Віктор приїхав додому. Він розповів матері, що придивився собі стару хату в селі і хоче її купити. Жінка замахала руками: – І куди ти поїдеш?! До міста пів години на мотоциклі. А робота? Щодня їздити? Ти ж старший у нас, тобі скоро сім’ю заводити. Сам же ж казав, що на весілля збираєш, щоб не соромно було перед друзями та ріднею, хоч нареченої поки що в тебе й немає. – Поки що нема, от і треба спочатку будинок купити. А працювати і там можна, – наполягав Віктор… Він таки купив будинок на відкладені за чотири роки роботи гроші. Мати глянула на будинок і руками сплеснула від побаченого.

Мотоцикл раз у раз барахлив на сільській дорозі, і Віктор почав нервувати. Він їхав із братом Славком до крайнього села цією гілкою дороги і до неї залишалося всього п’ять кілометрів.

– Доведеться туди наступного разу, – похмуро сказав Віктор, вкотре заводячи мотоцикл з коляскою, де сидів брат, – давай повернемо в Зелене, тут зберемо що буде – і додому. Треба оглянути нашу техніку уважніше.

Брати заїхали до невеликого села, що було за двісті метрів від головної дороги. І доки Славко обходив вулицю, закликаючи мешканців продати за невелику ціну старі чавунки, глечики, начиння, Віктор зайнявся мотоциклом.

Невдовзі із сусіднього будинку вийшла пенсіонерка. Вона з цікавістю прочитала табличку–картонку, виставлену Віктором на лавку, на якій було написано фломастером: «Приймаю старе начиння».

Жінка раптом засміялася.

– Що таке? – не зрозумів Віктор, що оглянувся.

– Та я спочатку не так прочитала, – все ще сміялася жінка, – і як дорого?

– Та ну вас, – відмахнувся Віктор, – по вам видно, що нічого не віддасте ні за так, ні за гроші, а тільки посміятися вийшли.

– Правильно кажеш, – стала серйозною Ольга Іванівна, – я свої речі, а тим більше старі, які від мами та бабусі з дідом залишилися, не віддам, а тим більше не продам. А тобі вони на що? Куди їх ти?

– Як куди? Якщо купую, значить, треба. Відмию, відчищу. Щось на ринок, що краще в антикварний магазин обласний, а може, що й для музею піде. Там іноді беруть всяке… – розповів Віктор, витираючи руки ганчір’ям і сідаючи на лавку біля будинку, де він зупинився.

– Мабуть, й іконами не гидуватимете? І по покинутих будинках лазите? – спитав дід Ігор, найстаріший житель села, – майте на увазі, що я вас запам’ятав, і якщо полізете, то в мене управа є!

– Ну, що ти, – махнула рукою Ольга Іванівна, – хлопці гарні, вони питають і купують, щоб у музей здавати, чи на продаж у колекції.

– До музею? Давно все в музеї пішло… А в нас один мотлох залишився, – присів дід поруч із Віктором, – ми й самі скоро туди, до нашого цвинтаря… Не буде в кого й питати.

– Іконами не займаємося. Серйозно це, – сказав Віктор, – був випадок у мого старшого товариша з дитинства. Він із приятелем ще по юності якось вліз у занедбаний будинок на хуторі, а там і меблі, і посуд у кухні, і фотографії господарів на стінах, ніби люди щойно вийшли. А сам будинок заріс уже кущами і бур’яном, ясно, що давно не живуть. Ось і стало приятелеві шкода ікон, що висіли в кутку під мереживним рушником.

Думає, дай я їх візьму, оцінювачу покажу і продам, а то тут попадуть однаково. Відвіз він їх додому, і поклав увечері поки в хлів.

Виспався він після свого вчинку наступного дня до обіду, а потім підвівся і пішов у сарай, щоб ікони, загорнуті в ганчірку показати кому слід. Дивиться, а їх уже нема. Недооцінив він свого батька безробітного гульвісу.

