– Нічого. Ми впораємося, – пообіцяла вона синові і відмовилася від послуг дорогих перукарень та салонів.Потім довелося скоротити витрати на одяг та продукти. Але через пів року життя у строгій економії вона зіткнулася з новою білою: агентство повністю розорилося.Тамара Іванівна залишилася без роботи.

– Мамо, як же ж ми тепер оплачуватимемо кредит і комуналку? – запитав Іванко, який уже підріс.– Нічого, синку. Я хороший фахівець. Незабаром я знайду нову роботу, – потішила сина Тамара Іванівна.Вона відразу ж почала пошуки, але вони затяглися на довгі тижні.

А грошові запаси тим часом танули.Тамара Іванівна, незважаючи на весь свій досвід, знайти роботу з тими ж умовами, як на колишньому місці, не могла.Погоджуватись на зарплату вдвічі нижчу не хотіла: звикла, що її праця оплачується гідно.

До того ж усі місця, які їй траплялися, були дуже далекі від її будинку.Добиратися далеко, а Іван звик до того, що мати повертається додому не пізніше шостої вечора.Тим часом Тамарі Іванівні почали надходити регулярні дзвінки з пропозицією продати будинок. Якесь фермерське господарство в їхньому районі хотіло збудувати там гостьову садибу.

– Мамо, може, й справді продамо? Нам же ж гроші потрібні, – запропонував дванадцятирічний Іван.Тамара замислилась. Ситуація вимагала вибору. Але продаж будинку не вирішував проблем із відсутністю роботи. До того ж сума, яку пропонували за будинок, була дуже маленькою

.– Якщо ви запропонуєте мені вдвічі більше, я погоджуся, – відповіла вона потенційним покупцям по телефону.– Ми пропонуємо реальну ціну. Ніхто за такі гроші у вас більше вашого будинку не купить, – відповіли їй.І Тамара зрозуміла, що покупець має рацію. Продати будинок за більш-менш прийнятну суму зараз неможливо.

Обміркувавши ситуацію, вона запропонувала Івану:– А давай ми зробимо по-іншому. Зараз весна. Ми переїдемо в село, а нашу квартиру будемо здавати в оренду. У селі поживемо до осені, а там вирішимо.– А як же ж школа? – запитав Іван.– Там є школа. Спробуємо провести експеримент: порівняєш міський заклад освіти із сільським.

Подивишся, які у тебе, міського школяра, переваги перед сільськими дітьми. А може, й залишитись там захочеш.– Це навряд, – невпевнено сказав Іван. – Але спробувати можна. Я якраз недавно з друзями трохи посварився. Бачити їх не хочу.– Що ж трапилося у вас? Ти раніше з ними не сварився.– Раніше у мене були такі ж речі, як у них. А зараз вони вважають, що людей можна судити за кількістю брендових кросівок і за моделлю айфона.

– Он воно що… – Тамарі стало гірко, що син так сильно відчув на собі зміни у їхньому житті.– Та нормально все, мамо. Не хвилюйся, – поспішив її втішити Іванко. – Поїдемо в село. Змінимо ситуацію. Перезавантажимося.– Точно, перезавантажимося, – сказала Тамара.

Вона дуже швидко знайшла мешканців для своєї квартири, уклала з ними договір оренди, взяла плату за три місяці вперед і разом із сином приїхала до батьківського будинку.– Все буде добре, Іванку. Тут я загалом усе дитинство провела. А тобі тільки кілька місяців треба побути.

– Добре, мамо. Тільки давай все таки інтернет проведемо.– Проведемо. Тільки доведеться зачекати кілька днів.– Зачекаємо, – погодився Іван.Весняні канікули якраз почалися, й Іван міг ще тиждень побути вдома. Це було дуже до речі.Після зими порожній будинок необхідно було впорядкувати.

Мама й син приступили до справи з ентузіазмом. Щоб працювати було веселіше, вирішили всі приготування записувати на відео.– Будемо показувати нащадкам, – жартувала Тамара Іванівна.За тиждень вдалося зняти безліч цікавих сюжетів. Майже у кожному з них Тамара за звичкою робила рекламу того, що бачила. Вона гарно розповідала про старі меблі в будинку, які вони з Іваном вирішили трохи оновити.

Зробила багато фотографій природи навколо будинку. Зняла, як Іван вчиться рубати дрова і ремонтувати паркан.Потім їм провели інтернет, і вони вирішили усі свої фотографії та відеоролики викласти на особисту сторінку Івана.Вже наступного дня кількість його підписників зросла до восьмисот осіб!– Мамо! У нас тисячі лайків! – галасував Іван, щойно повернувшись з нової школи.

– Це дуже добре, – посміхнулася Тамара Іванівна.Вона, жінка діловита, розумна й сучасна, одразу ж наважилася створити блог і взялася до справи з величезним ентузіазмом.Тим паче навички були.Нова школа міському Івану дуже сподобалася. Він із цікавістю спілкувався з однокласниками. За тиждень його навчання у селі провідати нового учня вдома прийшов класний керівник Кирило Олексійович.

