати або голосно засміятися, як сусідка знизу відразу починала стукати в стелю або по батареях. А побачивши Ольгу на подвір’ї, голосно виказувала, що її дитина їй спати не дає, що шумить і галасує постійно, так що вона й телевізора не чує.

Ольга намагалася пояснити, що донька маленька, щоб голосно тупотіти. Але вона ж дитина може спіткнутися, заплакати. Ольга пам’ятала розмови жінок під підʼїздом. Вона вирішила, що з такою сусідкою краще не сперечатися і пообіцяла, що більше не шумітиме.

Сусідка, якщо чесно, дуже шкідлива була. Ольга не раз бачила, як вона сварилася до підлітків у дворі, щоб не шуміли, діставалось і чоловікам з пінним. До всього і всіх їй було діло, з усіма вона сварилася.

Але Ольга вирішила, що все ж таки краще жити з такою сусідкою, аніж з гульвісами через стіну.

Настала зима. У садку постійно хтось був слабий. Оленка постійно була слаба. Якось Ольга прокинулася вранці і не змогла підняти голову від подушки. Голова крутилася, а горло так прихопило, що не можна було ковтати. Оленка пригорнулася до неї і відразу відсунулася.

– Гаряче!

Ольга поміряла температуру – тридцять дев’ять і шість.

Оленка вже одужала, залишилися таблетки, мікстури, і Ольга почала їх пити. Ліки швидко закінчилися, а краще не ставало. Треба було сходити в аптеку, але сил не було. Ольга вирішила, що вона молода, сама видужає.

Оленка сиділа на підлозі й вередувала. Ольга чула її, як крізь вату. А потім у голові задзвеніло. Вона не відразу зрозуміла, що це дзвонять у двері.

По стінці дійшла до дверей і відчинила їх.

– Гульбанила, чи що? Я так і знала… – почала галасувати сусідка.

Вона взагалі спокійно не розмовляла.

Більше Ольга нічого не чула, вона опинилася на підлозі. Потім її кудись несли, вона погойдувалася на ношах, як на хвилях…

«Оленка!» – згадувала Ольга і намагалася сісти.

– Лежи, не хвилюйся, я з нею побуду, – сказав чийсь знайомий голос, але Ольга не могла згадати, чий він.

– Мама?!

– Марить. Везіть її вже, – сказав той самий голос.

Ольга не могла зрозуміти, де вона, кликала Оленку, потім знову провалювалась у пітьму. Так минуло два дні, а потім стало легше. Вона прийшла до тями і побачила помаранчевий апельсин. І так захотілося його з’їсти…

– Це ваша мама вам принесла. З маленькою дівчинкою приходила, – сказала жінка на сусідньому ліжку.

Коли прийшов лікар Ольга попросилася додому. Дочка у неї маленька одна, спереживалася вся. Лікар заборонив навіть думати про це. Сказав, що Ольга ледве вибралася, що мінімум тиждень ще в лікарні проведе.

Ольга вийшла з лікарні схудлою й ослабленою. Ледве добралася додому. Біля дверей у квартиру не знайшла у кишенях пальто ключа. Вона спустилася до сусідки.

– З’явилася. Втекла з лікарні? Вигляд у тебе не зовсім здоровий, – замість привітання сказала сусідка.

Оленка кинулася до неї, але в Ольги не було сил взяти її на руки. Донька виглядала цілком здоровою й веселою, волосся акуратно зібране, одяг чистий.

– Дякую вам, – сказала Ольга, обіймаючи доньку.

– І чого плачеш? Все ж добре. Довела себе. Ні, щоб одразу прийти, мало не сталося найгіршого. А про дочку свою ти подумала?

– Дякую вам, – плачучи повторювала Ольга.

Потім вони сиділи за столом, і Ольга їла надзвичайно смачний суп. Такий смачний вона їла тільки в дитинстві. Потім вони пили чай з млинцями. І Марія Семенівна розповідала, як приїхала з села до міста, як вийшла заміж, як чоловік гуляв. Як не змогла виносити дитину. Чоловіка не стало, і вона залишилася зовсім одна.

– Ти звертайся до мене, якщо треба. Я з твоєю дівчинкою посиджу.

З того часу вони подружилися.

– Куди зникла? – запитала Марію її подруга по лавці. – Не бачити тебе зовсім.

– Нема коли мені тут розсиджуватися. У мене тепер багато турбот, – відповіла та.

– Яких це?

– З Оленкою сиджу.

– Це з дівчинкою квартирантки, чи що? Вона тобі хоч платить?

– Вона довіряє мені, шанобливо Марією Семенівною називає, а дівчинка бабусею. Не старою, а бабусею. Зрозуміла? У мене нікого на всьому білому світі немає. А тепер онука з’явилась. А ти про гроші говориш. Та я щаслива, що комусь потрібна!

Вона пішла геть, але зупинилася.

– Оленка попросила пиріжків насмажити, а в мене борошно закінчилося. Вибач, іти мені треба.

І квапливо пішла в магазин.

Подруга знизала плечима, зітхнула і теж пішла додому. Не цікаво сидіти одній на лавці. Поговорити і пообговорювати ні з ким.

«Всі люди хочуть жити довго, але ніхто не хоче бути старим…»

Краще й не скажеш.

Старість неприваблива, вона лякає. Але що робити, всі ми з нею зустрінемося, якщо пощастить, звісно.

І якою буде наша старість, залежить від любові. Від любові тих, хто поруч з нами, кого ми навчили любити.