Злість взяла його на батька. Він сів на ґанку і бачить: іде батько вже веселий.

Посварилися вони, а наступного дня батька раптово не стало. Серце.

Совість взяла сина. Вважав, що це він винен. Так і не дізнався кому продав ікони батько, але поїхав незабаром повз той хутір, щоб помолитися, дуже вже погано йому на душі було. Дивиться, а той будинок повністю зруйнувався. Ще був дим. Як це сталося, приятель випитувати не став ні в кого.

Тільки він став після того в церкву ходити і молитися за свій гріх, за батька гульвісу, і здавалося йому, що легше стає. Так і пішов у монастир. І не живе більше з матір’ю вдома. Вона тільки їздить до нього іноді, і в монастирі місяцями працює. Тільки їй одній він відкрився, і мені як другу дитинства, але ж я нікому і не говорю про нього, ні імені, ні прізвища, ні адреси…

Ольга Іванівна мовчала. Мовчав і дід, а Віктор встав, побачивши Славка, що ніс пару глеків і дерев’яне коритце, добряче пошарпане. Напевно, з нього годували курей.

– Ось і весь наш улов тут, – сказала Славко, – настав час і додому повертатися.

– А що це за будинок такий? – Віктор розглядав великий будинок, біля якого вони стояли. Він здавався нежитловим, але досить старим та міцним.

– А ось цей будинок, хоч хапай і біжи. Справжній музей, – пояснила Ольга Іванівна, – господарі, спадкоємці, у місті живуть. Тут їхня тітонька довгі роки жила. Своїх дітей не було у них із чоловіком, от і продають племінники його, але тільки такий великий будинок дачникам не потрібний. І чекає будинок справжнього господаря, з робочими руками… А який сад при ньому! Через один би сад взяти. Яблунь лише близько десятка. Найсмачніші плоди.

– І хто ж ці плоди їсть, якщо господарів нема? – поцікавився Віктор, із захопленням дивлячись на високу різьблену лиштву вікон, широкий ґанок зі стовпами, і такі ж ворота – з крученими стовпами та хвірткою.

– Хто, хто… Свої, сільські і їдять. Збирають, хто скільки може забрати. Хтось варення варить, хтось хазяйство годує. Головне, щоб яблука не пропадали. А будинок – справжній музей, – Ольга Іванівна уважно подивилася на Віктора, – не бажаєте купити? І будете власником справжньої селянської садиби.

– І нашими сусідами, – додав дід Ігор, – бачу, що ви хлопці серйозні. Якщо надумаєте глянути, ми покажемо. Але без вибриків: будинок під охороною. І собачка є.

– Ну, злякав, діду… Я глянув би ваш будинок, – попросив Віктор, почувши смішну ціну, – так недорого…

Ольга Іванівна пішла додому, а згодом винесла ключ від великого будинку. Вона відчинила хвіртку, і хлопцям відкрився широкий двір з будівлями, своєю криницею, за якою виднівся сад з яблунями та кущами. Сад починав біліти квітучими грушами та яблунями, і Віктор навіть вдихнув на повні груди:

– Ох, добре…

– Ти подивися будинок, от і скажеш де краще … – посміювався Ігор.

Будинок був просторим: піч на кухні, лежанка у великій кімнаті, комора, критий двір, майстерня.

Міцний дах, сінник під нею на горищі, все було запорошеним. Здавалося, що увійде новий господар, почне тут наводити лад, і прокинеться будинок, заспівають у саду дзвінкіше птахи, закудахкають у сараї кури, закрутиться ручка колодязя, дістаючи на ланцюгу відро холодної води.

Віктор подякував місцевим за показ будинку, і поки що нічого не сказав, але поїхав зовсім спантеличеним. Жили вони з братом і матір’ю в невеликому багатоквартирному будинку на два поверхи та на два під’їзди. При будинку були сараї, за якими кожна квартира мала розроблену грядку – мізерний городик.