– Кирило! – Тамара застигла від здивування, зустрівши гостя.Ним виявився її колишній сусід. Він був молодшим на три роки, тому в дитинстві вони особливо не дружили.Потім родина Кирила переїхала в місто, і Тамара майже забула сусідів.– Ти звідки тут?

– Коли закінчив університет, приїхав сюди, – пояснив Кирило Тамарі. – Завжди мріяв жити в селі, далеко від міської метушні. Тут добре.– Не нудно тобі?– А тобі зараз не нудно? – посміхнувся він.Вона усміхнулася у відповідь. Справді, за останні кілька тижнів вона жодної хвилини не сумувала.Нове заняття – блог, та й будинок теж – так захопило її увагу, що всі негативні емоції відійшли на другий план.

У процесі спілкування Тамара дізналася, що Кирило не був одружений, усю увагу присвячував роботі та дітям. А ще колишній сусід розповів, що він пише наукову статтю про давніх заможних мешканців села, які мали маєток.– Я й не знала, що в наших місцях був якийсь маєток.– Був.

Відновлювати відомості дуже складно. Але дещо мені таки вдалося дізнатися. Старовинний склеп уцілів. Я хочу там і на місці будинку провести розкопки. Чекаю на дозвіл.– Це дуже цікаво! Знаєш, я веду власний блог. Скажи, а чи можна було б мені з тобою піти? На розкопки?– Так, без проблем! Я збираюся зробити невелику археологічну групу зі школярів. Іван не хоче приєднатися?

– Хоче! – відповів Іван, який слухав їхню бесіду. – Я й не думав, що тут буде так весело!Кирило просидів у гостях у свого нового учня кілька годин. Пішов пізно ввечері, натхненний, усміхнений.“А вона зовсім не змінилася!” – думав він про Тамару, в яку з дитинства був закоханий.

Потім у школі було організовано літературні читання, куди запросили Тамару Іванівну.Захід вийшов дуже зворушливим.Закінчивши його, Кирило Олексійович зголосився провести Тамару.Вони йшли тією ж дорогою, якою поверталися додому зі школи в дитинстві. Погода стояла тиха та ясна. Співали птахи.

– Знаєш, Кириле, за всі роки життя в місті я жодного разу не відчувала себе такою вільною та щасливою. Треба сказати, що в цьому є і твоя заслуга.– Не знаю, як я міг так добре на тебе вплинути, але я радий, – посміхнувся Кирило.– Ти захоплений своєю справою. І працюєш не за хороший гонорар, а заради розвитку науки. А я ж приїхала сюди з безвиході, перечекати важкі часи. А ти – за покликом серця.

– Гучні слова, Тамаро. Я просто люблю те, що роблю.– Так і я люблю, Кириле! Але все одно для мене головним мотивом були гонорари. А ось зараз мій блог приносить справжні копійки, але мені так добре, що я цією справою займаюся.– У тебе чудовий блог! Я стежу за оновленнями. Ти талановита журналістка, Тамаро.

Це насправді твоє покликання. Впевнений: скоро це приноситиме тобі хороші доходи.– Можливо, – посміхнулася Тамара. – Але мені вже байдуже. Правда. Думала: розвину блог, знайду завдяки цьому роботу. Повернуся до колишнього життя. А зараз не хочу.

Залишуся.– Я радий, – коротко повторив Кирило.Але в душі тріумфував: «Залишається!»Зізнатися їй у своїх почуттях він не міг ще кілька місяців, поки, нарешті, одного разу Тамара сама не спитала його:– Як ти ставишся до мене та Івана?– Він мені як рідний! – поспішив відповісти Кирило і чомусь замовк, не наважуючись говорити далі.Тамара не стрималася й посміхнулася.

Все, що він хотів їй сказати, вона прочитала в нього в очах вже давно. Він розцінив її посмішку як заохочення.Несміливо підійшов ближче, обійняв і прошепотів:«А ти ще рідніша…»Через якийсь час вони зіграли весілля. Була весна. Співали птахи. Небо було чистим і прозорим. Сестра, яка приїхала на весілля Кирила й Тамари, милувалася оновленим подвір’ям і нахвалювала:

– Яка ж ти молодець, Тамаро! Як добре, що не продала будинок! Жаль, мама з татом не бачать, яка тут тепер краса.– Зате весь світ бачить, – поспішив похвалитися Іван.– Ну звісно! – з посмішкою сказала Тамара. – Тепер я точно перетворю наш будинок на райський куточок. З такою підтримкою!

Кирило тільки скромно кивав, обіймаючи однією рукою щасливого Іванка, а другою її.Але Тамара знала – він буде поряд у будь-якому разі, і все в них вийде.Тому що тепер вони – вдома…