На тій грядці мати примудрялася вирощувати і першу зелень, і моркву, і навіть десяток кущів картоплі, і трохи гороху, який так любили її сини, ще маленькі.

Коли Віктор приїхав додому і розповів матері про стару хату, то вона лише руками замахала:

– І куди ти поїдеш? До міста пів години на мотоциклі. А робота? Щодня їздити? Ти ж старший у нас, тобі скоро заводити сім’ю. Сам же казав, що на весілля збираєш, щоб не соромно було перед друзями та ріднею, хоч нареченої поки що в тебе і немає.

– Поки що нема, от і треба спочатку будинок купити. А працювати і там можна. Є і пилорама у сусідньому селі, і школа, і бібліотека, і пошта, і навіть ферма. Знайду собі заробіток, а поки що тут і працюватиму на заводі, – наполягав Віктор.

Так він купив будинок на накопичені свої гроші за чотири роки роботи на заводі. Мати тільки тоді перестала сина відмовляти від покупки, коли сама побачила, на що витратився її Віктор.

Жінка глянула на будинок і руками сплеснула від побаченого.

– Так, у такий будинок і я б поїхала! Але до нього господар потрібен… А тобі сюди молоду хазяйку неодмінно Бог пошле. Он, ікони на кухні на поличці стоять. Ти їх і не чіпай. Вони хату охороняють. Нехай і надалі будуть. Молодець, Віктор … – Вона обійняла сина і пообіцяла усіляку допомогу у вихідні дні.

Славко йшов служити. Провівши його, сім’я почала наводити лад у сільському великому будинку. Заради такої справи мати взяла відпустку і майже місяць мила, прала, варила, білила… Робила все, що могла, щоб навести затишок і порядок для сина.

У Віктора з’явилося багато нових знайомих не лише у цьому селі, а й у сусідніх. І незабаром почав працювати на пилорамі, щоб бути ближче до будинку. До того ж, йому і дошки виписати можна було за зниженою ціною, і допомогу в доставці надавали безкоштовно.

Ольга Іванівна доглядала будинок, коли Віктор працював чи їхав до матері в місто, а незабаром і наречена йому знайшлася з центрального села, скромна працьовита дівчина Ганна, з родини ветеринара. Ганна і сама закінчила сільськогосподарську академію, і мріяла про власну сироварню. Коли пара вирішила одружитися, у планах у них було багато всього: і домашня козяча ферма, і свій сир, і навіть йогуртова лінія.

Але Віктор, закінчивши перед весіллям благоустрій будинку, умовив Ганну розпочати з малого, а потім поступово розширювати своє фермерське господарство за потребою. І правильно зробив. Ганна завагітніла через пару місяців після весілля, і вже думала про дитину, про дитячу кімнату, і їй поки що вистачило трьох кіз, щоб радіти парному козячому молоку і вчитися варити свій сир.

Дуже полюбила своїх сусідів Ольга Іванівна, яка стала першою радницею Ганни та Віктора. Батьки Ганни теж усіляко допомагали дітям, особливо коли народився онук Іванко.

– Як придивився Віктора будинок, – не раз розповідала Ольга Іванівна на посиденьках одну й ту саму історію своїм подружкам, – я одразу зрозуміла, що він хлопець добрий, діловий, і з повагою до села, і до праці. А як дім йому показала, то бачу – очі в нього засяяли. Ну, думаю, буде толк, приїде цей хлопець до нас у село!

– І я тому живий свідок, – підтверджував дід Ігор, – адже тут на місці ми й умовили Віктора хату подивитися. Наша людина. Не дарма сюди заїхав. Адже за старими речами приїхав. І купив – старий будинок. Не прогадав хлопець. Та ще й з яблуневим садом. Це удача! Допоможи йому Господи. І нам – молодий господар і сусід – золоті руки…